“Нас об’єднало те, що ми дуже різні”: як музичне тріо “Дівчата” стало одним із найпопулярніших на Переяславщині

Тріо “Дівчата” існує на Переяславщині вже майже сім років. Про його історію Інформатору розповіла художня керівниця Юлія Шинкар.

Юлія Шинкар (Ковалівська) – художня керівниця народного аматорського тріо “Дівчата”, працює у Переяславському центрі культури та мистецтв. Цей музичний колектив – один із найпопулярніших на Переяславщині. Він представляє наш край на різноманітних конкурсах, тішить своїми виступами на загальноміських та районних концертах. В актовому залі другого корпусу ЦКМ Юлія поспілкувалася із журналісткою Інформатора. Поговорили про історію створення колективу, війну, власні пісні та плани на майбутнє.

Хто входить до тріо “Дівчата”?

Оксана Ковальчук з Березані – вокальна керівниця тріо “Дівчата”, організаторка масових свят, викладачка вокальної студії “Муза” у Києві, керівниця вокального-театрального гуртка “Запали свою зірку” у Березані. У 2019 році їй присвоїли почесне звання Заслуженої артистки естрадного мистецтва України. Вона лауреатка фестивалів “Доля”, “Творчий старт”, “Покажи талант світу”. У 2003 році закінчила Київське училище культури і мистецтв за спеціальністю “Естрадний вокал”. У 2022 році закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом за спеціальністю “Державна служба”.

Тетяна Чайка з Малої Каратулі (Ташанська ТГ) – 17 років працює директоркою Малокаратульського будинку культури. Цього року закінчила Канівський фаховий коледж культури і мистецтв на факультеті режисури. “Таня не вчилась вокалу раніше. Вона в гурті найбільш харизматична – такий “живчик-заводіла”. Грає на гармошці – самоучка. Бере участь у різних комедійних виставах. Якщо брати по репертуару, то їй хочеться чогось такого веселого, завзятого українського. Щось ліричне або серйозне – то не її”, – розповіла Юлія Шинкар.

Юлія Шинкар (Ковалівська) з Козлову (Студениківська ТГ) – художня керівниця тріо “Дівчата”. Закінчила Жовтневу школу, навчалась у Переяславській музичній школі – сольний академічний спів. У 2011 році вступила до Київського університету культури і мистецтв за спеціальністю “естрадний спів”. Навчалась там близько трьох років, потім перевелась до Університету Григорія Сковороди в Переяславі на спеціальність “музичне мистецтво”.

Як вони об’єдналися?

– Вперше ми виступили 14 жовтня 2016 року в День захисника України у госпіталі для військових у Циблях (Циблівська ТГ). Напередодні Валентина Григорівна Усик, яка працювала тоді ще у відділі культури Переяслав-Хмельницької райдержадм­іністрації, зібрала різних дівчат-солісток і попросила виступити для військових. Там були Таня Чайка, Ніна Усик, Наташа Юдіна і я, а згодом додалась Оксана Ковальчук. І так сказала: “Нічого не знаю, у мене є п’ять суконь для виступу і треба дівчат”.

Тоді не було якихось намірів створити професійний гурт. Була одна мета – повезти дівчат, щоб вони поспівали для хлопців. Пригадую, потрібно було у дуже короткі термінм вивчити пісні. І от перед виступом Валентина Григорівна нас запитала: “А як же ви будете називатися?”. Ми сиділи, думали, а потім я кажу: “Ну дивіться, ви ж сказали, що треба дівчат, ну то хай буде “Дівчата”. Були й такі, які говорили, що це примітивно. Але ж в тому й сенс, що назва примітивна, але ніде не була задіяна. До того ж і репертуар ми намагались підбирати дівочий.

Перший склад “Дівчат” мав 5 людей. Коли ми починали, це було типу “нас просто попросили та з’єднали”. Згодом побачили, що з цього виходить щось непогане. Особливо ми зацікавились, коли дізналися, що саме такого плану гурту у нашому районі немає. Тут навіть питання не в тому, як ми створили цей гурт, а саме як ми протримались от такі різні. Передусім нам подобалось, як нас сприймають люди. Бо кожна з нас – окрема вокалістка, а гурт – для душі. Зіграв і момент дружби та спільних інтересів. Кожна із нас зі своїм життєвим досвідом, травмами тощо. Оксана з Танею одного віку, але в них різне і нелегке по-своєму життя. І от коли ми збираємось на репетиції, то можемо поспілкуватися на будь-яку тему та щиро відкритися.

Можливо, якісь наші відмінності стають нашим магнітом. Ми дуже різні, тому одна в одної можемо вчитися. Бувають випадки, коли хтось із нас не в ресурсі, то витягує хтось інший. На репетиції ми можемо десять разів перелаятись і стільки ж помиритися. Я думаю, що кожна із нас знайшла в цьому гурті себе, свої інтереси або певні душевні моменти. І коли нас запитують: “Чи не хотіли б ви взяти ще когось?”, то у нас така позиція: ми одна одну знаємо, довіряємо, підлаштовуємось, знаємо, хто чим дихає. Ми вже наскільки притерлись, що взяти до себе нову людину… Ну це вже буде не те.

Як війна вплинула на культуру?

– Ще до початку повномасштабного вторгнення ми від району їздили в зону АТО. Кудись пускали, а десь завертали, пояснювали, що не можна, бо днем раніше там був обстріл. Ми їздили і нам дуже це подобалось. Я починаю стресувати, коли не можу знайти важливого сенсу у тому, що ми робимо. Копаюся в собі: “для кого ми це робимо і для кого це корисно”, “чи точно ми правильно робимо, а може я взагалі чимось не тим займаюсь”, “може мені треба піти кудись в інше місце і допомагати чимось іншим” . Зараз у нас є чітке розуміння, навіщо ми це робимо. Для мене найголовніше завжди, щоб там, де ми є, і те, що ми робимо, було з душею і для душі.

На початку повномасштабного вторгнення я волонтерила, наскільки могла, – возила їсти військовим. Репетицій не було, багато хто взагалі не виходив на роботу. А через пару місяців нам сказали, що можна починати пробувати їздити на локації до військових, бо багато хто з них відправлявся на фронт. Ми намагалися дати їм якусь емоційну розрядку своїми піснями. Для мене було дуже важко переналаштуватись і почати співати взагалі, важко було просто усвідомити, що я можу вийти на сцену і співати, ще й якихось українських веселих пісень. Хоча ми маємо, бо це ж культура. А якщо не буде культури, то нам і немає сенсу воювати, це така основна складова.

Хоч я знаю, що це потрібно для хлопців і треба підтримувати українську культуру, українську пісню, але я не дуже розуміла, чи це доречно. Мені було легше возити хлопцям їсти по морозу, бо розуміла, що це точно треба. Потім побачила, що це дуже вітається самими хлопцями. Коли влітку у парку біля ЦКМ почалися концерти, до нас підходили люди і дякували. І тоді ти розумієш, що це треба робити і це можна робити. Але важливо вміти це робити правильно, щоб не переходило за межі. Якщо це концерт, то благодійний. Не можна, щоб це не переходило в розряд масових гулянь, бо це зараз не доречно.

Який репертуар?

– Які плани на майбутнє?

– Ми постійно підбираємо новий репертуар, експериментуємо з образами. Хочемо придумати щось класне, сучасніше та цікавіше. Дуже хочеться більше їздити саме Україною на очні, ну тобто офлайн-конкурси. Зараз багато дистанційних конкурсів, а ми не дуже їх любимо і не розглядаємо. Хочеться більше їздити та популяризувати українську пісню. Ми на цьому зациклені в плані українських пісень у сучасній обробці. Хотіли б спробувати якісь нові форми. От у мене чоловік також співає, ми б хотіли, щоб і він з нами спробував виступити. Ну і найважливіше – плануємо концерт до перемоги України.

– Чи думали ви про написання власних пісень?

– Ми часто між собою про це говоримо. Я можу писати і Оксана теж гарно пише і музику, і слова. Таня гарно імпровізувати може. Якщо чесно, постійно на це не вистачає часу через зайнятість дівчат. Нам складно зібратися разом, бо дуже далеко одна від одної. Набагато легше було, якби ми тут були на місці. Але звичайно, що хочеться своєї музики та власних пісень.

Юлія Шинкар, творчість та робота

– Мій шлях у культурі почався, мабуть, ще із садочка. Також у мене співоча сім’я. Мама гарно співає, тому, можливо, це якось передалось мені. Коли вступала до університету культури всі говорили: “Ну ти розумієш, що це може бути не серйозна робота?”. А я творча натура, у школі ще якось цікавилась гуманітарними науками, мені це подобалось, а з точними – перші 10 хвилин слухаю, а решту пів години дивлюсь у вікно і думаю, коли вже піду на репетицію чи поїду в музичну школу. Тому для мене було дуже логічно, що після школи пов’язала життя саме з музикою. Просто не дуже розуміла, як та куди рухатись.

Начальниця районного відділу культури Валентина Усик знала, що я співаю, якось подзвонила мені і говорить: “Юля, можеш заїхати до нас, як буде в тебе час. Там буде концерт, я би хотіла, щоб ти поспівала, якщо зможеш”. Потім вона запропонувала мені роботу методиста в районному будинку культури. Я вагалась чисто з фінансового боку, бо заробітна плата була низькою, а мені ще й їздити сюди з Козлову. Але розуміла, що мені це цікаво. Мама також дуже підтримала: “Це ж розумієш, що ти не будеш ходити тільки в кедах і з гулькою на голові, це ж сцена, ти ж любиш це. Сукні там і все таке інше”. Я погодилась.

Водночас у 2019 році двічі по три місяці я їздила за кордон у Францію працювати нянею. Вперше виїхала, бо хотілось щось нове побачити та якось відпочити. Для мене взагалі творчість – це така ніша, де ти повинен насолоджуватися. Повинна бути гарна атмосфера, щоб ти мав змогу давати людям якусь енергію. А коли ти сам не в ресурсі, то нічого хорошого з цього не вийде. І от я дійшла до якогось пікового моменту виснаження, тому треба було просто переключитись. А приїхавши до Переяслава, відразу повернулась до концертів, бо дуже за цим скучила. Після цього я неодноразово підробляла нянею, але при цьому ми з колективом співали.

Нагадаємо, що нещодавно тріо “Дівчата” посіло друге місце у номінації “Малі форми” на обласному фестивалі сучасної української пісні “Співочі діаманти”. Деталі – тут.

Валерія Бобровська

Фото: надала Юлія Шинкар

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.