До Переяслава приїздила журналістка, теле- та радіоведуча Катерина Соляр. Про що вона розповідала?
2 жовтня в Університет Григорія Сковороди в Переяславі приїздила Катерина Соляр, журналістка, теле- та радіоведуча, відеоблогерка. Вона розповідала студентам та всім, хто прийшов на зустріч, про особливості роботи в медіа, власні переживання та просто знайомилася ближче із аудиторією. Гості могли особисто поставити їй запитання. Ця зустріч стала можливою завдяки програмам “Платформа можливостей” та “Мріємо та діємо”. Інформатор переповідає найцікавіше.
Про себе
– Почати певно треба до 24 лютого, бо традиційно, коли я десь маю слово, запитання, які мені ставлять, – це “Скільки вам років?” – 36. Звідки я? – з маленького міста Жовті Води Дніпропетровської області. У журналістику прийшла десять років тому. До цього казала, що я і журналістика – речі геть не сумісні. Мені вважалося, що це щось не про мене, як і про водити автомобіль. Ну і, власне, коли я опинилася у Києві, а це рівно десять років тому, зрозуміла, що, певно, маю робити щось більше, ніж просто сидіти в офісі, приносити каву і друкувати документи.
Жартую на тему того, що я дипломований секретар, насправді, займалася документознавством, архівознавством і тим, що писала купу документів та “спілкувалася” в основному з документами. У якийсь момент зрозуміла, що хочу бачити очі навпроти себе. І коли я пішла в журналістику, мені здавалося, що обрала найліпший і найшвидший шлях. Найшвидший шлях полягав у тому, щоб піти на якісь курси журналістики або телеведучої. Тоді найрозпіаренішою була, звісно, “Інтершкола”. Чи там мені щось розповіли, що не розказували б на інших курсах, – ні. Але ці курси дали мені знання або ж знайомства з тими, хто тебе далі може кудись порекомендувати або взяти на стажування.
Таким чином я опинилася спочатку на радіо, а потім на телебаченні, потім знову на радіо і телебаченні. Що мені подобається більше: телебачення чи радіо? Я скажу: обидвоє. Не можу обрати ні те, ні інше – це інший світ. Ти виходиш на телебачення і в тебе є можливість, щоби тебе бачили і говорити, а на радіо мені подобається магія голосу. Коли ти заходиш у транспорт і чуєш себе по радіо, і ти така: “Це я”. І це таке диво, від якого не можна відмовитися.
Про початок війни
– 24 лютого, я так розумію, почалося для нас усіх однаково. Хтось готувався до нього раніше, хтось не готувався. Нас на телебаченні готували до того, що може бути будь-яка історія. І коли в мене питали: “Як ти думаєш, чи буде?”, я казала про те, що він, звичайно, божевільний, але не самогубець. 24-го зранку ми зрозуміли, що помилялися.
Я традиційно прокидаюся на ефір на радіо на сьому ранку о 5:30-5:40. Тому так сталося, що я була перша, хто прокинувся з нашої компанії, і о 7:00 я вже була на роботі, готова виходити в ефір. Коли ти опиняєшся у цих умовах, то робиш перше, що спадає на думку, – це “Треба жити”. І так от ми живемо у тому ефірі, весь цей час. Тому, коли питають: “Як то відбувалося у перші місяці?”, я кажу: “Поняття не маю”, тому, що це просто стерлося. Якби ви запитали: “Який мій день і враження від 24 лютого?” – я їх не пам’ятаю. І, на жаль, навіть немає ніде ніяких відео збережених, щоби нагадати собі, як це було. Тому це було так, важкувато, але ми продовжуємо жити і продовжуємо долати клятого ворога, і тут також в інформаційному полі.
Про емоції в прямому ефірі
– Перший місяць ми не чули взагалі слова “Нацрада”. Мені здається, Нацрада теж не розуміла, що відбувається і як їй себе поводити. Нацрада – це той орган, який би мав керувати процесом і розказувати, як себе поводити у тій чи іншій ситуації, а особливо під час повномасштабного вторгнення. 24 лютого було просто три чи чотири години прямого ефіру, коли ти читав новини, на них якось реагував і намагався передати думки і емоції.
Зателефонувала директору і питаю: “Як себе поводити”, “Що робити?”, ну типу, як ви бачите, куруйте, модеруйте. Він каже: “От у тебе був проєкт “Підгорає”. Ти пам’ятаєш свою емоцію, з якою його записувала? От я хочу так само, тільки в прямому ефірі”. І ти розумієш, що тобі дані карти в руки, ти можеш поводитися і в принципі говорити все, що завгодно. Коли я сиділа у прямому ефірі і не могла підібрати слів до того, як назвати путіна, тому що назвати його просто “путін” було би досить лояльно. Це людина, яка напала на нашу країну. Назвати його “Владімір Владімірович” – взагалі не налазило на голову. Я коли підбирала слова для того, щоби сказати це у прямому ефірі, мені редактор у вухо говорив матюк, яким можу його назвати. Для мене це було шоком, тому що я у прямому ефірі і так не може бути. Намагалась якось підібрати слова, а коли вийшла і зайшли двоє ведучих Артем Овдієнко і Олексій Печій, ефір розпочався з того, що вони сказали: “Так, значить путін …”.
Нас ніхто не вчив, нам ніхто не пояснював… Коли ми переживали ті емоції разом з вами, коли мене запитували, чи хочу я взяти вихідний, а перший місця я працювала без вихідних, казала: “Я не можу, у мене стільки емоцій, які можу виплеснути лише в телевізорі, лише поговоривши з людьми”. Бо у мене був діалог. Навіть кожного разу, коли я мовчала, – це був діалог.
Про те, чому у першій дні не сказали, що війна надовго
– Ми витрачали дуже багато сил на те, щоби підтримати людей. Зараз мені і колегам закидають, що ми надто рано почали тиражувати слово “перемога”, ми надто багато його говорили і ми надто багато ним зловживали. Але тоді у нас не було іншого варіанту. Якби у перші місяці повномасштабного вторгнення ми вийшли і сказали: “Люди, ця війна надовго. Будьте готові, що вам роки два-три доведеться воювати”, люди би сказали: “А, покличте нас десь через два роки, ми там будемо десь у сусідніх країнах”. А в той момент кожен розумів, що ми тут, ми боронимо свою країну, боронимо свою державу і ми маємо триматися разом заради усього.
Тоді наші дії були більш емоційними, а зараз ми не можемо дозволити собі такого. Зараз емоційні ефіри – це більше, певно, про прильоти по об’єктах соціальної інфраструктури. Це те, що викликає зараз максимальну емоцію. Ну і сьогодні от Ілон Маск зумів розказати світу або “пожартувати” на тему президента Зеленського. Сьогодні, якби я була в ефірі, це був би доволі емоційний спіч.
Про відновлення
– На телебаченні на “24 каналі” працюю вже, мабуть, роки 4-5, і кожні два-три місяці до мене приходить шеф, який кожного разу говорить: “Давай так, як ти будеш вигорати, ти мені скажеш і ми тебе відпустимо десь відпочити трохи”. Надзвичайно мотивує підтримка, коли ти розумієш, що робиш усе правильно. Тому що робота в медіа – це постійний стрес і постійне запитання до себе “Що я зробив не так?”. І в мене був досвід, коли йдеш з медіа в такому стресі, що інакше не можеш. Кожного ранку прокидаєшся і думаєш: “Так, за що мені прилетить сьогодні? У чому я сьогодні буду винна?”. Коли ти кажеш: “А чого ви нас не хвалите?”, вони відповідають: “Харашо робить вашу роботу – це ваша робота”. Тому підтримка від начальства – це завжди прекрасно.
Що стосується відновлення, ну я просто людина така, якій незалежно від повномасштабного вторгнення, незалежно від того, як я люблю свою роботу, незалежно від людей, яких я люблю, треба раз десь на три місяці просто виїхати кудись за межі того міста, де я живу. Закордоння, гори, якийсь комплекс під Києвом, де ти будеш один і просто помовчиш. Я дуже багато мовчу після роботи. На вихідних у мене день в принципі без спілкування, можу собі включити якийсь серіальчик і цілий день лежати і нічого не робити взагалі. Загалом – автомобіль, подорожі і багато мовчання. І це не про втому під час війни, це просто про наповнення внутрішніх резервів для того, щоби мати чим ділитися далі.
Про журналістську освіту
– Освіта потрібна, питання лише в тому, щоб ви не втратили себе у цьому всьому. Я хотіла навчатися на журналіста, хотіла піти здобувати другу освіту. Постійно відчуваю оцей “синдром самозванця”, тому що ти ніколи не знаєш, наскільки правильно щось робиш. Тобі, можливо, десь не вистачає цих знань… Як людина, яка не вчилася на журналіста, можу сказати, що якихось знань мені не вистачає, або впевненості у тому, що у мене ці знання є. Можливо, я прийду і мені нічого нового не розкажуть, і я скажу: “Тю, так я це все вже своїм досвідом власним здобула”. Але підтвердження того, що я це знаю, мені би не завадило.
Про українську політику після війни
– Я думаю, що у будь-якому випадку наступні вибори будуть максимально з тими, хто обороняв Україну. Так, як було після Революції Гідності. Буде багато тих, хто воював, був на передовій, і буде багато тих, хто зараз викладає максимально багато фотографій про те, які вони “молодці”, як вони “класно працюють”. Тут питання до того, щоб ми стали свідомішими у цей самий момент, і щоби нарешті навчилися читати передвибочі програми, читати передісторію тієї чи іншої людини, яка хоче прийти до влади. Мені здається, що ми будемо більш мілітаризованою країною і це непогано. Тому всі зараз дивляться на тих, хто зараз у війську, тому всі максимально, хто хоче будувати собі майбутнє у цій країні, також ідуть у військо.
Про репортаж із Дня Перемоги
– Ми з моїм колегою Артемом Овдієнком домовилися, що цього дня будемо вдвох у ефірі. Він сказав, що надягне пачку балерини, яка у нас вже є і чекає цього переможного моменту. А я сказала, що буду співати, бо співати дуже люблю, але не вмію. Мені дуже шкода тих, хто буде це чути, але я думаю, що їм буде не до мене, бо Артем буде в пачці. Він сказав, що тоді, попри всі заборони, принесе шампанське у студію і відповідно вже додому всі поїдуть на таксі або ж будуть ночувати на студії.
Нагадаємо, що професійний боксер із Переяслава, а зараз штурмовик ЗСУ Владислав Баранов дав інтерв’ю YouTube-каналу “Ісландія”. Зібрали найголовніше з розмови – тут.
Валерія Бобровська
Фото: Валентин Шеремет
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
