Чому футбол – це любов раз і назавжди? Чому цей спорт найпопулярніший? Розповів переяславець Вячеслав Заболотній.
У переяславській ДЮСШ можуть займатися футболом діти від 6 до 14 років. Зараз у шести вікових групах – близько 120 хлопчаків. Із футболістами 2007 року народження займається Вячеслав Заболотній. Також він – вчитель фізкультури у міській гімназії, арбітр на матчах районного чемпіонату з футболу та взагалі досить відома в Переяславі особистість. З нагоди Всесвітнього дня футболу, який відзначають 10 грудня, з ним поспілкувався журналіст Інформатора.
– Як ви захопилися футболом?
– Сам я за спеціалізацією не футболіст, а легкоатлет. Займався легкою атлетикою із тренером Сан Саничем Руденком. Після школи навчався в Черкаському технікумі електрифікації, і там, окрім легкої атлетики, почав займатися ще й футболом. А вже після армії у Переяславі побачив, як проходить чемпіонат міста з футболу, й так почав грати за вчителів. Тоді ж вступив до місцевого педуніверситету. Сто метрів я біг за 11,2 секунди, фізична підготовка була дуже гарна, але зрозуміло, що спочатку з технікою та тактикою були проблеми. І це вже було у 24 роки. Грав за нашу команду “Колос”, яка двічі ставала призером чемпіонату Київської області. Спочатку я був нападником, траплялися такі матчі, що втікав віч-на-віч з воротарем разів п’ять і добре, якщо хоча б один забивав. Потім перейшов на позицію лівого захисника: відбирав чітко, від мене мало хто міг втекти, ліву бровку закривав повністю.
Закінчував грати на цьому рівні у футбол я десь у 37 років. Дитячого футболу тоді в місті практично не було. І у 1999 році я створив дитячо-юнацький футбольний клуб. Відділення футболу в спортивній школі тоді також не було, відкрилося воно лише в 2001-му.
– Коли ви зрозуміли, що спорт стане вашою професією?
– До Руденка на легку атлетику я прийшов в третьому класі, а вже десь у восьмому зрозумів, що це моє. Мав чітке бажання стати тренером. У 2001 році в ДЮСШ починав працювати один, потім прийшов Віталій Поліщук (зараз він працює в університеті). Олександр Варцев та Андрій Середа також стали футбольними тренерами. Рік тому в спортивній школі почав працювати Владислав Рубан.
– У чому особливість роботи саме з дітьми?
– У шість років діти ще не розуміють, чим хочуть займатися. Мине два-три роки, коли у них справді прийде бажання займатися футболом. Щонайменше чотири роки ставиться техніка роботи з м’ячем: елементарні передачі, жонглювання, удари. Після цього з них можна щось ліпити, є кістяк, навколо якого вибудовується команда.
Дитячий футбол має бути у задоволення
– Чи варто акцентувати увагу на результатах у дитячих командах?
– У Європі результатів не вимагають. Це в Україні така система, що з дітей 7-8 років требують лише перемог. Тому коли вони потрапляють на дорослий рівень, то вже так наїдаються футболом, що грають через не можу. Дитячий футбол має бути у задоволення. А в нас багато спортінтернатів ставлять “фізику” по два рази на день, заганяють. Через те й рівень дорослого футболу падає. Тому й всі наші команди вилетіли з єврокубків цьогоріч.
Особисто в нас також трапляється, що граємо на результат – від захисту, щоб передусім не пропустити. Але зі слабшими командами граємо у своє задоволення. Моя перша команда, яка стала чемпіоном області, – це хлопці 1988 року народження. Моя теперішня група 2007 р.н. одна із найсильніших, ці хлопці були чемпіонами області з футзалу і призерами, а у великому футболі двічі посідали друге місце в групі.
Із цієї вікової групи вийшов Ростік Човгаленко. Він зараз капітан та лідер київського “Динамо” U-14. Днями йому присудили “Золотий м’яч” найкращого півзахисника оборонного плану в Україні у його віковій категорії. Дай Бог, щоб він зачепився, щоб велику роль не зіграли гроші – й тата з гаманцями не проплатили своїх менш здібних синів. До цього був Ярик Буценко, але в 10-11 класі його посадили на лавку запасних, так він і не зіграв. Ще в нас був Ігор Гаманай, але його батьки переїхали до Києва і він тепер грає у вищій лізі юнацького чемпіонату України за ФК “Поділ”. А Слава Мороз із Дівичок цьогоріч перейшов до спортшколи Щасливого, теж грає в чемпіонаті України.
– Хто з ваших вихованців міг досягнути більшого?
– Саша Галенко – перспективний нападник. Але не можна сказати, що він винен у тому, що не заграв на високому рівні, просто дуже травматичний. Чи не в кожному матчі отримував по ногах, випадав на тривалий термін. Андрій Полуденний цьогоріч грав у вищій лізі області, дуже виділяється, проте міг він бути щонайменше у другій лізі чемпіонату України. Максим Федоренко, Влад Петровський могли б грати в першій лізі. Але так обставини склалися, що вони не стали професійними футболістами.
– Ці хлопці, зокрема, грають і в нашому районному чемпіонаті. Кого ще ви можете виділити?
– Женю Колесника з “Переяслава”, який останнім часом суттєво додав. Подобається нападник Роман Кривенко з “Матадора” – завжди грає до кінця.
– А як вам взагалі рівень чемпіонату Переяславщини?
– Рівень команд виріс. Але сильних рівних команд є 4-5, при цьому зменшується загальна кількість їх. Тут свою роль грає матеріальне забезпечення. У чотирьох командах лідерам доплачують, всі інші грають на громадських засадах. Тобто чотири команди можуть запросили легіонерів, у них сильніші гравці. Лише за рахунок власних футболістів на рівні триматися зараз неможливо. Тому й стає менше команд: якщо наступного року набереться 5-6, буде дуже добре. А кілька років тому ж було 13-14 команд, ділилися на дві ліги. Як виходити з цієї ситуації, мають вирішувати представники місцевої федерації.
– Ви працюєте арбітром на матчах районного чемпіонату…
– Цьогоріч, певно, був останній сезон, коли я судив. Через старі травми не можу якісно проводити весь матч, рухатися від штрафного до штрафного. Фізично поки що готовий, але травми заліковую дуже довго.
Це психологічно важко. Якщо не навести порядок, то надалі просто ніхто не захоче судити.
– Окрім того, що це фізичні навантаження, це ще й важко морально. Як справляєтеся?
– У 57 років, з моїм авторитетом, скільки я вже хлопців виховав… І то бачите коментарі, чуєте, як висловлюються під час та після матчів. Мені колеги говорять: “Анатолійович, ви поважна людина, а вас там як пацана обзивають”. Це психологічно важко. Якщо не навести порядок, то надалі просто ніхто не захоче судити. Я не можу пропускати повз себе матюки, крики, караю це картками, деяким командам це не подобається. Чи не в кожній є такі футболісти, що люблять поговорити з арбітром. Наприклад, мій вихованець Максим Середа, Олег Черненко із Вовчкова (будь-яке єдиноборство без коментарів не завершується). При цьому після гри хлопці можуть адекватно поспілкуватися, а в грі через емоції не можуть себе контролювати.
– Чи є у Переяславі всі умови, щоб вирощувати класних футболістів?
– Поки погода дозволяє тренуватися надворі, хоча поля й нерівні, займатися можна. З маленькими дітками складніше, оскільки працювати над технікою, коли м’яч незрозуміло як відскакує, непросто. Хотілось би, щоб було синтетичне поле. У четвертій школі “Матадор” тренується на такому. У зимовий час не вистачає залів. Нас зараз прихистили в сьомій школі, але до великого залу не допускають, бо його використовують лише для тренувань та ігор баскетбольних команд. Цьогоріч університет пішов назустріч, і щосуботи моя вікова група займатиметься в університетському спортзалі.
– Чому, на вашу думку, футбол залишається найпопулярнішим видом спорту?
– Передусім це командна гра і від цього отримуєш задоволення. Із таких колективів виходять надійні друзі на все життя. Футбол як об’єднував, так і буде об’єднувати завжди.
Нагадаємо, що у фіналі кубка Переяславщини з футболу цьогоріч майже не було інтриги. “Дніпро” відзначився першим, але розгромно програв Семенівці.
Віталій Усик