Про обстріли, тяжку дорогу до Переяслава та бажання повернутися додому розповіла Людмила Немикіна. Вона разом із великою родиною лишила власну оселю на Донеччині через війну.
57-річна Людмила Немикіна народилася на Переяславщині – у селі Пологи-Яненки (зараз – Циблівська ТГ). Їй не було й одного року, коли батьки переїхали з нею до міста Соледар Донецької області. Жінка прожила там усе життя, але війна змусила втікати з рідного міста. Дванадцять людей, включаючи маленьких дітей, знайшли притулок у Переяславі та Улянівці. Детальніше свою історію Людмила розповіла Інформатору.
– Коли саме ви приїхали до Переяслава?
– Ми приїхали ще 7 квітня. До цього сподівалися, що все не триватиме так довго, але минуло більше місяця, і ситуація ставала все складнішою. Там на нас тиснули з усіх боків. Мій чоловік почав підганяти, бо в нас малі діти, казав: “Досидитеся, що й не зможете виїхати”. У Бахмуті (це наш районний центр) почалися обстріли. Ми не стали чекати, зателефонували родичам з Переяславщини, які не відмовили у притулку.
– Наскільки важкою була дорога?
– Ми їхали майже 12 годин – не менше. Дорога була досить складна, особливо до Дніпра. Там і затори, й аварії були. Коли вже виїхали за Дніпро – стало легше, пересувалися швидше. Майже поночі сюди приїхали.
– Як війна впливає на ваших онуків?
– Діти переживали. Навіть складно це словами описати. Одна в нас зовсім маленька – 11 місяців. Двоє трошки старших – 3 та 6 років. 3-річна дитина не особливо розуміла, а от 6-річна Аня переживала, чуючи кожну сирену. Вона постійно питала: “Чи когось убили?”, “А чого вбивають?”, “А чого на нас напали?”. Вона ще не ходить до школи, але навіть попри війну, вже готується до цього. Зараз мама з нею займається – читають, пишуть, рахують.
– Що найжахливіше довелося бачити?
– Саме поняття “війна” – це і є жах. У мене з перших днів було дуже глибоке почуття стресу, я переживала за дітей, за онуків – дужче, ніж за себе. Бойова техніка часто йшла під домом, чути було, як стріляють. У Бахмуті були побиті будівлі, там розбили завод, горіла військова частина, а з домівок просто повилітали вікна. Було дуже страшно.
– Як ви влаштовуєте своє життя на Переяславщині?
– Роботу поки ніхто не знайшов. Ми сподівалися, що тут надовго не затримаємося, тому, коли поставало питання про роботу, ми про це навіть не думали. Але все починає затягуватися, ми тут вже цілий місяць. Станом на сьогодні обстрілюють й руйнують місце, де ми жили, ті вулиці, на яких гуляли. Ми розуміємо, що додому потрапимо нескоро. На Переяславщині нас прийняли, нам тут комфортно, але ж додому все одно хочеться. Дуже надіємося, що наша домівка вціліє. Конкретно наш будинок і сусідні поки що цілі. Але нам телефонували й розповідали, не називаючи прізвищ, чиї домівки зазнали пошкоджень – повилітали шибки, вікна, двері. Там був великий вибух після прильоту ракети, що й привело до таких руйнувань.
– Що допомагає впоратися з негативними емоціями?
– Я дуже люблю вишивати. Але, коли ми тікали з дому, навіть і думки про все це вишивання не було. Все моє приладдя залишилося там. Плачу майже щодня. Все це пережити допомагає розуміння, що, слава Богу, усі в сім’ї живі, а також те, що ми поряд одне із одним. Донька моєї подруги була вимушена виїхати за кордон – це для її родини надзвичайно великий стрес. Те, що ми з сім’єю усі разом, допомагає нам пережити цю тяжку ситуацію.
– Хтось із близьких залишився вдома?
– Донька (від іншого шлюбу) мого чоловіка лишилася там. За неї дуже переживаємо. Був такий момент, коли вона мало не постраждала. Вона працює в магазині, поруч із яким розірвався снаряд. Магазин зазнав ушкоджень, але, дякувати Богу, донька залишилася цілою. Зараз розповідає, що є обстріли, ситуація складнішає, але вони тримаються й поки не планують виїжджати.
Нагадуємо, 8 та 9 травня особливо висока ймовірність нанесення по Україні ракетних ударів.
Юлія Кравченко
На фото: Людмила Немикіна (праворуч) із невісткою
