“Мені казали, що це дорога в один кінець”: Олександр Дорошенко із Переяслава служить в полку “Азов”

Переяславець Олександр Дорошенко пішов воювати з перших днів повномасштабного вторгнення. Він розповів свою історію.

Сьогодні, 14 жовтня, в Україні відзначають День захисників та захисниць. 20-річний Олександр Дорошенко із Переяслава пішов захищати країну, коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії. Інтерв’ю з нагоди свята планували записати з ним дистанційно. Однак нещодавно військовий приїхав у відпустку, тож журналістка Інформатора мала змогу поспілкуватись з ним наживо.

– Розкажи про своє життя у Переяславі. Чим займався, де навчався?

– Я жив і навчався до 11 класу в ЗОШ №7, зараз це ліцей імені Володимира Мономаха. В той час займався баскетболом і кікбоксингом, а також брав участь у громадських справах. У нашому місті мені завжди було мало місця, хотілось чогось більшого, тому поїхав навчатись в Київ у військову академію. Я вступав у Національну академію Національної гвардії України на Київський факультет. Цей факультет став самостійним інститутом в 2021 році. Тож закінчував вже Київський інститут Національної гвардії України, випустився офіцером.

– Коли пішов на війну? Яка твоя мотивація?

– Воювати я пішов у квітні цього року. Це сталось завдяки тому, що я перевівся в полк “Азов”. Тоді збирали людей на деблокаду Маріуполя. Ці люди мали доставити військовим їжу, медикаменти, припаси. Я подав заявку, потім мені перетелефонували і запитали: “Ви знаєте, що це дорога в один кінець і ви можете померти?”. На це я відповів, що знаю. Потім таких дзвінків було ще кілька з подібними запитаннями. І вже через тиждень в мою військову частину прийшло розпорядження, що мене переводять в “Азов”. У перший день інструктор сказав мені, що вже є завдання підвищеної небезпеки, але дуже цікаве (деталі того завдання наразі Олександр Дорошенко розповісти не може – ред.).

Моя мотивація воювати – це жага до пригод. Я людина непосидюча і мені постійно треба вдосконалюватися. Я вважаю, що кожен чоловік має пройти війну, відчути це на власному досвіді. До того ж я професійний військовий, тому на що вчився, туди і йду.

– Як рідні відреагували на те, що пішов воювати? 

– Рідні, звичайно не були в захваті від цього, але вони мене підтримують у будь-яких питаннях. Кажуть, щоб був обережним.

– Як сприйняв новину про повномасштабне вторгнення?

– Дещо нервово, адже ніколи не міг подумати, що може початись справжня війна. Я казав всім, що це неможливо, тому що де росія, а де ми – який в цьому взагалі сенс? У мене на життя був план “А” – це займатись бізнесом і своїми справами, і план “Б” – це якщо почнеться війна, то піти в один із найкращих підрозділів, що я і зробив.

– Які функції виконуєш в своєму підрозділі? 

– Передусім я бойова одиниця свого підрозділу – на рівні з усіма виконую бойові завдання, які перед нами ставлять. Коли виконуєш завдання, то переважно перебуваєш надворі. Навіть якщо ти в будинку, то там особливо не топиться і все одно відчуття, що ти надворі. А взагалі порядок дій такий, що виконав завдання, прийшов в тепло зігрівся, поїв, помився та чекаєш наступного завдання.

– Чи забезпечений ваш підрозділ всім необхідним?

– Загалом наше керівництво про нас піклується. Маємо гарних командирів з бойовим досвідом, вони роблять все можливе для того, щоб в нас все було. У нас є бажання і дух воювати, а якщо нам дадуть гарну зброю, то буде чудово. З їжею, медикаментами та побутовими речами проблем взагалі немає. Дуже багато волонтерської допомоги – люди допомагають, чим можуть, за що їм дякую.

– Який маєш позивний та як його отримав?

– “Доцент”. Я його отримав ще в академії, адже мені подобалась наукова діяльність, писав наукові роботи. Коли почалась війна і постало питання з позивними, то вирішив використати саме його.

– Чи отримував ти поранення під час бойових завдань?

– Були моменти, коли сиділи під танковими обстрілами, або було, що поблизу підірвалась міна. Отримував лише легкі контузії, нічого серйозного.

– Які цікаві історії траплялись під час служби? 

– Була історія, коли ми відійшли зі своїх позицій, тому що противник “притис” нас вогнем. На ті місця прийшла тероборона. Ми сиділи в підвалі, щоб перечекати обстріли. Наступного дня виявилось, що серед тероборонівців був тяжко поранений боєць. Ми його довели до нашого підвалу, оглянули, надали домедичну допомогу – весь він був в уламках. Не могли викликати евакуацію, тому що досі перебували під сильними обстрілами. Мій побратим, в якого позивний “Фартовий”, щоб вивезти пораненого, взяв мотоцикл у дворі. Їде на ньому, пробиває колесо, покинув. Через кілька хвилин по мотоциклу стріляють 120-мм мінометом. Потім “Фартовий” бере мопед, під’їжджає до підвалу, потрапляє під обстріли, забігає в підвал. Бере пораненого, їде з ним на мопеді. Знову пробили колесо. Зрештою вдалось пересісти на машину, на якій довіз цього пораненого до медиків.

– Як ставишся до того, що дехто на спокійних територіях ніби забуває про війну?

– Звісно, не потрібно забувати, що йде війна. Але заклади мають працювати, тому що люди таким чином підтримують державу, оплачуючи податки. Який сенс тоді виконання бойових завдань, якщо українці почуватимуться в небезпеці? Коли я приїжджаю до Києва, мені приємно бачити, що люди відпочивають і гуляють.

– Як вважаєш, коли переможе Україна?

– Ми готові крок за кроком звільняти наші території, якщо нам надаватимуть необхідну кількість зброї і боєприпасів. Сказати, коли це закінчиться точно неможливо: може, рік-два, десять, а може, й ніколи.

Кого варто та не варто вітати у День захисників та захисниць та як виникло це свято. Інформатор розповів про це детальніше за посиланням.

Оксана Симоненко

Фото: Arsen Petrov та надані Олександром Дорошенком