“Було відчуття боргу, який після 24 лютого з’явилася нагода віддати”: про що розповів у Переяславі військовий та журналіст Павло Казарін

До Переяслава приїздив журналіст та солдат Збройних сил України Павло Казарін. Про що розповідав?

7 листопада в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі побував Павло Казарін. Він – журналіст та телеведучий, солдат Збройних сил України, володар премії імені Георгія Ґонґадзе та премії імені Юрія Шевельова. Розповів про службу під час війні, зміни та стереотипи в армії. Також презентував власну книгу “Дикий Захід Східної Європи”. Гості могли поставити йому запитання. Інформатор переповідає найцікавіше.

СЛУЖБА НА ВІЙНІ

– До війни я працював журналістом, зокрема був телеведучим на ICTV, “24 каналі” та “Першому національному”. Вже зараз навіть трохи дивно про це згадувати. З 25 лютого минулого року я солдат Збройних сил України. Мене запросили до вас, щоби ми трохи більше поспілкувалися про те, як війна змінює нашу країну і увесь світ. Це одна з тем, яка мене насправді цікавить. Ми за ці останні двадцять місяців встигли побувати на багатьох ділянках фронту. Починали з Київщини, були у Донецькій області на Сіверському Дінці, Харківщині, зокрема брали участь у контрнаступі на Харківщині. У цьому році в нас було менше локацій, лише Бахмут і Гуляйполе, потім було трохи часу, такий собі санаторій, на Білоруському кордоні.

Зараз у листопаді ми повинні були їхати на Куп’янський напрямок, але певні бюрократичні, скажімо так, зміни повпливали. Саме тому з’явилася нагода приїхати до Переяслава. Відверто скажу, я людина, яка з армією ніколи до 25 лютого 2022 року справи не мала. Так сталося, що у мене не було строкової служби, не воював ані у 2014-2016 роках, ані пізніше. І напевно, унаслідок цього в мене завжди було певне відчуття власного боргу. Ну тобто відчував, що до 24-го року дотягнув на плечах тих людей, які замість мене у 14-16-х роках і пізніше пішли у ЗСУ. Потім сталося 24 лютого, і з’явилося відчуття, що цей борг можна повернути. Одна із змін, яка, на мою думку, відбулася, і відбулася дуже масштабно, – це історія про те, як змінилася українська армія.

ПРО ЗМІНИ В АРМІЇ

Пам’ятаю черги у військкомати наприкінці лютого-початку березня. Було трохи дивно, тому що я пам’ятаю, як у месенджерах створювали цілі групи, кому дати хабаря, аби мобілізуватися у Збройні сили. На той момент в тій черзі, у якій ми стояли у військкомат були геть усі: хлопці, дівчата, старі люди, дуже молоді. Разом з нами стояла 19-річна дівчинка, яка потім перевелась у 93-тю бригаду і воювала там у аеророзвідці. В одній черзі з нами стояли навіть два геї, я на початку дуже переймався, тому що армія насправді дуже така консервативна патріархальна структура. Думав, що хлопці, які не належать до ЛГБТК+-спільноти, напевно, їх ображатимуть. Але ні, вони втягнулися і наразі є номерами обслуги міномету у одному із батальйонів, який зараз біля Бахмута.

Було дивне відчуття, коли ти дивився на цю чергу і розумів, що раптом Збройні сили отримали купу людей, яких вони до того ніколи б не могли собі дозволити просто за зарплатним принципом. Мені в армії доводилося зустрічати геть усіх. До прикладу, на півночі Харківщини влітку 2022-го року зустрів доларового мільйонера Всеволода Кожемяка. У 2020 році він був на 88-му місці в ТОП-100 українського Forbes, його капітал становив 100 мільйонів доларів. І ти такий зустрічаєш людину, яка взагалі могла собі не те, що там білий квиток купити, а взагалі цілу ділянку кордону, і разом з усіма просто виїхати з України. Але ця людина так само воювала разом з усіма.

ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Серед тих змін, які відбулися після 24 лютого, заслуговують уваги зміни українського суспільства. Пам’ятаю, коли головною війною в українському суспільстві вважалася саме Друга світова. Незважаючи на те, що це було дуже давно, майже у кожній родині були люди, які її пам’ятали. Або в кожній родині була пам’ять про дідусів, бабусь, які так чи інакше пройшли крізь події Другої світової у статусі військових, цивільних або у статусі людей, яких забрали у концтабори тощо.

А зараз, коли ти перебуваєш усередині цих подій, то розумієш, що все змінюється. Події саме цієї війни стануть для нас подіями нової головної війни для українського суспільства. У кожному українському місті діти знають, як звучить сигнал повітряної тривоги, у кожному українському місті є досвід, як це спускатися в укриття під час ракетної атаки. У кожному місті є люди, які пішли на фронт, люди, які волонтерять, люди, які донатять, вже не потрібно шести рукостискань, щоби познайомитися з родиною загиблого бійця або з людиною, яка зараз просто воює на фронті.

ПРО ЗМІНИ У ЄВРОПІ

У лютому 2023 року ми були у Бахмуті, і в якийсь момент виїхали у Краматорськ щось забрати зі штабу. Там я зустрівся зі старим знайомим – чеським журналістом на ім’я Мірак. Ми з ним познайомилися ще під час Київської операції, тоді він багато матеріалів робив з Києва. Випили кави і я кажу: “А що взагалі у вас там в центральній Європі відбувається? Якісь зміни відчуваються, після того, як ви вже рік спостерігаєте за повномасштабною війною в Україні?”. І він відповідає: “Так, відбуваються зміни. У нас раптом до деяких людей почало приходити усвідомлення, що НАТО – це вони. Коли Чехія, Румунія, Болгарія, інші країни, зокрема країни Балтії доєднувались до Північноатлантичного альянсу, то НАТО для них сприймалося як “клуб дорослих”.

Тобто здавалося, що треба в нього вступити і після того, будуть під захистом і у безпеці. Все одно, що поставити сигналізацію на квартиру. Якщо до вас хтось буде намагатися вдертися, то приїде охорона з “ружбайками”, у касках, бронежилетах і вашу квартиру захистить, усіх злодіїв затримає. А тут до людей починає доходити, що НАТО – це вони. І якщо, наприклад, завтра відбудеться якийсь напад, скажімо, на Румунію, то, можливо, першою бригадою, яка її захищатиме, буде не американська, а якась словацька, яка просто ближче до румунського кордону. У багатьох людей було відчуття, що НАТО – це “клуб дорослих”, де дорослий – це хтось інший, той, хто буде тебе захищати, той, хто буде вкладатися у твою власну безпеку, і той, хто буде інвестувати у твоє безтурботне існування.

Зараз, коли вони споглядають на те, що відбувається у нашій країні, до них приходить усвідомлення, що НАТО – це не тільки США, а це кожен з них, які так само повинні вкладатися у колективну безпеку.

ПРО ВІЙСЬКОВІ ПРОГНОЗИ

Здається, що, коли ми обернемось назад, то там все було логічно, все можна було передбачити. Ви знаєте, у мене є особистий нічний кошмар – прокинутись у жовтні 2013 року. Ти прокидаєшся, а на календарі жовтень 13-го року і ти знаєш, що буде далі. Знаєш, що Янукович не підпише асоціацію, студенти вийдуть протестувати і їх поб’ють кийками, після того збереться Майдан, його будуть розганяти, після того перестріляють людей у центрі Києва, Янукович втече з країни, росіяни висадяться в Криму, потім буде захоплення Слов’янська, Донецька, АТО…

І ось прокидаюся, все знаю. І що я буду робити з цими знаннями? Хто мені повірить, коли я почну розповідати, що на нас чекає у найближчі місяці? Скоріше за все, мої знайомі викличуть “швидку” і матимуть рацію. Тому що тоді, у жовтні 13-го року, було вкрай важко передбачити все це. Ми живемо в країні з непередбачуваним майбутнім, але іноді виникає спокуса сказати постфактум: “Та ні, було зрозуміло, що саме так розвиватимуться події”. Але кожного разу, коли ми були всередині події, навіть гадки не мали про те, як вона розвиватиметься. Чим довше живеш в Україні, тим відчутніше розумієш, що геть не знаєш, яке майбутнє на тебе чекає попереду. Тому єдине, що нам залишається, – робити те, що ми можемо, для того, щоб спробувати досягнути того результату, якого прагнемо. І враховуючи те, що нам казали, що ми протримаємося три дні, а ми протримались більше ніж шістсот, то, мені здається, ми непогано виступаємо у цій дисципліні.

ПРО СТЕРЕОТИПИ про АРМІю

У багатьох людей, які у цивільному житті судять про армію за фільмами, комп’ютерними іграми і так далі, може виникнути відчуття, що армія це 24/7 “тра-та-та-та-та”. Ну тобто, коли ми не стріляємо, то спимо, коли не спимо – стріляємо. Пам’ятаю, навіть люди в якийсь момент приходили в коментарі під якісь дописи у Facebook і писали: “Якщо у вас є час щось писати і коментувати, ви напевно не воюєте”. Насправді, піхотна “жизнь” складається на 85 відсотків з рутини і на 15 з якоїсь халепи. У сучасній повномасштабній війні для того, щоб почати стрілковий бій з супротивником, потрібно, щоб ви зблизились на 300-500 метрів. Для того, щоб зблизитися з противником на таку відстань, повинні бути хіба що штурмові дії.

Штурмовики справді багато стріляють, а у моєму житті перший стрілковий бій стався у Бахмуті. А до того я тягав свій автомат як заячу лапку, якийсь талісман і сувенір. Бо сучасна армія здатна вбивати солдатів супротивника на відстані 20-25 кілометрів. Завдяки артилерії, мінометам, бронетехніці, танкам, які використовуються як артилерія.

У багатьох людей, особливо старшого віку, про армію є радянські стереотипи. Передусім солдата треба обов’язково нагодувати, тому що він дуже голодний, напевно. Я був у багатьох бригадах і одна з речей, яку можна узагальнити, що в армії немає фундаментально системи харчування. В армії не є проблемою набрати вагу, є проблема її скинути вагу. Бо там багато стресу, а один з ключових моментів, як впоратися з ним, – заїдати. Завдяки волонтерам у нас багато всяких “снікерсів”, “марсів” тощо.

У Радянському Союзі було багато стрічок про армію, як про виховний інститут. Сюжет полягав у тому, що є якийсь сільський розбишака, який хуліганить, безвідповідально ставиться до “колхозного” майна. І ось його в якийсь момент забирають в армію, два роки служить, повертається справжнісіньким ґаздою, таким сержантом, який перший хлопець на селі. І підкреслюється, що всі ці зміни з ним сталися завдяки армії. А тепер, коли під кримінальною новиною, що хлопців затримали п’яними за кермом, хтось пише “В армію їх, негайно”, ти розумієш, що ці люди – носії цього радянського стереотипу. Мовляв, якщо у вас є якийсь соціальний непотріб, обов’язково віддайте його в армію. Це капець, тому що людина, яка зловживає алкоголем або наркотою, або геть немає соціальної відповідальності, в армії перетворюється на проблему. Вона займає чиюсь посаду, від неї коефіцієнт корисної дії приблизно нуль або від’ємний.

КНИГА “ДИКИЙ ЗАХІД Східної Європи”

Цю книгу я встиг закінчити якраз перед початком “повномасштабки”. Вона присвячена темі, як війна змінює країну. Це історія про те, як ми змінилися після 2104 року, і як війна запускає трансформації в суспільстві. Єдину презентацію ми встигли зробити у лютому 2022 року в Маріуполі. Вже після того ми стояли в черзі в військкомат, а потім, звісно, було взагалі не до книги. Видавництво було у Харкові і я навіть не знав, чи вцілів наклад, але, коли ми були на Лиманському напрямку, це якраз листопад-грудень 2022-го, мені з видавництва написали, що вони вже втретє додруковують наклад і що книга продовжує жити, її купують і вона користується попитом.

Нагадаємо, що 1 листопада до Переяслава приїздив письменник та журналіст Руслан Горовий. Про що він розповідав, дізнавайтесь тут.

Валерія Бобровська

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.