“Не хочу, щоб мої онуки щось змінювали в цій країні. Хочу змінити її сам”: про що розповідав у Переяславі Олег Симороз

До Переяслава приїздив громадсько-політичний діяч Олег Симороз. Про що він розповів?

1 листопада до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітав Олег Симороз. Він – публіцист, громадсько-політичний діяч, учасник російсько-української війни, важкопоранений ветеран Збройних сил України. Брав участь в акціях проти забудови зелених зон та історичного Києва. Тема зустрічі у нашому місті – “Громадське суспільство в умовах повномасштабної війни. Кожен важливий”. Інформатор розповідає деталі.

Киянину Олегу Симорозу 26 років. Він закінчив юридичний факультет Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. Розповів, що юриспруденція йому завжди була цікавою, але до цього грав у футбол та мріяв про спортивну кар’єру: “Перед 11 класом порвав зв’язку, почав думати, чим займатися, зрозумів, що мене просто бісить несправедливість. Була історія, коли я усвідомив, що мені подобається захищати та допомагати людям. У класі 6-7 ми з моїми однокласниками пішли грати у футбол, і один “мажор” загубив свій телефон. На наступний день в школу приходять дяді в погонах і починається “трешатіна”. Дітей починають витягувати з уроків, робити допит без батьків та класних керівників. Мене викликають з уроку, сидить дядя в коридорі і каже: “Ну шо, розказуй де телефон?”. Ми так спілкувалися годину, тьотя сидить в погонах підполковника і каже: “Добре, я це все послухала, і він підозрюваний номер один”. Тоді я зрозумів, що мені не дуже подобається ця гнилувата система і так не може бути”.

АКТИВІЗМ

– Потім це все переросло в активізм. У 16 років я брав участь у Революції Гідності. Мамі розповідав, що просто десь гуляю з друзями. А насправді був на Майдані, не в найперших рядах, але вдалося і газу понюхати і побачити те все на власні очі. Тоді студенти були рушійною силою. Потім, стажуючись в Київраді, я зміг побачити середину системи, наскільки все гниле та наскільки ті люди, які обираються і мають захищати інтереси громади, відверті покидьки. Я відчув, що у мене є сили, характер, розумові здібності все це описувати та об’єднувати людей.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене було пів дня на “розкачку”. Ми з дівчиною були в паркінгу у бомбосховищі. Цей кіпіш людей, паніка, і я розумію, що розгублений, не можу зібратися. Але потрібно було приймати якесь рішення. Розумів, що я громадський активіст, і у мене є певна репутація. На мені лежить відповідальність не тільки як просто чоловіка, якому потрібно взяти зброю і піти захищати державу, а важливо показати своїм прикладом та дати людям якийсь поштовх. Розумів, що наші посадовці ніякого прикладу не покажуть, окрім дебільного піару.

Зваживши все це, не будучи, відверто, готовим до цього, тверезо оцінював ситуацію, що там вбивають і можна отримати поранення. Але глобально розумів, що прийняв правильне рішення. А коли пішов до військкомату, подзвонив батьку, щоб сказати, що довго не буду дзвонити, але він теж вже стояв у черзі, там ми і зустрілися. Тоді я заспокоївся, не очікував такого, черга була на кілометр. Я цілий день у ній стояв, прийшов об 11:00 і десь о 19:00 вона тільки дійшла до мене. Люди виходили з будинків, ставили намети, польову кухню, тим, хто стоять в чергах розносили їжу, перші патрулі виходили патрулювати місто, їх теж годували.

ПОРАНЕННЯ

Далі повоював на Ірпінському напрямку, там було максимально некомфортно у перший день, по нам вже били “гради”. Потім ми відновлювались. Далі – Донецька область під Кремінною. 20 жовтня 2022 року на “нулі” на своєму пікапі колесом наїхав на протитанкову міну. Двигун поцілувався зі мною, ноги пішли гуляти окремо від мене, руки поламані, зуби, ніс. Але я живий, життя триває, для мене це історія про те, що могло бути гірше. Я не сильно запарююсь, тому що вижити після протитанкової міни – це непогано, залишитись з головою, з руками, пробувати шкандибати на протезах. У мене була важка ампутація, є хлопці, які через кілька днів вже бігають, але у мене це буде довше, бо це парна ампутація і без колін, тобто висока. Це найскладніша ампутація, яка є при протезуванні.

Тоді там була історія на хвилини. Складна евакуація, ми залишилися самі, без зв’язку, на “нулі”. До стабілізаційного пункту 20 кілометрів, хлопці після контузії, в одного зламаний ніс, осколки в обличчі, поки роздуплились, наклали мені турнікети – вже непогано. Але що робити? Тягнути мене – це смерть 100 відсотків, ми би дійшли годин за 6-7 до стабілізаційного пункту цими лісами, це якщо без обстрілів. І хлопці прийняли правильне рішення спробувати знайти транспорт, тоді 81 бригада ДШВ їхала на евакуацію, бо в них теж був поранений. Через 15 хвилин під’їхала машина, а через 40 я вже був на пункті. Це насправді диво, адже скільки я катався по тому лісу, там дуже мало автівок їздить, а якби не було авто з 81 бригади, мене б теж не було, скоріше за все.

Потім була крапельниця, поставили штучне дихання через трахеостому, почали вливати кров, надавати допомогу. Далі було дуже важко: я приходив до тями, без зору, бо була контузія, все обличчя в крові. Розумів, що у мене ампутація ніг, три рази приходив у свідомість і знову втрачав, потім прийшов до тями у Дніпрі в лікарні. Я був радий, що у мене є зір. Далі – найскладніші у моєму житті два тижні: реанімація, боротьба за життя, коли не можеш дихати носом, а дихаєш горлом, мене постійно сушило, я про воду ніколи в житті так не думав.

Приїхала кохана та батьки, але їм не давали прогнози, чи я виживу взагалі. На 5-6 день, коли я сам почав підтримувати тиск без препаратів, хоча б робили натяки, що може все буде добре. Потім направили у Київ, але я ще був слабкий: окрім того, що зламане майже все, в тебе немає сил, атрофовані всі м’язи. Місяці через чотири я повернувся на бік і поспав хоча б у якесь задоволення. Відразу почав марити протезами, мріяв про те, як відновитися. Ми не знали, як це буде, пам’ятаю страшні розмови з батьками, дівчиною, друзями, всі цього не розуміли, думали буду вдома, буде постійно коляска. Це було страшно уявити, зараз я у побуті самостійний. Якщо я був двома ногами у могилі і вибрався, то не можна “заганятись”, треба продовжувати, і я мотивований продовжувати боротьбу.

КОРУПЦІЯ

Коли я вже міг брати до рук телефон через два місяці після поранення, почав дізнаватись, що є нового. Потрібно було включатися в громадсько-суспільний рух. Ця історія про законопроєкт 5655. Він був прийнятий у першому читанні ще до повномасштабного вторгнення. Це проєкт, який розв’язує руки будівельній мафії, проти якої я боровся. Думав, його не приймуть, але його прийняли по “безпрєдєлу”. А він був написаний за авторства Олени Шуляк, голови правлячої партії “Слуга народу”. Тоді ж я пишу про це різкий допис, все, що про це думаю. І на наступний день до мене в госпіталь в палату прийшла Олена Шуляк, захотіла поговорити, вияснити стосунки, вона вирішила, що вона господар життя, одною ногою може всі двері відкривати.

Я тоді сказав думку більшості людей і народу. Я радий, що Шуфрич зараз за ґратами, це потрапило до соціальних мереж і набуло розголосу, сказав їй, що за голосування з ОПЗЖ вона з ним за руку буде ходити у тюрмі. Це народний законопроєкт, і робити це у розпал війни, коли він потребує обговорення з громадськістю, і коли я на фронті, а вони ОПЗЖ не забороняють і голосують про містобудівну реформу… Тоді довелося включатися, було важко, але я радий, що є результат, зрозумів, що є відповідальність, навіть тоді на лікарняному ліжку. Цей законопроєкт і досі не підписаний через цей скандал. Якби не ця позиція, його б підписали і наслідки були б дуже критичними.

ГРОМАДСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Для мене це ключове у демократії, це, як душа країни. Якщо вона нормальна, і взагалі є. Наприклад, якщо людина правильних поглядів, якщо є принципи, то можна говорити, що вона нормальна. Так само і з громадським суспільством – це направляюче країни. За роки незалежності стало зрозуміло, для чого люди приходять до влади, вибираються на виборчі посади, в парламент та органи місцевого самоврядування – для власного збагачення. Історія громадського суспільства дуже важлива, і в цьому у нас насправді є великий прогрес. Але загалом ситуація посередня, ми не мегарозвинене громадське суспільство, бо ще залишається історія про “Ми внє палітіки”, думаю, у кожного є такі родичі або друзі. Задавати тон будете ви, ваше покоління, це наш тягар, на наших плечах.

Повірте, мені теж політика не цікава, особливо після війни. Писати мемуари, обіймати кохану, спілкуватися з друзями, грати у приставку – це все, що я хочу. Потрібно багато чого змінювати, воюючи за цю країну, а Збройні сили зробили справді все можливе, щоб піднести Україну на міжнародному рівні. Я не хочу, щоб мої онуки щось змінювали в цій країні, я хочу змінити її сам. Я спілкувався із інструкторами з інших країн, і вони були просто в шоці, наскільки ми “заряжені”, наскільки ми не боїмося такого ворога. Наші люди люблять применшувати і казати: “чмобіки”, алкоголіки якісь, але ті, хто так говорять, не усвідомлюють, проти яких людських і воєнних сил ми воюємо. Я лежав під обстрілами по годині-півтори, ми таке дозволити навіть під Києвом не могли стільки по них стріляти. Тому на вас велика відповідальність.

Нагадаємо, що 7 листопада до університету Переяслава приїздив журналіст та солдат Збройних сил України Павло Казарін. Більше про зустріч – тут.

Яна Малишко

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.