“Не хочу повертатися до старого життя”: як Переяслав прийняв переселенку із Лисичанська Оксану Александрову

Життя до та під час повномасштабної війни, переїзд до Переяслава та плани після перемоги. Про все це Інформатору розповіла переселенка Оксана Александрова.

Оксана Александрова – переселенка із Лисичанська Луганської області. Після початку повномасштабної війни разом із родиною переїхала до Переяслава, де почала будувати нове життя. Вона розповіла журналістці Інформатора про свій життєвий шлях, політику, втрату батька, перехід на українську мову та активну громадську позицію.

“У Лисичанську до війни готувалися заздалегідь”

– Я народилася і жила в Лисичанську, там будувала своє життя і кар’єру. У мене вища економічна освіта, тому майже 30 років займалася підприємницькою продовольчою діяльністю. Це був різний товар, який був актуальний в різні періоди, проте до великого бізнесу не дійшло, займалася цим сама.

У житті так склалось, що я не змогла обійтися без політики, це мені передалося від батька, його мислення та думки, цьому не можна навчити, тільки брати приклад, і мама з братом у мене теж активні. Тому з 2005 року, за часів Віктора Ющенка, я пропрацювала більше року головою виконкому політичної партії.

Лисичанськ взагалі називають “Колибель Донбаса”, у ньому багато шахт, заводів та один з найбільших в Європі з нафтопереробки, також багато підприємств, які залежали одне від одного. Це місто працівників, наприклад, завод поїхав і всі за ним, тобто люди повністю залежать від роботодавців, ними легко маніпулювати. На мою думку, за ширмою містом керувала ОПЗЖ, грабували його як хотіли. Ще задовго до війни, коли мером був Сергій Дунаєв (у 2009-2012 роках – ред.), у передмісті Лисичанська проводилися певні воєнні заходи. У мене склалося враження, що до війни готувалися заздалегідь, вже потім зробила висновки, що ці люди тоді були відомими ФСБшниками і підкорялися російському керівництву.

“Бандити ділили між собою Лисичанськ”

Коли все почалося у 2014-му мене не було в місті, але я зрозуміла, що потрібно туди їхати, бо буде щось страшне. Сильно хвилювалася за батьків. Ми сиділи в будинку, молилися, а над нами літали міни. Брат відразу пішов у добровольці. Коли я приїхала, зрозуміла, звідкіля вітер дме. Російська влада нав’язала нам цей “русскій мір”, вони завезли велику кількість зброї і роздали місцевим бандитам, які переодяглися в “ЛНР”, почали діяти від імені російської влади. Вони розуміли, що їм потрібно було, а потрібен був промисловий регіон.

На території Лисичанська у 2014 році ці угрупування поділилися: одні сиділи за шахтою, інші за заводом, і одне одного обстрілювали. Таким чином вони ділили наше місто, хто яким підприємством буде керувати, бо російська влада дала їм на це добро.

Ми з родиною перечекали цей період активних обстрілів близько тижня. В останній з таких днів виїхали в Сєвєродонецьк, це було безпечне місце на той час. Коли все закінчилося, повернулися додому. Наш дім не постраждав, а от в сусідній сарай влучила міна, він не вибухнув, але була велика пожежа, вогонь перекинувся на будинок. Сусідів в цей час вдома не було, інші допомагали рятувати речі, щоб хоч щось залишилось. Я почала викликати пожежників, але сказали, що під час бойових дій виїзди не роблять.

Тоді нам з родиною сенсу виїжджати кудись не було, адже було не так критично. І все ж я погано вчила історію – зараз розумію, що вони б рано чи пізно прийшли до нас із війною.

“Сподівалася на здоровий глузд російського президента”

Пам’ятаю, десь за тиждень до 24 лютого до півночі дивилась телеефір. Потім мені зателефонувала подруга з Києва і запитала: “Оксано, як ти думаєш: буде війна чи не буде?”, я кажу: “Віто, війни не буде, це тільки позалякувати”. Я була дуже спокійна, сподівалася на здоровий глузд російського президента. Думала: невже він така людина? навіщо йому окуповувати Україну і годувати, забезпечувати пенсіями весь інший люд? У неділю, за кілька днів до початку війни, був ще один телеефір, де різні українські політики казали: заспокойтесь, нічого не буде. Інші ж посіяли в мені зерно сумніву. Я дуже довго не спала, розмірковувала, зіставляла все воєдино… А потім 24 лютого о п’ятій ранку почула гуркіт і зрозуміла, що все почалося. Мене і батьків почало колотити, собаку забрали в будинок, бо обстрілювали дуже сильно. Виїжджати ми не збирались, думали постріляють трохи, пересидимо і все.

Коли це почалося, люди були не керовані. Щойно надходила гуманітарна допомога, підприємці почали її розвозити по своїх магазинах і торгувати. Ціни виставляли хто які хотів, ми з цим мирилися, бо нічого не могли вдіяти. З кожним днем продуктів й ліків ставало все менше й менше. Потім порозбирали абсолютно всі ліки, якими навіть ніхто ніколи не користувався, тоді аптеки зачинили, магазини теж позачинялись, але не всі.

Під будинком культури були сховища, і під “скляним” заводом – професійне бомбосховище, але ж туди не набігаєшся, бо у нас батько не ходив після інсульту. Ми вирішили вдома бути, не тікали, не ховалися. Підвал – це братська могила, безглузда ідея взагалі. Тому брат, який вдруге пішов на фронт, навчив нас, коли обстріл, падати на підлогу і лежати. У нас вже були заготовлені ковдри: коли починали обстрілювати, ми падали на них.

1 квітня продовжували інтенсивно обстрілювати місто, знищували всю промисловість, що залишилася із 2014 року. Рубіжне як горіло, воно у нас на обрію, то все було видно, які там здіймалися клуби диму, як його знищували. Ми вже всидіти не могли, там почався жах. Брат залишився в теробороні, він водій медичної бригади, допомагав нашим медикам вивозити з фронту вбитих та поранених. Але нам нічого не розповідав, хотів мамі зберегти нерви. Надав нам свій автомобіль, аби ми виїхали. Ми відразу батька під руки і в машину. Із собою ніяких речей, документів не брали, тільки паспорти захопили і все необхідне для батька. Виїхали я, мати, батько, наш сусід зі своєю мамою, який був за кермом, та наш собака. Спочатку поїхали в Дніпро там була “перевалочна” база, в якій нам дозволили бути лише п’ять днів. Я почала шукати волонтерів, які через три дні знайшли нам табір у Переяславі, туди ми приїхали одними із перших. Нам пощастило, ми змогли виїхати і подолати цей шлях без особливих проблем.

“Чому раніше не наважувалася виїхати з Донбасу?”

Коли тут нас зустрічали волонтери, я була дуже здивованою, можна сказати на сьомому небі від щастя. Від самого міста, від зустрічі та теплого прийому. У таборі “Славутич” все було професійно підготовлене: і світло, якого там не було три роки, і вода, тепло, прогріли приміщення, всюди чисто. Після нас приїздили люди, їх було багато, набрався повний табір. Протягом року, який ми тут живемо, одні приїздили інші виїжджали.

Місто нас прийняло дуже добре, нам затишно тут, природа, приміщення, ставлення влади, волонтери. Якщо чесно, про таке я навіть не мріяла. У мене лише одна думка, чому раніше не могла наважитись виїхати з Донбасу, переїхати в нормальне українське місто, чому я його раніше не знала? У Лисичанську залишилося багато “ждунів”. Я собі ставила запитання: якщо повернуся, що я там робитиму, як почуватимуся? Може ж різне бути: і заміновано, і зараз там немає води, багато зруйнованого, то як я на це все буду дивитись? Коли його відбудують? Життя дуже коротке, не хочеться жити в руїнах та доводити свої погляди комусь. Я просто хочу жити, насолоджуватися, залишитися в Переяславі і будувати своє життя. Якщо в Лисичанську вціліє наше житло, то все продам. Не сумую, і не хочу повертатися.

2 червня я приїхала до Лисичанська по документи якраз перед тим великим російським наступом, але там ще наші військові були. Вирішила поїхати забрати, бо мало яка ситуація, могли б знадобитися. За пару місяців місто змінилося до невпізнаваності. Це було місто-привид: вікна всі порожні, вибиті, трава поросла всюди, на обочинах обгорілі автівки, взагалі нікого немає. Зустріла лише одну жіночку, яка з песиком гуляла. Гукала їй: “Жіночко, добрий день!”, а вона наче і не повірила, що до неї хтось говорить.

Одна із вагомих причин не повертатися туди, до старого життя, – це втрата батька, він помер тут в Переяславі, його тут і поховали. Зараз намагаюся насолоджуватися різними дрібницями: багато ходжу пішки, спілкуюся та знайомлюся з новими людьми, фотографую, це мене надихає, надає сили. Бачу свою реалізацію тут, у мене є плани, ідеї, але поки всі секрети не відкриватиму.

“Не треба боятися переходити на українську”

Я все життя розмовляла російською мовою, але з початком війни відразу без проблем перейшла на українську. Мені завжди подобалися фільми з українським перекладом, колись порівняла з російським – зовсім не те. Думаю: “Люди у Переяславі подумають: “Приїхали сюди на нашу територію і розмовляють російською”, бо наші місцеві розпускали пір’я, чинили опір: “Он весь Київ розмовляє російською”. Вирішила, що потрібно приймати устав того монастиря, куди потрапила, намагалася влитись у спільноту. Тому тим, хто хоче перейти на українську, але не наважується, дам пораду – просто не бійтеся. По собі розумію, що у мене багато помилок у мові і це відчувається, але, думаю, з часом вона удосконалиться.

Наше майбутнє оплачуються високою ціною людських життів. Я ходжу вшановувати пам’ять наших Героїв, це поклик серця, бо ті люди, які тут жили, пішли на війну і загинули за те, щоб ми відчували себе вільно та затишно. У людей, які віддали життя за свою країну та свій народ, немає ні 9, ні 40 днів, вони всі відразу потрапляють до раю.

Нагадаємо, що нещодавно народні депутати зустрілися з переселенцями у Переяславі. Вислухали їхні потреби. Більше про це дізнавайтесь у відеосюжеті.

Яна Малишко

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.