“Ми знали, що точно повернемось додому”: у Переяславі відеографи показали власні фільми про звільнену Київщину

У Переяславі показали документальні фільми про звільнену Київську область. Автори розповіли про війну.

Третього квітня у Переяславському центрі культури та мистецтв під час тематичного заходу “Ми вільні” показали документальні мініфільми про визволення Київської області від російських загарбників. Автори Сергій Шкріба та Руслан Щербатюк розповіли, як для них розпочалась війна. Інформатор переповідає деталі.

Волонтер та відеограф Сергій Шкріба зафільмував села Іванків та Кухарі після визволення. Також він показав, як склалось життя під час окупації його знайомої Наталії, з якою вони водили до одного класу дітей. А ще продемонстрував емоції людей зі звільнених населених пунктів Харківщини.

Сергій Шкріба провів перші роки життя в росії, але є патріотом України, розповів, що пам’ятає, як 23 лютого їхав із чергової зйомки додому. У нього була традиція звечора заправляти повний бак в автівці: “Того дня подумав: “Навіщо заправляти? Завтра зйомка, зможу зробити це зранку”. О 5:11 ми з дружиною прокинулись від звуку винищувача, який пролетів над нашим будинком. Ми подумали, що тривають військові навчання або якісь провокації. О 5:38 почули перші вибухи, які лунали з Гостомеля. Тоді ми зрозуміли, що це війна. Була невизначеність – мозок не міг у це повірити. Я дуже радий, що, напевно, ніхто з вас не відчув, що таке справжня війна, бо до Переяслава це не дійшло”.

Відеограф додав, що від його будинку до лінії фронту було всього 2 кілометри: три заправки та готель, які 2 березня зайняли окупанти: “Вони із заправки, на якій я заправлявся кожного дня, коли відвозив дитину в школу, розстрілювали всі машини, які їхали в тому напрямку. Цей відрізок житомирської траси перетворився на місце масового вбивства. З 24 лютого в нас не працювали магазини, мобільний зв’язок пропав 25 лютого. Я не міг поговорити ні з мамою, ні з друзями, не розумів, що відбувається. Знайшли з родиною старе радіо на батарейках та ловили хвилю Київ FM, щоб почути хоча би якісь новини. Від тероборони ми дізнались, що на житомирську трасу виїхати неможливо, а пробиратись можна тільки селами. Чекав зручний момент, щоб вивезти сім’ю”.

У березні настав момент, коли перебувати там було вже неможливо: “Прибіг тесть і сказав швидко збиратись. Дружина посадила сина їсти борщ, а я подумав, що якщо не помити заварювальний блок до кавової машини і ми поїдемо, то вона зламається. У мене була установка повернутись і я знав, що будинок точно вистоїть, адже тут завжди буде моя Україна! Я помив блок, запакував машину, подивився на кухню, згадав всі 9 років, які ми в нього вклали, та подумав, що ми точно повернемось. Так воно і склалось, будинок вистояв не дивлячись на те, що 27 березня був черговий обстріл і снаряд прилетів за 5 метрів від нього, частково від уламків дім захистила яблуня, але частина потрапила в другий поверх та дах”.

Житель села Мила Руслан Щербатюк розповів, що для нього війна почалася, коли його 24 лютого о 4:15 розбудила дружина: “Вона родом із міста Щастя, що на Луганщині. Це було останнє місто, яке стало фортпостом на тому, щоб у 2014 році окупанти не пішли далі. Дружині зателефонували родичі і сказали, що росіяни заходять в Щастя, війна почалася. Я пішов заварити каву, дружина продовжувала розмовляти з родичами, які розказували, що в Щасті горять будинки, ЗСУ відступають, у місто заходять величезні колони. Вийшов на балкон, закурив цигарку, дивлюсь у бік Василькова – і на моїх очах збивають першу ракету, яка летіла в аеродром Василькова. Після цього почались вибухи з іншого боку нашого будинку – в Гостомелі.

У мене троє дітей і кожного дня ми виходили на житомирську трасу, до якої 100 метрів, та бачили величезні затори. Вже 27 лютого російські колони біля Макарова перекрили трасу. Коли ми кілька днів бачили бої над Гостомелем, Макаровом, то й діти вже до цього звикли. Але невдовзі сталось те, що вперше сильно злякало дітей. Росіяни обстріляли Київську телевізійну вежу з літаків. Вони пролітали дуже низько, коло розвороту було над нашим подвір’ям. Вони ледве не зачепили високовольтну лінію на висоті 150-200 метрів. Наш двір буквально накрила тінь від 2 ворожих винищувачів, на крилах яких було видно червоні зірки”.

Покинув рідну домівку Руслан Щербатюк із рідними, коли ворожі колони увірвались у село. Воно опинилось на лінії вогню, близько місяця саме там був так званий “нуль”. “Все, що залишалось нам, – це молитись, щоб будинок уцілів, бо у нашій місцевій групі кожного дня повідомляли про зруйновані будинки. У селі, на території якого було 500 будинків, зруйнували близько 130. На другий день після звільнення села ми виїхали із Закарпаття, їхали через блокпости, роздавали хлопцям гостинці. Це було велике щастя, побачити свій будинок хоч і без вікон, дверей, частково без даху, але він залишився цілим”, – поділився Руслан.

Додав, що це не була окупація Київщини, а скоріше, її знищення: “Коли окуповують, то стараються зберегти те, що буде їхнім. Як розповідають бучанці, трагедія в Бучі трапилась через те, що ця орда з усієї російської федерації прийшла і побачила красиві Бучу, Ірпінь – не могла повірити своїм очам, що люди, яких вони прийшли спасати, живуть так, як у них, може, живе москва та пітер. Коли окупанти бачили ці красиві будинки та квартали, то їх це ще більше розлючувало та додавало ненависті”.

Заступниця міського голови Переяслава Оксана Степаненко висловила подяку тим, хто фільмував жахіття після окупації. А Юлія Ковалівська, Анна Ляч та Наталія Александрова виконали для присутніх патріотичні пісні.

Нагадаємо, що 2 квітня у Переяславі провели мітинг до річниці визволення Київщини від російських загарбників. Деталі дізнавайтесь тут.

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.