Вікторія Олійник – власниця салону краси в Переяславі. Розповіла Інформатору про ведення бізнесу, прийняття й усвідомлення себе та допомогу тваринам.
Вікторія Олійник – власниця салону краси “Komilfo” у Переяславі. Свою діяльність вона полюбила ще в юності та перетворила в успішний бізнес. Встигає бути не тільки справедливою керівницею та успішною підприємицею, а й волонтерити, допомагати іншим жінкам, активно займатись спортом та пропрацьовувати свою особистість. Про все це – труднощі та перемоги, натхнення та відчай – розповіла журналістці Інформатора.
“Я ДАВАЛА ШАНС НАВЧИТИСЬ, РОЗКРИТИСЬ ТА РЕАЛІЗУВАТИСЬ”
– Коли та як розпочалася історія “Komilfo”?
– Свій шлях я розпочала 16 років тому. Все почалося із гуртожитку. За кухонним столом почала приймати перших клієнтів. На перший внесок у матеріали заробляла на курях. Продавала взимку на базарі бройлерів. Я ніколи не соромлюся про це розповідати, бо зараз молодь так вихована, що вони не хочуть працювати за копійки, не беруться за якусь елементарну роботу, а чекають чогось. На шостому курсі зрозуміла, що вчителем працювати не буду, але згодом так склалося життя, що викладала у двох школах хореографію.
А почалося все з того, що на день народження мені подруга оплатила манікюр. Я подивилася на це і подумала, що хочу займатися цією справою. Моя фішка була в тому, що я дуже гарно малювала, а на той час малюнки цінувалися. Оскільки ця сфера тільки набирала обертів, майстрів було мало, тож свою клієнтську базу дуже швидко створила. Деякі з них зі мною і по сьогоднішній день, деякі ж стали навіть моїми колегами. Низький прайс і талант до малювання запустили цей процес.
На дому я працювала 10 років. Припинила, бо клієнти перестали розуміти, що це мій дім, заходили “безпардонно”, почалися відьмацькі поробки. Я в таке ніколи не вірила, але знаходила вдома різні речі, і коли почитала в інтернеті, що воно значить, стало страшно. Потім почала пошуки кабінету, це виявилося складно. Перше приміщення, яке знайшла в “Магніті”, було малесеньке – 8 квадратних метрів.
Капітал на відкриття салону у “Магніті” назбирала ще зі студентських років. Отримувала стипендію та працювала, була дуже заощадлива, але вклад цей був невеликий. Ще був такий випадок, коли мені не вистачило дві тисячі гривень, думала все розпродувати і повертатися додому, хоча майже все було готове та куплене. Тоді це мене ледь не вибило з колії. Але знайшлись добрі люди, які мені позичили ці гроші.
Запросила працювати свою колегу зі школи, спочатку ми були з нею вдвох. Там пропрацювали місяців 3-4, потім поряд звільнилось більше приміщення, і туди я вже почала набирати команду. Пізніше забрали і попереднє маленьке. Тоді ми розрослись, у нас була команда з 12 осіб. Коли набирала команду, взагалі нікого не шукала, всі самі до мене приходили. Це були і мої клієнтки, які казали: “Візьми мене на роботу”. Я завжди всіх майстрів брала з нуля, початківців, давала їм шанс навчитись, розкритись та реалізуватись.
Пізніше мій молодий чоловік побачив, що моє діло йде і я в ньому непогано розбираюсь, тож запропонував шукати власне приміщення під салон. Це були дуже важкі пошуки. Але я інтуїтивно завжди відчуваю певні речі: ходила повз старенький будинок і знала, що у мене там буде салон. Це все сталося миттєво, подзвонила рієлтор, у той же вечір я подивилася.
Ми купили це приміщення і почався карантин. Я розчарувалася, коштів не вистачало, ми дуже багато позичали, і це вибило мене з колії. Потім ще й в документації вилазило дуже багато підводних каменів. Після одного етапу тебе перекидають на інший і до кожного не готова, адже цьому ніхто не вчив.
Зараз у нас команда з 9 осіб, але основний кістяк із п’яти. 6 років “Komilfo” працює як повноцінний салон. Ми надаємо такі послуги як манікюр, педикюр, корекція та ламінування брів, нарощення та ламінування вій, перукар та кератинове випрямлення.
“ЯКБИ НЕ МОЯ ЖОРСТКІСТЬ, ТО МИ Б НЕ ДІЙШЛИ ДО ТАКОГО РІВНЯ”
– Як це – працювати у жіночому колективі й бути його керівницею?
– У жіночому колективі працювати дуже складно. Як керівник я довго зростала. Не очікувала, що буде так тяжко. Розуміла, що все, що накосячили мої майстри, виливалось на мене. Близько сприймаю все до серця та досить імпульсивна, критика, як кожній людині та жінці, мені давалась дуже тяжко. Я не підбирала слів до своїх майстрів, знищувала їх повністю, бо на той час у мене вже було “ім’я”, і коли були негативні відгуки, вони торкалися не якоїсь певної людини, а мене та мого салону. Потім я у них і вибачення просила, і з тортиками “підлизувалася”. Іноді дуже перегинала та доводила до сліз. Їх до сліз доведу в салоні, сама прийду, ридаю вдома, бо потрібно ж кременем стояти до останнього, але мені це дуже важко давалось.
Перед дівчатами мені і досі соромно за це, але вони з розумінням поставились до мого зростання і по сьогоднішній день зі мною. Вони витримали все, розуміли, для чого я все це роблю, пройшли велику трансформацію. Розумію, що якби не така моя жорсткість, то ми б не дійшли до цього рівня. Так само і з клієнтами: якби мене всі хвалили і казали, яка я молодець, то зупинилася б на тому самому рівні. Зараз я безмежно вдячна тим, хто вказував на наші мінуси, тому що вони допомогли створити і удосконалити, скажімо, той апарат, який ми запустили.
У нашому салоні є ще одна класна фішка – адміністратор. Ми єдиний салон у Переяславі, в якому він є. Це значно полегшує роботу та життя, це стає бар’єром між мною та клієнтами. Також є SMS-нагадування, малесенька штучка-фішка, але наші клієнти просто в захваті від неї. Як і в будь-якому закладі, є і певний сервіс. Щодо роботи, то у нас високий рівень стерилізації, на цьому дуже багато акцентується уваги. З певних питань у нас є чек-листи, які потрібно вивчати.
“ВЛАДА ВИДІЛЯЄ ДУЖЕ МАЛО КОШТІВ НА ЦЕ, А СОБАК З КОЖНИМ ДНЕМ СТАЄ ВСЕ БІЛЬШЕ”
– “Komilfo” також займається волонтерством. Як ви допомагаєте собачому притулку?
– Ми часто займаємося цією справою, але я не дуже люблю це афішувати. Волонтерка Таня Чеботарь сама попросила, щоб ми надали розголосу, бо багато людей в Переяславі навіть не знають про його існування. Я захоплююсь великим серцем людей, які його створили та займаються ним. Там величезна кількість волонтерів працюють, прибирають, годують, у тварин дуже гарні клітки зроблені. Влада виділяє дуже мало коштів на це, а собак з кожним днем все більше. Тому ми надаємо розголосу у соціальних мережах про притулок, щоб люди знали. Також я бачу своїх клієнтів, які туди почали їздити. Там справді багато собак, цих 5-6 мішечків корму вистачає на один день, а це близько 3 тисяч гривень.
Також кожен раз, коли їдемо у притулок, привозимо туди не тільки корм для тварин, а й беремо туди діток наших майстрів, щоб виховувати у них співпереживання, аби вони не боялися бродячих собак. Хто ж собакам допоможе? Всі думають, що це не нагальна потреба, але вони теж хочуть їсти. Волонтерством під час війни ми, звісно, також займаємось. На початку повномасштабної війни всі свої ресурси вкидали на допомогу, бо багато знайомих відразу стали на захист країни.
“ДОВГО БУЛА ПРОТИ ДРУЖБИ В КОЛЕКТИВІ, МОЮ ДОВІРУ ЗАВОЙОВУВАЛИ РОКАМИ”
– Чи було вигорання? Як із ним справлялись?
– Кожного місяця я продаю салон (сміється), але досі він стоїть та процвітає. Карантин та війна – для бізнесу це дуже важко. Крім того, коли розпочалась війна, я всі заощадження вкинула у матеріали. Скуповувала все для роботи за нижчими цінами, бо розуміла, що все почне рости. Моя команда навчилася відчувати мій настрій, вони мене максимально підтримують. Це як у сім’ї – знають, коли змовчати, підтримати, змінити обстановку або зробити щось приємне, щоб перемкнути мене з одного фокусу на інший. За це я їм безмежно вдячна, хоча й не проговорюю цього.
Ще знайшла для себе одну фішку: щоб не вигорати, стала робити собі більше вихідних, адже раніше працювала 24/7. Потім почала вносити незначні зміни в інтер’єр: така маленька перестановка, але дає мені мотивацію на кілька місяців. У дрібних речах проявляється боротьба із внутрішнім станом.
Через те, що у нас з колективом теплі стосунки, клієнти говорять, що у нас як вдома. Ми дуже дружні, підтримуємо одна одну, навіть всі особисті свята проходять у колективі. Одна про одну знаємо практично все, росли на очах. Наші молоденькі дівчата при нас виростали як жінки. Хоча я дуже довго була проти дружби в колективі, мою довіру вони завойовували роками. Ну і я здалась.
“Я НЕ СИДЖУ НА МІШКАХ З ГРОШИМА, БО ВОНИ ПОСТІЙНО В ОБОРОТІ”
– У чому секрет успішного бізнесу?
– Я завжди всім кажу – і початківцям-підприємцям, і бізнесменам зі стажем, – щоб бізнес успішно працював, у нього постійно потрібно вкладатись. Я не сиджу на мішках з грошима, бо вони постійно в обороті. Ми постійно щось замінюємо: старі меблі продаємо, купуємо нові, також зробили ремонт приміщення “з нуля” через два роки після відкриття, щоб клієнтам було приємно, і вони це помічають. Але основна порада – потрібно любити те, чим займаєшся.
Також я продовжую навчатися, за плечима більше 30 курсів. Основна порада – поки ви думаєте, хтось вже робить. Не потрібно витрачати час на те, щоб думати, коли прийде вдалий період. Вдалий період сьогодні, от ви тільки подумали і вже потрібно починати щось робити для цього. Рамки тільки у нашій голові, ніколи не пізно щось змінювати.
– Як вважаєте, чи добре розвинена у нашому місті beauty-сфера?
– Так, розвинена дуже добре. У мене сильні колеги, у них гарні салони. Коли щось нове у нас відкривається, то часто говорять: “Ти бачила, в тебе там конкуренти з’явились?”, а я кажу, що не конкуренти, а колеги. Конкуренти нам – це дівчата, які працюють на дому за копійки, бо вони не цінують свою роботу та себе. Колеги – це ті дівчата, які не бояться виходити з низів і ростуть. Але ж у нашому місті шаблонне мислення, всі намагаються конкурувати.
“НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА БУЛА В ТОМУ, ЩО Я ВЗАГАЛІ СЕБЕ НЕ ЛЮБила”
– У соціальних мережах чітко видно, як ви зростали як особистість. Як прийшли до любові та прийняття себе?
– Шлях був тривалий. Я настільки загнала себе роботою, що побачила, як сама руйную себе і світ, який вибудувала навколо себе. Те саме вигорання, особисті стосунки, стосунки з батьками, друзями – я закривалася від усіх. І одного дня прийшла ця “точка”, коли я знайшла психолога (а у мене їх було три). Про це я теж не соромлюсь говорити. Багато жінок перекладають вину за свої невдачі на когось, так само робила і я, просто не пропрацювавши те, що в голові. До того ж установки суспільства, які нам нав’язують роками, залежність від думки інших… Мені 34 роки, мене гнітили: “Коли діти?”, “Коли заміж?”, а я сама не розуміла, чого хочу від життя.
Почала роботу зі спеціалістом, зрозуміло, що познаходили багато травм. Але найбільша проблема була в тому, що я взагалі себе не любила. Раніше думала, що любов до себе – це гарно вдягтися, смачненько поїсти, але ні, це прийняти свої як сильні, так і слабкі сторони, розібратись у них, “вилікуватись” від цього неможливо. Коли я почала це проговорювати в соціальних мережах, побачила, скільки жінок, з якими ніколи навіть не перетиналася, почали відгукуватися, яка ця тема виявилася популярною. Дівчата почали описувати свої ситуації, просити допомоги, щоб направила.
Саме пропрацювання своєї підсвідомості та своїх поглядів на життя мене змінили. І коли приходить це усвідомлення, набагато легше стає жити, вся “жовч”, токсичність відходять на задній план, оточення, яке тебе пригнічувало, відпадає, а приходить прийняття того, що дає тобі світ. Коли у мене це все змінилося, то почало притягуватися все хороше. Я не знаю, як це працює, але це відчуття колосально класне. Коли ти пропрацьована, змінюються думки і притягуються кращі люди, які готові рости, чогось досягати та розвиватись.
“Слід ВИБУДУВАТИ КОЛО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ТЯГНУТИмуть НЕ ВНИЗ, А ДОГОРИ”
– Як довго ви займаєтесь спортом та як він допомагає змінюватись зовнішньо та внутрішньо?
– У спорті я вже років 6. Мала великий комплекс – не сприймала своє тіло абсолютно. При вазі 50 кілограмів я вважала себе дуже товстою. Це все було навіяне з дитинства, завжди гналася за позначкою 48 на вагах. Мені дуже допомогла моя тренерка, вона показала, якою я можу бути у вазі 47 кілограмів і 52. Візуально я не змінилася, так само у своєму розмірі одягу, але при постійній роботі у тренажерному залі змінюється кість тіла. Я почала любити себе у дзеркалі, перестала боятися своїх складок. Почала кайфувати в залі, бо там можна вигнати всіх своїх демонів. Спорт для мене став віддушиною, це поєднання як внутрішньої, так і зовнішньої гармонії.
– Одні з останніх фотосесій у вас досить відверті. Чи не боялися осуду? Бо у багатьох є певні рамки щодо такого.
– Фотосесія для мене стала фінальним підтвердженням того, що у мене змінилися думки. Думала, що мама скаже: “Господи, прости”, але на той час вона вже була пропрацьована мною, бо я була пропрацьована психологом, тому трохи корегувала її думки. Тож вона сказала, що подивилася на це як на витвір мистецтва. За думки інших я взагалі не хвилювалася, бо насамперед це робила для себе. Я сама собі мала підтвердити відмовку від цих комплексів щодо своєї фігури.
На фотосесію пішла не підготовлена, подивилася в дзеркало і сказала: якщо я себе сприймаю такою, значить приймаю себе такою. А для показу в Instagram я не збираюсь мучитись та страждати, пішла та розкрилася повністю. Але якби не фотографи, я б, напевно, сама не наважилась на це. За допомогою фотосесії почала відкривати для себе щось нове. Ця скута особистість з кожним моментом почала відкриватись по-новому.
– Що надихає та допомагає “бути в ресурсі”?
– Поєднувати все мені максимально просто, головне – підтримка і люди, які оточують. Коли близькі розуміють це і не ставлять свої рамки, тоді є можливість, час і ресурс для цього поєднання. Мене надихають люди, які у мене вірять, без віри я б взагалі нічого не зробила. Справді, люди лікують людей і люди надихають людей. Головне – вибудувати коло тих, які будуть не вниз тягнути, а догори. Стараюсь себе оточувати тими, хто справді чогось досягнув і прагне в житті.
Нагадаємо, що раніше переяславка Анастасія Дудка розповіла Інформатору про волонтерство, вчительство та Instagram. Інтерв’ю читайте тут.
Яна Малишко
Фото: Instagram-сторінка Вікторії Олійник
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишетесь на канали в Telegram або Viber.
