“Те, що люди мені довіряють, – це величезний плюс для хлопців”: Руслан Стародуб – про волонтерство, друзів на фронті та небезпечні виїзди

Руслан Стародуб став найвпливовішою людиною Переяслава у 2023 році. Інформатор записав із ним інтерв’ю.

Втретє в історії читачі Інформатора визначили найвпливовішу людину Переяслава. У 2023 році це звання здобув волонтер, голова ГО “4.5.0. Переяслав”, член місцевого ДФТГ Руслан Стародуб. Він займається волонтерством із 2014 року, в лютому 2023-го створив свою організацію, яка дуже швидко стала впливовою та популярною на Переяславщині. У фінальному голосуванні серед найвпливовіших Стародуб набрав більше голосів, аніж чотири конкуренти разом. Днями ми записали із ним інтерв’ю.

“Багато хлопців голосували за мене з передової”

– Руслане, чи очікували ви, що потрапите до цьогорічного переліку найвпливовіших людей Переяслава?

– Ні. Я навіть не слідкував за цим, бо, чесно кажучи, часу не було. Але це стало приємною несподіванкою. Був шокований від того, скільки людей мене підтримали.

– Що для вас означає ця перемога?

– Для мене це не перемога. Вважаю, що це спільна праця. Те, що люди мені довіряють, – це величезний плюс для хлопців. Чим більше людей мені довіряють, тим більше військові зможуть отримати від них. Виходить, що я організатор цього всього: люди мені довіряють, донатять і ми таким чином закриваємо потреби хлопців.

– А кого б ви самі визнали найвпливовішою людиною у 2023 році?

– Будь-якого штурмовика, піхотинця. Це люди навіть не року, а цілого сторіччя.

– Переяславців багато серед них?

– Звичайно. Ось ці всі прапори (показує на стіну в своєму штабі – ред.) з різних бригад – це все від наших хлопців. Це 47-ма бригада “Магура”, тут в мене друзі й зі штурмових рот, і з підрозділів артилерії, які працюють на “Паладінах”. Зараз збір для них завершуємо: оці три автономки, станочок для заточки цепів, бензопили та сокири, ще треба каністри дозбирати. У кожній бригаді багато переяславців. Ми, коли їдемо, наприклад, на Запорізький напрямок, то знаємо, що будемо на семи позиціях. А це можуть бути і 118-та бригада, 47-ма, 43-тя… Вони просто скидають локації, а ми вже прокладаємо маршрут, на крайній точці ночуємо і вранці їдемо назад до Переяслава.

Інколи виходить так, що допомагаємо не лише конкретними речами, а й комунікацією між бригадами. Наприклад, до мене звернулися хлопці з однієї артилерійської бригади, кажуть: “У нас є порохові заряди, але немає підривачів. Можеш дізнатися, чи в іншої бригади немає?”. Телефоную до іншої, там кажуть: “У нас є підривачі, немає зарядів”. Чудово, вони обмінялися контактами й дотепер успішно співпрацюють.

– До вас звертаються за допомогою переважно переяславці?

– Так, бо вони мене безпосередньо знають. Були й хлопці з Києва, які зверталися. У них був переважно запит у продуктах, їжі швидкого приготування. Це були штурмові підрозділи, яким на “нуль” потрібно було швиденько завезти щось перекусити. Для них брав каші у Свєти Єпіфанової, яка виготовляє їх у Циблях. Ті, хто в основному перебуває на постійних місцях дислокації, з їжі нічого не замовляють – їх годують. За два роки у мене було три запити саме щодо їжі. Решта – це все прилади, засоби, автомобілі, “мавіки” тощо. Це коли ми вже їдемо до хлопців, то у будь-якому разі збираємо якісь гостинці: кава, чай, смаколики, малюнки, листи від діток.

– Чи була реакція від ваших знайомих на передовій з приводу того, що ви стали найвпливовішою людиною Переяслава?

– Я скажу більше, багато хлопців там голосували за мене, безпосередньо воїни. Не баби, діди, а саме хлопці, до яких я їздив та яким допомагав. І мене це дуже порадувало, що реально пацани побачили, знайшли час і проголосували. Коли стали відомі результати, вони мене вітали, писали, дзвонили. У мене там дуже багато справжніх друзів. Деякі, що зараз на фронті, відкрилися для мене з нового позитивного боку. Зрозуміло, що постійно хвилююся за них. Намагаюся кожні два-три дні хоча б кількома словами перекинутись. Просто пишу: “Братіку, як ти?”, він там відповідає: “+, все добре”, відізвався – розумію, що в нього все добре, живий.

“Постійно звітую щодо зборів – це одне із моїх основних правил”

– Під час фінального голосування найчастіше вас характеризували словом “порядний”. У чому проявляється ваша порядність?

– Передусім у тому, що я постійно звітую щодо своїх зборів. Це одне із моїх основних правил, тому що це гроші не мої, а людські. Люди їх скинули й, зрозуміло, хочуть знати, куди вони пішли. Тому після зборів я публікую у Facebook, що купив, а потім вже фотографії, що хлопці це отримали. Постійно публікую чеки. Інакше, я вважаю, волонтери не мають права працювати. Це якби у мене був якийсь фонд з моїми власними, скажімо, 10 мільйонами, то там я вже кому хочу, тому й допомагаю, і немає перед ким звітувати. Як із 2014 року почав цим займатися, за все робив фотозвіти, чеки.

І маю зауважити, що за законом волонтерська організація має право брати 20% від загального збору за місяць. Ми цим не займаємось. У мене зарплата на основній роботі 35 тисяч гривень – мені цього вистачає.

– Ось ви згадали про 2014 рік. Тоді волонтерство було менш, так би мовити, популярним, ніж зараз. Що вас спонукало почати ним займатися?

– Я тоді працював торговим представником у нашому районі. Проблема була в тому, що хлопців тоді не було в що одягнути, взути – армії взагалі, по суті, не було. І потрібна була їжа, яка не псується. А в нас саме з’явилися на дистрибуції консерви. Тож я пару коробок взяв собі у заробітну плату – не обіднію, а пацанам хоч буде щось поїсти. Ото так раз відправив, другий раз відправив. І думаю: “Я допомагаю, можу щось виділили, то чому б й іншим цього не робити?”. У магазинах просив чаю, кави, цукру чи вермішелі. Тиждень так поїздив, трішки назбирав. А потім мені зателефонував голова Лецьківської сільради: “Ми тут назбирали тобі три з половиною тонни продуктів. Є чим забрати?”. Знайшов у хлопців “газельку”, приїхали забрали, завезли у “Серця Переяславщини”, Сергію Сиворку, безпосередньо “Правому сектору”, який тут неподалік був у тренувальному таборі.

Потім зателефонували з Мазінок, звідки я родом. Там також близько двох з половиною тонн назбирали. Згодом знову з Лецьок, двома бусами забирали. З часом почали приносити форми, я й свої повіддавав, у яких служив свого часу. І тривало це все до 2017 року. Конфлікт змінився на більш позиційний і забезпечення більш-менш з’явилося у хлопців. Тому ми перемкнулися на дитячі будинки, бо треба комусь допомагати – це вже просто як наркотик. Ми опікувалися Білоцерківським дитячим будинком, там дітки з вадами здоров’я від року до шести. Один раз у два-три місяці завозили туди памперси, іграшки, ліки, смаколики, одяг.

– До воєнного волонтерства ви повернулися прямо із 24 лютого 2022-го?

– Ні. 24-го о пів на восьму ранку я вже стояв під військкоматом. Наша рота охорони була сформована ще у 2015 році, ми чергували на насосній станції разом із поліцейськими. Тож у мене просто було прописано, що у час “Ч” відразу маю бути у військкоматі. Ми прибігли, а зброї немає – у Макарові. Привезли її аж об одинадцятій вечора. Частину хлопців відправили на Харківську трасу, десь біля Яготина. А нас, 8 осіб, відправили охороняти міську раду. Потім, коли тут все трішки заспокоїлося, нам сказали здавати зброю. Я повноцінно повернувся до своєї основної роботи та до волонтерства.

– Я читав, що ви інструктор з вогневої підготовки у нашому ДФТГ?

– Так, проводимо хлопцям стрільби, пояснюємо, як поводитись зі зброєю.

– Звідки у вас цей досвід?

– Двічі був у армії: на строковій службі та на контракті.

– Тож виникає логічне запитання: чому ви зараз не в ЗСУ?

– Бо зараз маю серйозні проблеми зі здоров’ям. Але не хочу про це афішувати. Воно ж іще не факт, що я не буду в ЗСУ. Ще все може бути. Поки лікуюсь, відновлююсь.

“Від уламків нас захистила багатоповерхівка, бо прилетіло прямо за нею”

– Волонтерити – це постійно говорити про потреби воїнів, інколи відверто просити у людей допомагати. Як почуваєтесь у такі моменти?

– У мене це професійна тема: я супервайзер, працюю в дистрибуції 17 років. Розумію, як і з ким потрібно говорити. Дивлюся на людину й розумію, що з нею треба отак, а з цією треба трішки прямолінійніше. Це все приходить із досвідом. У нашій роботі без комунікабельності ніяк не можна.

– Якщо взяти загалом все, чим ви допомагає, хто складає основу донатів?

– Це прості люди. Дуже багато мені допомогли друзі з Канади. Буквально за пів року вони надіслали мені близько 300 тисяч гривень. Частково саме на ці кошти ми купили “мавіки” для хлопців.

– Чи знаєте ви хоча б приблизно середній донат, який вам надходить?

– Скажімо, 300 гривень. За весь час найменший був 50 гривень.

– Як зараз проходять збори? Бо звідусіль чути, що збирати стало складніше.

– Воно якось хвилями йде. Буває, що один збір так тяжко йде. А буває, ось на “Магуру” ми закриваємо повністю всі потреби буквально за два тижні. Зі своєї професійної точки зору припускаю, що це може залежати навіть від пори року. У лютому та вересні завжди падають продажі в магазинах. Зима, люди розуміють, що за опалення прийде серйозна сума, а у вересні падають продажі, бо дітей збирають до шкіл, садочків. Тобто у цей період падає платоспроможність, відповідно впадуть і донати.

– Чи підраховували ви, скільки загалом коштів пройшло через вашу організацію “4.5.0. Переяслав”?

– Ні. Розумію, що багато. Десь у середині грудня порахував по чеках та фотозвітах, що за місяців сім роботи купили та відправили приблизно на 800 тисяч гривень. Це конкретно лише на прилади, засоби та автомобілі.

– Можете пригадати донат, який вас розчулив?

– Це було неодноразово. Постійно розчулює, коли діти запрошують, бо вони щось зібрали для хлопців. У такі моменти я просто їду в машині й плачу. І раз було таке, що ми збиралися їхати під Бахмут, людина зателефонувала, бо побачила збір, каже: “Я напечу пиріжків, хліба домашнього”. Ввечері приїхав по це, бо вночі вже виїжджали. І вона мені й каже: “У мене чоловік зараз воює на Запорізькому напрямку”. У мене відразу комок у горлі – чоловік воює, а людина ще намагається допомогти іншим. Зараз згадую і знову накотило.

– Скільки загалом у вас було виїздів у “гарячі точки”?

– За минулий рік близько 15. Зараз поки що не їздимо, бо немає буса. Друзі з Канади сказали, щоб ми шукали автомобіль, а вони допоможуть його придбати. Ось зараз ми в пошуку.

– Чи були ви у реальній небезпеці під час виїздів?

– Було кілька разів на Запорізькому напрямку під Оріховим, бо там тоді були постійні обстріли КАБами. У будь-який момент могло прилетіти. Хлопці просили не заїжджати, але у них самих не вийшло виїхати до нас на перевантаження, тому ми заїхали безпосередньо до них. Проте тоді там десь далеко гупало, біля нас нічого не падало.

А був один випадок, коли ми їздили під Бахмут. Вийшло так, що хлопці із 47-ї бригади мали виїхати на трасу на перевантаження, але саме у той момент кацапи пішли в наступ і їм не було на чому їхати, бо автівками розвозили БК. Скинули локацію: “Якщо можете, сюди приїдьте”. А виявляється, що та локація під самим Бахмутом. Ми доїхали до одного блокпоста, де вже нікого не пропускали. Кажу хлопчині, який там стояв: “Ми за 700 кілометрів привезли допомогу, яка зараз реально людям потрібна для війни. Я ж не можу її просто тут вивантажити”. А той уперся – ні, ні, ні. Я йому: “Друже, давай так: я тобі відро вареників, печиво, а ти пропусти. Ми туди й назад”. Він так глянув на нас, дістав планшет, увів наші дані й каже: “Що ж, їдьте, довбойоби”.

Словом, ми полетіли до тієї точки. Виходиш з буса, а там запах пороху просто в повітрі висить. Швиденько розвантажилися, ще й кави встигли випити. А вийшло як? Що ми тоді опинилися прямо між “нулем” та першою лінією оборони. І наша арта працювала у нас із-за спини. Хлопці й казали: “У нас є пів години, поки наші насипають, бо після цього буде “отвєтка”. І тоді був перший прильот десь за кілометр від нас, але свист був шалений – ми зрозуміли, що пора додому.

Там до самої цієї локації треба було добиратися полями-лісами, дорога з ямами майже по коліно. Ми там рухалися на першій-другій передачі. Але вразило мене те, що за ті 30-40 хвилин, що ми там були, повз нас пролетіли 20 “швидких”, з “нуля” пацанів везли. І на такій швидкості! Не розумію, як вони там колеса не залишали, певно, вивчили вже кожну яму.

А ще було, їздили у Великий Бурлук до розвідників із третьої танкової, передали допомогу, поспілкувалися. І після цього поїхали до 137-го батальйону, вивантажилися, порозвозили, переночували. Зранку їхали назад, а по дорозі я мав зустрітися у Харкові зі своїм товаришем, яким там проходив курси по снайпінгу. Стали на майданчику неподалік від залізничного вокзалу, чекаємо його, коли щось як улупить, ми аж поприсідали. Сирени не було, прилетіла балістика. І буквально через пів хвилини другий вибух, ще ближче. Вийшло, що від уламків нас захистила багатоповерхівка, бо прилетіло прямо за нею.

“Після війни роботи у волонтерів буде ще більше”

– Певний час ви працювали в одній команді з Інною Марченко…

– Не те, що з Інною працював. Я ж кажу, що ще із 2014 року то Інні допомагав, то Сергію Сиворку, то просто волонтери з Києва приїжджали, підвантажував їх. А потім вирішив відкрити свою громадську організацію.

– Що вас до цього спонукало?

– Скажімо так, Інна возила допомогу на одні напрямки, а у мене друзі та знайомі на інших напрямках. Тому вирішили так. Ми робимо одну справу, але на різних напрямках.

– Як ви формували свою команду?

– Вона сама сформувалася. Ті люди, які допомагали мені, коли не було “4.5.0. Переяслав”, залишилися зі мною і зараз.

– Можете коротко розповісти, як минає ваш звичайний день?

– До обіду я зайнятий винятково своєю офіційною роботою супервайзера Глобинського м’ясокомбінату. Може бути, що потрібно поїхати в інше місто вирішити питання щодо якогось клієнта, укласти угоду, провести переговори тощо. Тобто у роз’їздах постійно. Після роботи вже можу займатися волонтеркою. Бо одні дзвонять, приїдь, ми тобі те назбирали, ті – приїдь, передамо гроші на збір… Раніше я якось розпилявся: от сказали і треба терміново туди летіти. Тепер краще планую свій час: якщо мені сьогодні треба сюди і завтра у той же бік, то чому б завтра не забрати все разом?

– А як ви відпочиваєте, розслабляєтесь, відволікаєтесь від війни?

– Ось недавно розслабився на два тижні, коли з “короною” заліг (сміється). Хоча і в цей час займався своєю основною роботою: звіти, аналітика тощо. Зараз немає справи, якою відволікаюсь. До повномасштабної було полювання, риболовля, а зараз не на часі. Також виготовляв із дерева раніше, проте зараз немає на це часу. Зараз у мене – робота, волонтерка і ДФТГ.

– Чим би ви хотіли займатися у повоєнній Україні, коли зникне потреба у волонтерстві?

– Справа у тому, що тоді буде роботи більше ніж зараз. Скільки буде поранених, людей із контузіями – і всім потрібна буде допомога. Якщо у людей не буде грошей навіть щось із їжі собі купити, то у будь-якому разі знадобиться й таке волонтерство. Знадобиться їжа, одяг, можливо, гроші на реабілітацію. Думаю, держава сама це все не потягне.

Нагадаємо, що найвпливовішою людиною 2022 року стала волонтерка Інна Марченко. Її велике інтерв’ю Інформатору читайте за посиланням.

Віталій Усик

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.