Софія Горобченко – начальниця штабу ДФТГ №2. Про перші дні на блокпостах, ловлю “шахедів” та захоплення міжнародною культурою розповіла в інтерв’ю Інформатору.
38-річна Софія Горобченко із Переяслава до повномасштабного вторгнення 16 років працювала журналісткою. Зараз вона керує штабом Добровольчого формування Переяславської територіальної громади №2. Окрім роботи з документами, виконує різнопланові завдання, зокрема, полює на “шахеди”. Про основні завдання та потреби добровольців у Переяславі, збиття ворожих дронів та власне захоплення традиційним одягом розповіла у інтерв’ю Інформатору.
“ВИЙТИ НА БЛОКПОСТ – ЦЕ КРАЩЕ, НІЖ ЧЕКАТИ, ПОКИ ПРИЛЕТИТЬ ДО ТЕБЕ У ПІДВАЛ”
Софія Горобченко народилась у Києві. У 19 років написала свій перший журналістський матеріал. Працювала у бізнес-газеті “Своє діло” та у “Галицьких контрактах”. Потім перейшла на фриланс, писала на різноманітні теми. Під час Революції Гідності у 2014 році Софія разом з чоловіком волонтерили – донатили, перевозили необхідні речі. Того ж року подружжя переїхало до Переяслава, де 24 лютого 2022-го зустріло повномасштабне вторгнення росії в Україну.
– Вже на четвертий день з початку війни я вирішила діяти. Годі боятися, сидіти вдома і безперестанку дивитися новини, – розповіла Софія. – Мій колишній чоловік – військовий, тож у нас була власна зброя, з якою ми пішли на блокпости міста. Поводитись зі зброєю мене навчив чоловік, це не було для мене геть новим. У перші дні долучитись до тероборони міг кожен охочий. Тоді ми ще не усвідомлювали, що не вся зброя підходить – користувались усім, що знайшли. Це стало великою помилкою для українських мисливців, адже 12-й калібр чи дріб не проб’є озброєну людину у броніку. Тому чимало людей загинуло. Зараз все інакше – слідкують, аби було легально, та й трофейною зброєю заборонено користуватись.
Небайдужих людей на блокпостах стояло чимало, тому влада вирішила легалізувати цей рух. Так почали створювати Добровольчі формування територіяльних громад. Потроху вимальовувалась вертикаль – хто ким керує. Софія відразу приєдналась до ДФТГ №1.
– Ми з хлопцями працювали як єдиний механізм, хоча на початку ніхто не розумів, що на нас чекає. Але разом було легше, ми знали, що захистимо одне одного. Це краще, ніж чекати, поки прилетить до тебе у підвал. Спочатку всі процеси були хаотичні, мабуть, тому перше формування розпалось.
“МИ ЗАХИЩАЄМО САМЕ СВОЮ ГРОМАДУ”
Переяславське ДФТГ №2 сформували згодом, а Софія приєдналась до нього у лютому 2023 року.
– Наші завдання змінюються протягом всього існування формування. Ми патрулювали місто та контролювали дотримання комендантської години. Охороняли енергетичні об’єкти. Зараз все трішки переформатувалось – переважно виконуємо завдання ППО. Повсюди не вистачає особового складу, тому нас часто кидають комусь на підтримку. Співпрацюємо із поліцією або ж допомагаємо бригаді розчищати окопи. Ми як повноцінний підрозділ ЗСУ, тільки нас не відправляють на передок, ми на місці захищаємо свою громаду.
У квітні цього року Софію Горобченко призначили начальницею штабу добровольчого формування. У її обов’язки входить багато паперової роботи – рапорти, подання списків, листи. Також вона організовує всі процеси та навчання для добровольців.
– Ми ведемо щоденні накази на наряди, адже у нічні зміни нас теж може зупинити поліція, а хлопці зі зброєю у комендантську годину перебувають на вулицях. Займаюсь довідками, бо добровольці все одно фіксуються на звичайних роботах та отримують середню зарплатню. Тож їм часто потрібні підвердження, що вони справді виконують завдання. А загалом йду туди, куди відправлять. У нас не вистачає людей, тому на кожного падає значно більше роботи. До того ж звідки Збройним силам легше черпати людей? З підготовлених добровольців, які вже знають, що таке зброя. У нас у команді є трохи дівчат, але переважно це хлопці старші 50 років, списані або з бронями чи відстрочками. Тому ми й тут, бо з певних підстав не можемо бути там.
“ОФІЦІЙНО НАШЕ ДФТГ ЗБИЛО П’ЯТЬ ДРОНІВ, АЛЕ Є ЩЕ КІЛЬКА, НА ЯКІ МИ НЕ ВСТИГЛИ ПОДАТИСЯ”
Зараз основне завдання ДФТГ №2 “закривати” Переяслав від ворожих “шахедів”. Формування має кілька мобільних вогневих груп, які виловлюють дрони у безпечних зонах за межами сіл громади. Влітку цього року підрозділ, до якого входить Софія Горобченко, нагороджували в Університеті Григорія Сковороди після збиття ворожого дрону під час однієї з повітряних атак.
– Офіційно у нас є п’ять підтверджених збитих дронів, але є й кілька тих, на які ми не встигли податися. Якщо ти відстріляв дрон, він впав, але ти не подався – його “забере” хтось інший. Але нам не так важлива кількість, як те, що ми можемо допомагати, а не сидіти вдома. Зараз ми виїжджаємо практично кожну ніч, інколи вдень. Ще рік тому вистачало 2-3 години побути на позиціях, а тепер як виїхали з вечора, то до самого ранку в полях. Дрони постійно модифікуються, змінюються матеріали. Збивали і з пінопласту, і з фанери. Насправді, окрім двигуна, там мало дорогих частин. Але яким би дешевим воно не було, а летить і вражає. Зазвичай летять високо, і ти стріляєш в напрямок, бо важко чітко визначити попадеш у хвіст чи двигун. До речі, якщо попадаєш у крило, то воно пробивається, але “шахед” летить далі.
Доброволець Степан “Квадрат” Луковенко однієї з ночей збив “шахеда”, влучивши пострілом у його батарейний блок. Саме там встановлені органи управління. Дрон приземлився, а всередині збереглася інформація про весь його маршрут, яку передали бригаді ЗСУ.
– У цьому випадку більше пощастило, аніж влучно поцілили. Вони летять так високо, тож найголовніше – випустити велику кількість патронів у напрямку польоту. Над цим збиттям працює ціла організована команда: хтось дивиться у тепловізор та керує лазерною указкою, кулеметники стріляють, хтось звітується, що і куди летить. А бригада дає команди у спільному чаті.
Також зараз багато дронів-обманок, які не мають бойової частини та використовуються для виснаження ППО. Коли летить, ти ніяк не дізнаєшся справжній чи ні. Особливих відмінностей між ними немає, трішки відрізняється звук. У тепловізор його видно гірше, бо менша потужність. Але все ж визначити важко. Раптом це справжній, тому у будь-якому випадку треба збивати. А стріляють по них, зокрема, й дорогими ракетами або ж піднімають вертольоти. Набагато легше виставити нас із кулеметами, ніж витрачати стільки техніки. Буває, дивишся на цей шматок пінопласту і думаєш: вони витратили на це копійки, а ми стільки запасів, – розповіла Софія Горобченко.
“МИ НЕ ПРОСИМО ЗАРПЛАТ ЧИ ІНШИХ ПЛЮШОК. ХОЧА Б ДОПОМОГИ у ТИХ РЕЧАХ, ЯКІ НАМ ДУЖЕ НЕОБХІДНІ”
Добровольчі формування не фінансуються державою. Бійці не отримують заробітних плат чи премій. Підрозділ, до якого входить Софія Горобченко, функціонує завдяки власним коштам або допомозі небайдужих спонсорів.
– Переважно ми самостійно шукаємо тих, хто нам оплатить бензин або пайки для хлопців, щоб можна було поїсти вночі на виїздах. Перш за все нам дуже потрібне пальне, бо багато груп та виїздів. Якщо є фермери чи підприємці, які хочуть допомогти, то будь-яка допомога пальним нам зараз дуже потрібна. Ми не просимо зарплат чи якихось плюшок, хоча б допомоги у тих речах, які нам дуже необхідні, щоб виконувати завдання.
За законом, ЗСУ має право видавати нам лише зброю і боєприпаси. Навіть броніки і каски ми купуємо самостійно. Державі треба щось вирішувати. Вводити ДФТГ у законне русло або розформовувати, якщо не можуть нічого зробити. Останні місяці міська рада допомагає нам пальним, інколи буває щось підкидають, наприклад, пайки. Бувало, що отримували преміальні на тематичні свята – День добровольця чи День захисника. Але це буває досить рідко, тому хотілося б, звісно, отримувати більше від міської ради. Це перші, хто має утримувати своє ДФТГ та реагувати на всі наші потреби. Насправді, це не такі великі суми, щоб не змогли потягнути.
Переяславське ДФТГ №2 нещодавно створило громадську організацію “Територіальна оборона Переяславщини”. Через неї офіційно можуть допомогти волонтери, спонсори або ж будь-хто охочий. Перерахувати кошти можна за реквізитами:
Для юридичних осіб
- Рахунок №26006261063
- IBAN: UA603348510000000026006261063
Для фізичних осіб
- Номер карти: 4874 2425 0027 9602.
“РАПТОМ ВІЙНА ТРИВАТИМЕ ДОВГО, ПОТРІБНО ВМІТИ ЗАХИСТИТИ СЕБЕ”
Софія Горобченко організовує навчання основ національного спротиву. У рамках підготовки можна освоїти володіння зброєю або тактичну медицину. Можна побувати на полігоні та навчитись збирати зброю. Іноді вийде постріляти, хоча набої на це виділяють рідко.
– До нас можна прийти і сказати: “Я не хочу долучатись до ДФТГ, але хочу знати, що таке автомат та як ним користуватись”. А ми всьому навчимо. Якось приходили дівчата, зовсім недотичні до таких справ, і попросили їх чомусь навчити. Насправді, завдань у нас багато. Є координатори, які видають зброю чи вносять у журнали інформацію. Є ті, хто чергує на об’єктах, або ППОшники. Якщо хтось хоче освоїти медицину, то в нас є старший медик Вікторія з багаторічним досвідом роботи у шахті. Тому вона підготовлена до будь-яких ситуацій та вже практикувала їх у житті. Раптом ця війна триватиме довго, потрібно бути готовими до всього, принаймні вміти захистити себе.
Також Добровольче формування іноді проводить заходи для дітей. Вони часто стосуються саме медицини, адже ті ж турнікети можуть знадобитись у домашніх обставинах. Софія вважає, що у дітях виховувати патріотизм варто у форматі пласту.
– Навчитись поводитись з автоматом насправді дуже легко, це не займає багато часу. На мою думку, дітей краще вчити любити Україну. Розповідати про відповідальність поводження зі зброєю чи іншими небезпечними предметами. Я не проти, щоб батьки, в яких є домашня зброя, ознайомлювали дітей із нею. Вчитись військовій підготовці краще з 18 років, інакше ми просто перетворимось на ту саму росію, яка мілітаризує дітей з колиски, одягає у камуфляж. Я це не підтримую.
“КОЛИ Є ВИБІР – ГОДУВАТИ СІМ’Ю АБО ЙТИ БЕЗКОШТОВНО ЧЕРГУВАТИ НА ОБ’ЄКТИ, – ТРИМАЄШСЯ ЛИШЕ НА ЕНТУЗІАЗМІ”
Оскільки бійці ДФТГ №2 не отримують зарплатні, є частина тих, хто працює на повноцінних роботах. А от командний склад – командир формування, командир роти та Софія, як начальниця штабу, – мають час лише на підробітки.
– З’явилось нововедення, що командирам ДФТГ почали виплачувати зарплатню. Я вважаю, що це правильно, тому що від них вимагається найбільше, – зазначила Софія Горобченко. – Командир бере участь у всіх домовленостях – між підрозділами, з поліцією, з ТЦК. Постійно перебуває у дорозі та немає часу навіть поїсти. Було б добре, аби ДФТГшникам хоч щось платило місто, щоб вони могли спокійно виконувати завдання і не хвилюватись за гроші. Коли є вибір – годувати сім’ю або йти безкоштовно чергувати на об’єктах, – тримаєшся лише на ентузіазмі. На початку всі розуміли, що нам треба захистити Україну, а зараз, коли більш-менш у місті спокійно, продовжуємо на дружніх стосунках.
Я заробляю написанням статей. Переважно це замовні статті різних напрямків. Писала про ремонт побутової техніки, економічні теми, навколокультурні теми. Все ж я в журналістиці з 19 років. За такий тривалий час накопичила зв’язки, тому до мене час від часу звертаються колишні роботодавці.
“ДО ВІЙНИ ПРОЄКТ “NATIONALCLOTHING” БУВ У ТОПАХ ВУЗЬКОСПЕЦІАЛІЗОВАНИХ САЙТІВ GOOGLE”
Софія Горобченко є головною редакторкою та авторкою статей проєкту “Nationalclothing”. Це – англомовний сайт із публікаціями про традиційний одяг народів Африки, Європи, Азії, Америки, Австралії та Океанії, Середнього Сходу. Найпопулярніша стаття – про традиційний мексиканський костюм – набрала майже 700 тисяч переглядів. Зараз у Софії не так багато часу, але національний одяг є її натхненням.
– Ми створили цей проєкт разом із виданням “Галицькі контракти”. Ще у 2013 році все орієнтувалось на російський ринок. Та з початком подій на Майдані ми зрозуміли, що потрібно міняти вектор, і зробили сайт англомовним. Чесно кажучи, я й зараз не знаю, чому мене потягло вивчати національний одяг. Так, я завжди любила традиції і українську культуру. У мене є свої строї, давні сорочки, які чекають свого часу. У якийсь момент з’явився тренд створювати сучасний одяг на основі традиційного. Раніше я носила прабабусині сорочки, а зараз притримуюсь думки, що краще це залишити для музеїв та нащадків, а не зношувати.
Захоплення почалося з українського одягу, згодом перейшла на міжнародний. Зацікавилась цією темою, і виявилось, що вона насправді дуже широка – навіть малесенький аспект одягу якось пояснюється традиціями чи звичаями. Це дуже серйоний пласт знань, який нам потрібно не губити, а відновлювати. Українці зараз теж почали активно це підтримувати.
Раніше я відвідувала багато тематичних заходів – форуми, виставки, дні міжнародної культури. Там спілкувалася з іноземцями та напряму дізнавалась про традиції в одязі їхнього народу. Я думаю, що після війни ми знову активізуємось для розвитку української культури. Коли я активно займалась сайтом, то до нас часто звертались музейники інших країн, які знайшли артефакти, але не були впевнені, що це. Тоді розпочинається співпраця з нашими музейниками, реконструкторами, що знаються на давніх періодах. Зараз я не так активно цим займаюсь, але до війни сайт був у топах вузькоспеціалізованих сайтів Google.
“ПІСЛЯ ВІЙНИ Я Б ХОТІЛА ДАЛІ РОЗВИВАТИСЯ У КУЛЬТУРІ”
Подорожуючи Україною, Софія Горобченко ніколи не оминала етнографічних музеїв чи виставок. Зазначила, що одяг різних областей має суттєві відмінності. Залежить від того, які матеріали були там доступні. Про міжнародний одяг розповідає із запалом:
– Якщо говорити про одяг всього світу, то неймовірно цікаво порівнювати кожну країну. Є такі надзвичайні зразки одягу, що навіть важко сказати, який красивіший, бо всюди є свої нюанси, які захоплюють. Наприклад, у Фінляндії є взуття зі шкіри із піднятими носиками, бо вони часто пересуваються на лижах. А з українського одягу виділяю Гуцульщину – там всього має бути багато. Якщо ти наречена, то там і стояти важко: низки намиста, важкі головні убори. Навіть якщо надворі спекотне літо, наречена все одно має показувати все, що в неї є. Це ознака багатої сім’ї та достатку.
Після закінчення війни Софія прагне далі займатися міжнародною культурою та своїми проєктами. Подякувала, що ця розмова нагадала їй про те, ким вона була і чому. За роки війни все глобально змінилось і забулось.
– Тема культури мені завжди була близькою. Навіть коли я шукала напрямок журналістики, то економіка завжди була нудна, а от культура цікава. Але я розуміла, що на цьому багато не заробиш. Напевно, я б хотіла розвивати саме це. Можливо, більше подорожувати. Хочеться вивчати костюми наживо, все промацати або приміряти.
Нагадаємо, що раніше психологиня Альона Іващенко розповіла Інформатору про роботу з ветеранами, власне професійне вигорання та про те, як зберегти ментальне здоров’я у час війни. Інтерв’ю – за посиланням.
Дарія Сухотенко
Фото: Віталій Усик, надані Софією Горобченко, Facebook-сторінка Олега Ворошиловського
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
