“У США виступами та книгами заробив на дві машини для захисників”: Руслан Горовий у Переяславі розповів про творчість, кіно та волонтерство

До Переяслава приїздив Руслан Горовий. Розповів про роботу, творчість та волонтерство.

1 листопада до Університету Григорія Сковороди в Переяславі в рамках проєкту “Відкритий університет” завітав Руслан Горовий, український письменник та журналіст, співзасновник видавництва “ТаТиШо”, автор відомого проєкту “Служба розшуку дітей”, режисер-документаліст, волонтер, засновник мистецького проєкту “Так працює пам’ять”, музикант та поет. Журналістка Інформатора побувала на зустрічі і переповідає найцікавіше.

Руслан Горовий розповів, що народився у місті Конотоп, що на Сумщині. Зараз там живе його матір та поховані всі рідні. Поділився, що колись пообіцяв своєму дідові по матері, який був із Київщини і не зміг через Радянський Союз там жити, бо сім’ю винищили, що поверне рід на його Батьківщину. Тож Горовий розпочав своє життя у Києві, де створив сім’ю та кар’єру.

“Коли я хотів знімати кіно, то воно було у великій зажурі після розпаду Радянського Союзу. Хлопці з Конотопу казали: “Яке кіно? Іди в трамвайний парк білети продавати”. Коли я вже мав Заслуженого журналіста від Віктора Ющенка, ще навіть не мав закінченої вищої освіти. Проте за освітою я режисер-документаліст, зараз головний режисер телекомпанії “Магнолія-ТВ”. Журналістика, режисура, книги – це все побічні речі, найбільше, чим я зараз займаюсь, – це допомогою тим, хто цього потребує”, – розповів Горовий.

ВОЛОНТЕРСТВО

– Я щойно повернувся із США. Оскільки трохи підсліпуватий на одне око, то можу виїжджати з країни. Зараз моя жінка за кордоном, рятує від війни нашу меншу доньку. Я їздив до неї, там ми продавали книги та робили виступи, нам вдалося заробити і купити дві машини для хлопців на “передок”, вони вже воюють, хлопці на них їздять та виконують свої функції. Ще був план заробити коштів і купити 100 машин з дровами. Проте на 100 ми не заробили, але на 50-60 точно. Вже 35 таких авто ми проплатили і потроху розвозимо. Пів сотні родин на Київщині точно будуть з дровами, зазвичай це старенькі бабусі, дідусі, часом лежачі, та жінки з маленькими дітьми, у яких кацапи забрали чоловіків, у кого вбили, а у кого забрали навіть не військових. Це сім’ї, які просто не вигрібають. Ми ними опікуємося на Київщині, Харківщині і Херсонщині.

У кожного в хаті є надлишок чогось. Хтось холодильник старий хотів вивезти на дачу, в когось зайва мікрохвильова піч або ще якась техніка. Тому ми просимо час від часу вживані речі, збираємо у Київській області і розвозимо туди, де вони потрібні. Минулого року, коли ми заїжджали в Мощун, Андріївку, за Бородянкою в Загальці, Кухарі, возили туди людям все через розбитий міст, переносили через нього все це руками. Зараз на постійній основі ми опікуємо близько 200 родин, які потребують допомоги, але допомагаємо й тим, кому потрібна одноразова допомога, аби впоратися із труднощами.

ЖУРНАЛІСТИКА

– Журналістика була моїм хлібом, але я хотів бути режисером, оскільки не міг знімати ігрове кіно, тому що його тоді ніхто не знімав. Тож я спочатку пішов оператором, працював у Краматорську, і там пробувався у журналістиці, тому що одноокий оператор, як і одноокий військовий мало кому потрібний. Потім повернувся до Києва, працював оператором у телерадіокомпанії “Альтернатива”. І там була така програма “Закон є закон”, мене відразу полюбили всі бабусі, бо одного разу почали вивішувати на під’їзди списки боржників за опалення, я по телевізору стояв такий молодий, красивий зі списком боржників і казав: “Якщо ви бачите це на під’їздах – зривайте”. Так став героєм номер один у київських бабусь.

Стало зрозуміло, що журналістикою можу займатися, але мене цікавила режисура. На “Магнолія-ТВ” я пішов, як редактор у 1998 році, потім був головним редактором та головним режисером. Ця компанія дала мені реалізуватися, як режисер зі “Служби розшуку дітей”, і паралельно я знімав документальне кіно.

КІНЕМАТОГРАФ

– Мій перший повнометражний документальний фільм називався “Київський потоп”. Він про Куренівську трагедію 1961 року. Знімав я його дуже довго, деякі люди навіть не дожили до прем’єри. Але почав знімати рано, коли ще мало хто говорив про цю історію. У мене є близько 100 годин матеріалу про людей, які це пережили. Потім я знімав документальний фільм “Система” про тюрми. У це важко повірити, але є люди, які цілеспрямовано все життя проводять у тюрмі, люди, які постійно ходять туди на роботу. І от мене цікавило, як можна народитися, щоб все життя хотіти працювати у тюрмі. Поїхав досліджувати цю тему в Крим. Якраз у 2013 році встиг об’їздити там всі тюремні заклади. Скажу, що у них там цілі династії, наприклад, чоловік стоїть з кулеметом на вишці, і привів туди сина, дочку, дружину працювати. Фільм не вийшов на широкий загал, тому що сказали: “Що ти назнімав такого? Не можна таке показувати”.

Далі був фільм “Укропи Донбаса” про сім’ю волонтерів Сашу і Віку Кононових. Перебуваючи на Луганщині, на окупованій території, вони виїжджали на нашу підконтрольну територію, забирали на пошті допомогу і розвозили по наших блокпостах, потім поверталися через ворожі блокпости і заодно дивилися, де, що, і як у них там та передавали інформацію нашим. Зрештою їх впіймали, вони пробули більше 100 днів у полоні. Віка змогла врятувати великий український прапор з будівлі Луганської міської адміністрації, який зараз у музеї. На жаль, Саші вже немає, його вбили у березні минулого року на Луганщині у його рідному селі біля Сєвєродонецька. Незважаючи на те, що він був без руки і ноги, до нього увірвалися в хату, зрізали чуб, зняли скальп і застрелили через подушку у інвалідному візку. Про Сашу я знімав і інший фільм “Переселенець” – про те, як, повернувшись з полону, він з Луганщини переїхав на Житомирщину і робив бізнес, який хотів зробити на батьківщині. Але це мій борг совісті, я дуже хочу зняти про нього ще один фільм, про його загибель та як його ховали. Це я відкладаю на тоді, коли зможу повернутися у Борівське, знайти деяких гандонів, і потім вже будемо знімати кіно.

Останній мій документальний фільм “Трохи нижче неба” – про Донецький аеропорт. Я зі своїм другом задумали зробити кіно про 4 загиблих із Тернопільської області. Почали записувати їхні історії, хотіли зробити це як реквієм, але ніхто не знав точно, як воно буде. І коли ми почали знімати, то зрозуміли, що вони своєю загибеллю в різний час розказують всю історію боїв, тому фільм не зовсім про них, а через їхнє життя і смерть розказана історія про бій за Донецький аеропорт.

Зараз у мене паралельно два фільми в роботі. Один потрібно змонтувати, про Євгена Дударя, який був зв’язковим УПА, цю історію мало хто знає. Мені завжди було цікаво, як зв’язковий УПА перетворюється на сатирика у Радянському Союзі. Я багато чого дізнався про нашу історію, про те, як підпілля з криївок уходило під шкіру. Другий – про окуповані території, у мене є про це документальна книга “Жили собі люди”. Це історія про поїздки на деокуповані території, ми пробивалися туди з Києва, спілкувалися з людьми, і вони розповідали, як воно все було.

МУЗИКА ТА ТЕАТР

– Все йде потоком, якщо пишеться пісня, я собі не відмовляю в тому, щоб її написати. Не всі пісні бачить народ, не всі кудись йдуть. Інші групи якісь слова у мене брали, щось сам записую, з’являються колаборації. Не всі пісні адекватні, є прийнятні, є хуліганські. Зараз буде кілька пісень, записані з Катею Чілі. Я не професійний музикант, не заробляю цим гроші. Що стосується Uki Jonh (музичний псевдонім Руслана Горового – ред.), це був експеримент над собою, за рік я написав 62 пісні англійською мовою, яку взагалі нормально не знав. Написав три альбоми та дав два концерти. Як музиканта мене запрошували на фестивалі “Бандерштат”, “Холодний Яр”, але з війною все накрилось. Час від часу роблю тільки благодійні виступи.

Щодо вистав у театрі, є у мене один друг, якого я називаю “Сестро”, Михайло Бондаренко, він свого часу багато займався театрами. Коли ми з ним познайомилися, він хотів, щоб я спробував себе актором в моновиставі. Я постійно відмовлявся, казав: “Де я, а де театр?”. Але він мене переконав, була написана п’єса “Чуваки не святкують, або Ukrainian” за моїми творами. Дві мої п’єси в театрі вже показували до того, це “Гагарін і Барселона” та “Бери от жизни всё”. Але сам я ніколи не грав, хотів спробувати цього акторського хліба, і він виявився найважчим, який є в цьому житті. Це дуже важко, це не кіно, тут немає права на помилку, ти маєш це відіграти тут і зараз. І так ми відіграли 20 вистав по Україні. Потім сталося 24 лютого, Міша пішов воювати, і вся ця історія припинилася. Потім після контузії та поранення він повернувся, зараз списаний, буде повертатися у цей бізнес, бо треба якось заробляти гроші. Ми вже відновили виставу, нещодавно вона була у Києві.

ЛІТЕРАТУРА ТА ВИДАВНИЦТВО “ТаТиШо”

– Все почалося з того, що в якийсь момент я зрозумів, що зі мною щось відбувається: голова переповнена речами, над якими я не маю контролю. І я зрозумів, що якщо щось записую – голова звільняється, отак стали з’являтися оповідання. Коли голова не забита цією інформацією, я нормальна людина, мені не потрібно обов’язково щось писати. Все, що сьогодні є, написано спочатку в телефоні. Я можу спинитися посеред вулиці і записати те, що мені потрібно. Можливо, лише найперші оповідання були написані ще на комп’ютері. Я до когось постійно приходив і щось там писав, бо у мене його не було.

Першим звернув увагу на моє оповідання Борис Захаров, він домовився і харківське видавництво “Фоліо” видало мою першу книгу “Таран”. Час від часу свої оповідання я розкидував у всі можливі видавництва, відправляв і нічого не було, а потім мені зателефонували з видавництва “Кальварія” і закрутилось. Там надрукували мою першу збірку “Гагарін і Барселона”, і пішло-пішло. Потім я зрозумів, що я цим не заробляю, просто фізично стомився ходити в книгарню і купувати за свої гроші свої книжки, щоб комусь подарувати.

Наступні книги вже робили у видавництві “ТаТиШо”, назву якого придумала моя дружина. Наступна моя книга буде називатися “Скабки” або “Маленькі трісочки під шкірою”, вона вже в роботі. Все, що продається в Україні з видавництва, йде або на підтримку видавництва, або коли терміново потрібно закрити якісь дірки по “волонтерці”. Все, що вивозиться за кордон, абсолютно вся сума з проданих книг, йде або на військо або на допомогу деокупованим територіям. Бо де в Україні я поїду продавати книги і за три дні зароблю на дві машини для військових? Ніде. А за кордоном зовсім інші ціни. За цей рік у мене вже було три такі тури по США.

ПРОЄКТ “ТАК ПРАЦЮЄ ПАМ’ЯТЬ”

– Ця історія присвячена пам’яті Данилу Дідіку, 15-річному хлопцю із Харкова, який загинув у 2015 році під час ходи гідності. Тоді покидьки заклали керовану бомбу на шляху цієї ходи в першу річницю Майдану. Вона вибухнула, 11 людей було поранено, 4 загинули, серед них і найменший – Данило Дідік. Керівництво школи кричало, що назвуть його іменем навчальний заклад. Я потім в ту школу приїздив, спілкувався з директоркою та батьками, і в один момент зрозумів, що це просто розмови, ніхто нічого робити не збирається, просто дурять. Я взявся за це, все викрилось, і тоді я зрозумів, що маю добитися того, щоб школа носила ім’я юного героя Дані Дідіка, для цього знадобилося 8 років. 15-річний пацан йшов туди разом із трохи старшими друзями охороняти цю ходу, тому що місцева влада тупо не виділила охорони, міліціонери, які там загинули були перекинутими з Донеччини. Це трагедія, яку допустила місцева влада, і хлопці, які йшли туди, не просто загинули, вони йшли знаючи, що це може бути.

ПРОЄКТ “СЛУЖБА У РОЗШУКУ ДІТЕЙ”

– Цей проєкт придумав я, запустили його у 2001 році. У 90-х роках одночасно в розшуку були 300-400 дітей, а були й часи, коли 700 дітей одночасно були невідомо де. Уявіть, що ціла школа, кудись раз і зникла. У мене якраз народилися старші діти, тому мене ця тема дуже бентежила. Я прийшов до нашої продюсерки і сказав, що потрібно зробити окремий проєкт, мені дали добро спробувати.

Ми зробили пілотний варіант, нам дали ефір на “1+1”, це був старт величезного проєкту, бо вже за пів року “Службу у розшуку дітей” показували одночасно на 27 каналах. В Україні це був абсолютний рекорд, такого ніхто не робив. Потім долучилися радіостанції, газети, плакати, з’явилися кол-центр, телефонна лінія, яка переросла в міжнародну і доєдналася до загальноєвропейської лінії щодо зниклих дітей (116 000). Зараз у нас є люди, які говорять кількома мовами, знають всі алгоритми дій у випадку, коли дитина загубилася, і не тільки в Україні, бо ми всі пам’ятаємо, що відбувалося у лютому 2022 року, коли дітей вивозили і чужі люди, передавали як і ким завгодно. За день родина могла опинитися під окупацією, а їхні діти на іншій території.

Мені запам’ятався один випадок, коли я зрозумів, що роблю щось правильне. Колись один батько на літо привіз сина підлітка до бабусі з дідом у Київ, а хлопчик зник. Я перший раз в житті бачив валізу грошей, коли його батько приїхав до мене з ним і сказав: “Знайди мені сина, він у мене один”. Хлопця ми тоді знайшли, там було кохання, яке зі щасливого переросло в нещасливе. Кохана кудись поїхала, а він рвонув за нею.

За весь час є тільки три дівчинки, яких так і не знайшли. Це двоє дівчат, які на початку нульових зникли в Києві на велосипедах. Звісно, що з ними сталося щось погане. І ще одна дівчина зникла у Солом’янському районі, вона приїхала до бабусі, і останнє відео з нею було біля заправки, як вона проходить і зникла. Але 99,9% дітей знаходиться і з ними все добре, це все побутові речі. Навіть зараз, під час війни, всі знаходяться, але, звісно, є й ті, які знаходяться за трагічних обставин, 1% – коли діти загинули.

Нагадаємо, що 2 жовтня до університету Переяслава приїздила телеведуча Катерина Соляр. Більше про зустріч – тут.

Яна Малишко

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.