Тетяна Чеботарь стала найвпливовішою людиною Переяслава у 2024 році. Інформатор записав із нею інтерв’ю.
Вчетвертве в історії читачі Інформатора визначили найвпливовішу людину Переяслава. У 2024 році це звання здобула зооволонтерка, голова ГО “У добрі руки”, ловець безпритульних тварин у ВУКГ, депутатка Переяславської міськради Тетяна Чеботарь. У фінальному голосуванні серед найвпливовіших Чеботарь випередила голову Переяславської міськради Вячеслава Саулка та представника Добровольчого формування №2 Переяславської громади Олександра Молоткіна. 19 лютого у великому інтерв’ю редактору Інформатора вона розповіла, чому не вважає себе найвпливовішою, хто допомогає притулку та чому він має бути меншим, аніж є зараз, а також про особисте.
“Притулок не був моєю мрією. Я мрію, щоб усі собаки були вдома”
– У 2019 році ви стали “Людиною року” за версією читачів “Вісника Переяславщини”, у 2020-му в загальноміському конкурсі “Людина року” стали лауреаткою в номінації “Жінка-лідерка року”, тепер ось – найвпливовіша людина Переяслава за версією читачів Інформатора у 2024-му. Як самі ставитесь до такого визнання?
– Мене це трішки напружує, бо я не бачу себе найвпливовішою людиною, а навіть навпаки. Я і знайомих просила, щоб за мене не голосували. Найприкольніше, що за мене хотів проголосувати мій брат з обгрунтуванням, що вона, мовляв, така зайнята, що не має часу приїхати до свого брата та хрещеника (Тетяна хрестила свого племінника, зараз йому 8 років – ред.). Вільного часу реально немає, бо багато, на жаль, займає притулок. Саме “на жаль”, бо ми вже сьомий рік працюємо – теоретично кількість тварин має зменшуватися, вже чотири роки, як у нас були простерилізовані всі безпритульні собачки, а цуценята є і є, бо їх викидають із дому.
– Тобто себе ви могли би назвати не найвпливовішою, а скоріше, найпрацьовитішою людиною року?
– Мій знайомий Сергій Галицький писав: “Пахарь року”. Я з ним погоджуюся.
– А кого ви самі вважаєте впливовим у нашому регіоні?
– Я з цього приводу навіть не думала. Але мені хотілося оце інтерв’ю передати Володимиру Марченку, тому що його управління зараз робить важливу справу щодо військовослужбовців. Знаю, що коли він набирав собі персонал, то взяв двох жінок, а дехто казав, що краще б колишніх військових. Але ці дівчата там добре працюють.
– У вас вдома скільки собак?
– Одна. До цього в мене була собачка, яку підібрала роки чотири тому біля універмагу. Вона вже була достатньо старенька – куди її в притулок? Пожила у мене два роки і померла від старості. А зараз у мене живе Ляля. Вона гуляла біля мого дому тижні 3-4, була з нашийником, і я за нею спостерігала. А потім надворі почало холодати. І от одного дня, виїжджаючи о сьомій ранку на роботу, побачила, що вона вилазить із купи листя, труситься, їй було холодно. Тож я написала пост, щоб її забрали додому і у жодному разі не саджали на цепок, бо вона маленька, не має підшерстка, має жити в хаті. І на мене як напали! Мені написали її господарі: “Якби вона сиділа на цепку, то не виросла б таким гівном. Вона тікає з дому”. Виявилося, що вона не стерилізована. Зрештою забрала її до себе додому, думаю, втече, то втече. Не тікає, живе вже із жовтня минулого року. Я вже її простерилізувала, вона подружилася із моїх котом Барсіком.
– Скільки зараз у переяславському притулку собак?
– Прямо зараз 158, а розрахований він на 75. У нас немає чіткої кількості, ми стерилізуємо, випускаємо, когось залишаємо. Багато собак у притулку, які потрапили до нас ще цуценятами, – близько 60. Поки вони маленькі, їх забирають. Коли ж підростають, то вже нікому не потрібні. То куди їх випустити, якщо притулок – це їхня домівка? Всі собаки ділять території й не ходять зайвий раз на чужу. Якщо пес соціалізований, то ми його стерилізуємо і відпускаємо назад. Якщо ж бачимо, що воно не виживе самостійно, то залишаємо в себе.
Наприклад, ось ми забрали собаку, яка живе у ВУКГ, на стерилізацію. Після перетримки вона повернеться туди. Так само недавно вловили Алісу, вона з нашийником була, хтось викинув із дому. Її також стерилізуємо і відпустимо. Тому що сказати, що місць у притулку немає, – це взагалі нічого не сказати. Є різниця навіть у прибиранні вольєра, де сидить 2-3 собаки, і де сидить 6 собак.
– Скільки в ідеалі притулок мав би вміщувати собак, щоби було комфортно працювати?
– 50. Притулок має бути меншим, ніж він є зараз. На початку своєї діяльності ми були такими наївними: думали, за 3-4 місяці з усіма впораємось, простерилізуємо всіх бездомних собак, цуценят не буде і питання закрите. Ви ж бачите, що воно не так все виходить. Щороку нам із бюджету виділяють певну суму на стерилізацію, цьогоріч – це 80 тисяч гривень. Теоретично з кожним роком ця сума повинна зменшуватися, але нам цих грошей, навпаки, не вистачає. А чому так? Я вже людям пояснюю на пальцях: якщо у вас є одна дівчинка, стерилізація коштує таку суму, а коли вона народить ще щонайменше двох дівчаток, цю суму доведеться множити на три. А люди у нас цього не розуміють. Для кожної людини йдеться, скажімо, про одну собаку, а в мене таких собак 160 у притулку та ще безліч завдань, які потрібно вирішити щодо собак домашніх.
Був період, коли у мене настільки опустилися руки, що місяців 7-8 я взагалі нічого не писала у соцмережах. Не бачила сенсу. Щось напишеш і починається: а коли тих собак заберете, а коли тих?.. А зі всіх жителів Переяслава у притулку бували, може, 2-3%. Люди знають, що є притулок, але навіть не розуміють, де він розміщується. І реальну ситуацію побачити вони не можуть. Для прикладу, ще на початку нашої роботи одна жіночка вимагала, щоб ми забрали собак біля її території. Ми з нею конфліктували, допоки вона не побувала у притулку. Походила, подивилася і сказала: “Тепер я тебе зрозуміла. Це просто треба було побачити”. Після цього вона вже просила не забрати собак, а просто допомогти простерилізувати. Це взагалі без питань.
А ось сьогодні бачу бігає юрба собак на Підварках – одна з тічкою з цепком, домашня, і за нею купа псів. Хто у цьому винен? Я? Ви знаєте, що в тому, що у нашому місті багато собак, винні двоє людей: я і Вячеслав Саулко? І чомусь ніяк не господарі цих тварин. До нас у притулок приїздив Вячеслав Володимирович, ми одне одного розуміємо в цьому питанні. Подивився й каже: “Треба розширювати притулок”. Я відповідаю: “Без питань, тільки на це є мої умови: по-перше, вольєри робите за свої гроші, бо в нас немає грошей, по-друге, додаєте гроші на корм, а по-третє, ще хоча б двох працівників, щоб у нас принаймні були вихідні”.
– Але насправді якщо ми збільшуємо притулок, то це означає, що ситуація стає тільки гіршою?
– Так, тільки гіршою.
– А як загалом розвивається ситуація із безпритульними тваринами протягом років, коли ви цим займаєтесь?
– Я оцінюю за тим, що сама бачу, що кажуть люди і за статистикою укусів собаками, які реєструють у лікарні. Мене тішить, що вже немає такої кількості цуценят, як було раніше, що абсолютно всі безпритульні собаки вже простерилізовані. Люди бачать, що всі собаки прочіповані. Навіть на вокзалі вже немає того, що було. Коли ми починали працювати, в лікарні за 2017 рік було зареєстровано близько тисячі укусів, а зараз 5-6 укусів за весь рік. Результат є? Є. Іще великий плюс, що вже немає безлічі постів у соцмережах про зграї собак на вулицях.
– Чи розглядаєте ви можливість, що займатиметесь цим усе життя?
– Ні. Всі кажуть: “Притулок – це, мабуть, була ваша дитяча мрія”. Ніколи не була і взагалі її немає. У мене, як і, певно, у кожного зооволонтера, є мрія, щоб усі собаки були вдома, щоб їх не викидали. У нас взагалі немає проблем із безпритульними тваринами, жодної. У нас існує лише проблема у людях. За тієї важкої роботи, яку ми виконали протягом цих років, безпритульних тварин взагалі не мало би бути.
Кілька років тому стерилізацію нам проводив благодійний фонд “Щаслива лапа”. Тоді за день привозили 5-6 тварин. Я буквально змушувала людей, пояснювала на пальцях, чому потрібно стерилізувати своїх тварин. Ми опрацювали Вовчків, Гланишів, Гайшин, Мазінки, Дем’янці, Переяслав само собою. І тепер найбільше неприємно, коли із цих сіл телефонують і кажуть: “Заберіть цуценят”.
– Знаю, що зараз ваша команда займається розробкою програми щодо тварин у Переяславській громаді. На якому зараз це етапі й що передбачатиме та програма?
– Якщо чесно, я її ще навіть не бачила, бо немає часу. Але думаю, що Аліна Римар (депутатка Переяславської міськради, засновниця ГО “У добрі руки” – ред.) зробить усе так, як треба. Хотілось би, щоб програма передбачала стерилізацію усіх безпородних собак, само собою щоби цепи не були по пів метра… Це в нас такий Боб був, прив’язаний на коротенькому цепу, голодний, ми його з поліцією забирали у тих господарів. Нічого, оклигав.
– Якщо будуть певні правила, то має бути й відповідальність за порушення їх.
– Звичайно, відповідальність буде згідно із Законом. Одну жіночку вже оштрафували за те, що вона викинула цуценят біля “Айболіта”, це зафіксували камери відеоспостереження. Це було вперше, що ми посприяли тому, що людину притягнули до відповідальності за неналежне поводження із тваринами. Ну ми, звичайно, потім пішли їй назустріч: забрали маму цих цуценят, безкоштовно їх простерилізували. Жінка тоді сильно вибачалася перед нами, але штраф заплатила, бо винна ж.
- Читайте також: Жінку, яка залишила цуценят під ветклінікою у Переяславі, оштрафували на понад 5 тисяч гривень
Пам’ятаю, місяців через два після тієї ситуації один чоловік із вулиці Професійної вивіз собак аж на Борисівку. А там жіночка впізнала цих песиків. Ми знайшли його номер, я подзвонила, сказала: “Ви їдете зараз їх забираєте, роздаєте, ми безкоштовно їх стерилізуємо і не пишемо на вас заяву”. Він зрозумів, поїхав і все зробив.
– Ви, безумовно, обличчя організації “У добрі руки”. А хто вам допомагає?
– Однозначно, це Аліна Римар. Ось нещодавно до нас приєдналися Інна Катреча, Ліда Кравченко, Яна Зубер. У них була проблема, що немає де залишати дівчаток після стерилізації. Ми з ними вирішили робити фотосесії. Вони приїздять у притулок, ми фотографуємо їх із собачками, вони пишуть пости, що їм потрібні господарі. І що ви думаєте? Ліда написала пост і вже наступного дня собаку забрали, опублікувала Яна – забрали собаку. У мене вже немає й слів, як закликати людей забирати собак, а дівчата новенькі, зі свіжими ідеями і в них добре виходить. Бо ми з Аліною вже такі, що можемо й обматюкати. Але зрозумійте, що і люди всякі бувають. Мене найбільше обурює, коли питають: “Як вам здать собаку?” Що значить “здать”?
– Хто і як допомагає притулку фінансово?
– На 300 тисяч гривень з бюджету на рік ми закуповуємо корм. Але його нам вистачає на 6-7 місяців. Нам дуже сильно допомагає благодійний фонд “Save Pets of Ukraine”. У нас із ними підписаний меморандум, згідно з яким ми щомісяця отримуємо приблизно півтори тонни корму. Невеличку частину із цього отримує організація “Кіт у чоботях”. Якби не цей благодійний фонд, то тварини у нас би голодували. На картку від небайдужих людей приходить 3-4 тисячі гривень на місяць. Ці гроші ми використовуємо на комплексні щеплення для цуценят, яких викидають, та на таблетки сімпаріка для безвольєрних. Якщо у відсоткому співвідношенні, міська рада та благодійний фонд допомагають приблизно порівну, ну і допомога людей – 10-15%.
– Чи в цілому вас задовольняє співпраця із міською радою щодо безпритульних тварин?
– Зараз, поки йде війна, ми не нахабніємо, нехай гроші краще йдуть нашим воїнам. А після перемоги там уже буде зовсім інша розмова. Передусім нам потрібен шприцемет, щоб ловити собак, які самі не йдуть до рук. У нас був один, але він своє віджив. Той шприцемет, що нам потрібен, коштує 145 тисяч гривень. Також нам потрібно, щоб вони додавали гроші на корм. Бо сьогодні благодійний фонд є, а завтра його немає. Але на цю мить можу сказати чітко, що поки що претензій ми не маємо.
– У 2023 році ВУКГ придбало автомобіль Fiat Fiorino, щоб ви могли перевозити у ньому тварин. Ви зараз користуєтесь ним?
– Ні. Я відмовилася на ньому їздити. Там була умова, що користуватися ним можна було із восьмої ранку до п’ятої вечора, субота та неділя – стоїть у гаражі. А мені авто потрібне 24 на 7. Це одна із причин. А загалом мені простіше їздити на своєму. Зараз на тому авто їздить механік ВУКГ. До речі, із ВУКГ ми добре спілкуємось, взагалі жодних проблем немає. Якщо треба покосити, до нас приїздить ВУКГ, забрати велику кількість корму – до нас приїздить ВУКГ, попиляти, порубати – ВУКГ.
“Внаслідок інсульту у мене померло 25 відсотків мозку, заново вчилася говорити”
– Ви родом із села Хорошки, що на Полтавщині. Як потрапили до Переяслава?
– Я тут навчалася у педагогічному університеті на філологічному факультеті. Після навчання мене направили на відпрацювання у Мотижин на Київщині. Пропрацювала там вчителькою зарубіжної літератури три місяці. Саме вступила тоді на магістратуру на денну форму навчання, і виявилося, що могла не відпрацьовувати. Відразу попрощалася зі школою і повернулася до Переяслава.
– А чому ви захотіли навчатися на педагога?
– У мене мама все життя пропрацювала у школі. Окрім цього, у 10-11 класі навчалася у ліцеї на Полтавщині, і в усього нашого класу була улюблена вчителька – викладачка української мови та літератури. Було соромно щось не вивчити, йдучи до неї на урок. Я завжди хотіла бути на неї схожою. І багато моїх однокласників також стали вчителями української мови. Це в мене так не склалося бути педагогом.
– Але ви раді цьому чи, скоріше, розчаровані?
– Мабуть, рада. У мене десь через рік після закінчення магістратури була ще думка піти працювати у школу. А потім так собі подумала: там же зарплата не така, як хотілось би. А вже пізніше зрозуміла, що педагогіка – це не моє. Ще на магістратурі я перевелася на заочну форму й пішла на роботу заробляти гроші.
– А заробляли гроші ви у мобільному магазині?
– Так, пропрацювала там 13 років. Мені там подобалося. Дуже цікаво, що за цей час я пройшла від кнопкових телефонів до сенсорних. Любила спілкуватися з людьми. Проте згодом мені трохи набридло. Якраз у період роботи на телефонах ми і створили свою організацію “У добрі руки”. У мене тоді було багато подружок-пенсіонерок, серед яких – тьотя Ніна Мільгевська. Ми з нею років 4-5 по черзі готували каші, щоби годувати безпритульних собак.
– Відразу після магазину телефонів ви пішли працювати у ВУКГ?
– Не відразу. Там так виходить: якщо ми користуємося міським бюджетом, то у будь-якому випадку хтось має працювати у ВУКГ. У мене на той час уже була знайдена нова робота – на заправці, – але потрібно було почекати два місяці. Тому запропонувала: “Я оформляюся без питань, але через два місяці когось потрібно буде знайти”. Одинадцять днів я проробила у ВУКГ і в мене стався інсульт. Зараз жартую, що треба правильно загадувати бажання. Я з дитинства мріяла, щоб у мене крутилося волосся, а пізніше – ходити у кросівках. І що ми маємо? Зараз я можу ходити лише у кросівках, а волосся крутиться з одного боку, бо була операція на голові.
– А ви пам’ятаєте, як стався інсульт?
– Це сталося 13 травня 2018 року. О пів на восьму ранку я вийшла на балкон знімати прання, клац у горлі – і я не говорю. А перед тим у мене два тижні дуже боліла голова, пила знеболювальні. І ось я не говорю, телефон дзвонить, беру трубку, а сказати “Алло” не можу. Пішла покупалася і вляглася спати. Пам’ятаю, як приїхала “швидка”, а потім через два дні прийшла до тями в реанімації. Я нормально ходила, у мене не було проблем із рухами. Це була неділя, а в п’ятницю мене повезли на КТ у Київ. І потім уже почала відчувати, що у мене відбирає руку та ногу. У мене було кисневе голодування мозку, бо у шиї був дуже великий тромб. У Києві в мене була лікарка Наталія Володимирівна Нечай, зараз для мене просто Наташа, бо ми подружилися. То вона потурбувалася, що мені зробили косметичний шов на шиї довжиною 15 сантиметрів, якого практично не видно.
– Як загалом проходила реабілітація?
– Я більш-менш почала щось розуміти після цієї операції на шиї. Опа – рука вже почала працювати. Потім лікар-нейрохірург порекомендував зробити операцію, щоб інсульти надалі не повторювалися. Тож тепер у мене кров тече у протилежний бік, ніж було до цього. Після цього Наташа Нечай каже мені: “Ти отримала медичну допомогу абсолютно всю. Все залежить тільки від тебе. Більше ходи”. Внаслідок цього інсульту у мене померло 25 відсотків мозку, я заново вчилася говорити, у мене досі існують великі проблеми із розмовою. А те, що я стала більше матюкатися, то після інсульту в усіх таке. Загалом я відновилася дай Боже. Багато хто каже, що після такого враження мозку я ще маю нормальний вигляд, ще й за кермом їжджу.
– Одинадцять днів у ВУКГ, інсульт. А що потім?
– Я пішла на лікарняний на чотири місяці. Зрозуміло, що пропозиція роботи на заправці уже відпала. І я залишилася у ВУКГ. Спочатку було дуже важко, бо просто бракувало сил. Могло бути таке, що виїжджала у притулок лише 2-3 рази на тиждень. Мені треба добре спати, не можна перевтомлюватися, не можна нервувати. Побачили б мої лікарі, у якому режимі я зараз живу…
– Зараз інших варіантів роботи ви навіть не шукаєте?
– Ні. Я реально дивлюся на свій фізичний стан і на те, що зараз можу робити. Навіть піти працювати на заправці – треба буде щось піднімати, якщо я візьму до рук щось важке, то просто не піду, потрібно швидко рухатися з місця на місця, я цього також не зможу. У мене була думка піти воювати, але знайомі військові мені сказали: “Таня, ти будеш якорем”. І я розумію, що так і може бути.
– Наскільки я знаю, десь рік тому ви відкрили власний продуктовий магазин. Як вам у цьому бізнесі?
– Не скажу, що його відкрила, просто взяла в оренду. Цей магазин на Підварках, прямо навпроти “бичка”. Він належить моєму другові, я б навіть сказала, наставнику Романові Ярмоленку. Він дуже зайнята людина, тому кілька разів просив, щоб я публікувала від його імені оголошення про те, що цей магазин здається в оренду. І зрештою запропонував мені самій взяти його в оренду: “Чим зможу, тим допоможу”. Судячи з того, що Роман Володимирович каже зараз, він не розчарований, тим паче, що й для нього цей магазин має важливе значення.
“Звичайно, втомлююся, але в іншому темпі жити й не зможу”
– Чому ви вирішили стати депутаткою Переяславської міськради?
– Не сильно я хотіла цього, але довелося. Мала багато пропозицій балотуватися від різних партій. Я всім відмовляла, бо не бачу себе в політиці. А коли вже балотувалися Аліна Римар, Андрій Іващенко, я їх вже дуже давно знаю, тому пішла разом із ними. Просто я розуміла, що маю там бути, аби відстоювати питання щодо собак. Не можу сказати, що шкодую через це рішення. Це для мене гарний урок – людині все життя потрібно чогось вчитися. Але це точно мій останній захід у політику.
– Чим ви займаєтесь як депутатка міськради?
– На сесії я потрапляю дуже-дуже рідко, бо четвер для мене завжди напружений день по роботі. Наші “соц-еко” комісії проводжу регулярно, бо голова комісії Юрій Анікієв зараз воює. А якщо на сесії кворум є, то який сенс мені туди йти, якщо за цей час я можу зробити іншу роботу? Якщо кворуму немає, до мене телефонують, я приїжджаю. Виборці звертаються до мене часто, стараюся виконувати все, що вони просять: акти пишу, депутатські запити пишу – для цього в мене є ночі.
– Як оціните свою депутатську роботу?
– Відсотків на 20.
– Чи були у вас думки скласти депутатські повноваження?
– Були, тому що приблизно рік тому настав момент, коли я зрозуміла, що забагато на себе навантажила. Було трохи питань у міській раді, які просто не мала часу вирішувати. Зробити так, як мені хотілось би, не було часу. Розуміла, що потрібно відкладати вбік свій притулок, на який поклала багато років життя, і працювати з виборцями. І я вирішила, що нехай за мене хтось інший цим займеться, а для цього слід було скласти свій мандат. Зрештою я поговорила із Михайлом Римарем, якого дуже сильно поважаю. Він сказав: “Таня, заспокойся, все буде нормально. Не варто рубати з плеча. Це просто потрібно пережити”. І я пережила цей етап.
– А чи стикалися ви, власне, із політикою у найгірших її проявах під час свого депутатства?
– Відразу скажу, що якимось чином підкупити мене неможливо. Наша фракція “Голос” узагалі найнепідкупніша, нас ніхто не просить, щоб ми за щось проголосували, бо знають, що у цьому немає сенсу.
– Андрій Іващенко із вашої фракції працював у структурі міської ради керівником молодіжного центру “Зустріч”. Йому у певні моменти, ймовірно, було складно й опонувати міській владі, й співпрацювати з нею. Чи немає у вас такого, враховуючи, що працюєте у комунальному підприємстві ВУКГ?
– Ми з керівником ВУКГ Віктором Коркачем дружимо ще задовго до мого депутатства. У мене з ним була чітка розмова, він сказав: “Таню, я тебе ні за що не прошу, навіть попередив про це Вячеслава Володимировича. У нас є робочі моменти – це одне. До твоєї депутатської діяльності я не лізу. Голосуй так, як вважаєш за потрібне”.
Аліна Римар, Андрій Іващенко та Тетяна Чеботарь. Фото із Facebook
– У вас багато знайомих військових. Як так вийшло?
– Мене особисто торкнулася війна, коли пішов служити мій брат. Він зараз живе у Циблях, бо одружився із дівчиною звідти. Його забрали у 2022 році 1 квітня. Він до мене зателефонував і я подумала, що це прикол якийсь. Служив він у військах ССО, а через рік його перевели в піхоту, 58-му бригаду. І він потрапив під Бахмут. Наша мама весь цей час думала, що він десь на полігоні в Київській області.
Його поранили 22 травня 2023 року. У нас щодня були вранішня і вечірня переписки. Якщо у нього не було часу відповісти, просто надсилав якогось смайлика. І от я йому зранку надіслала повідомлення – не прочитано. Тут мені телефонує мама: “Мені так важко на душі, мабуть, щось сталося. А Рома дзвонив?”. Сказала, що дзвонив, а що ще мені було казати? Телефоную до невістки, каже, що і їй не дзвонив. Його не було десь добу, ми – ні живі ні мертві. Виявилося, він був поранений. У той момент, коли це сталося, було аж вісім “двохсотих” і троє “трьохсотих”. Мій брат був найтяжчий, бо не міг ходити. Велика вдячність хлопцям, що тоді його витягнули звідти.
Саме тоді я реально зрозуміла, що таке війна. Мене напружує, що люди, яких війна напряму не зачепила, цього не розуміють. Зараз, слава Богу, у брата нога не заживає і його не повертають на війну. Він до травня обмежено придатний, перебуває вдома, ходить із милицею. Бачу, що військові, які повернуться з війни, можуть бути трішечки емоційно неврівноваженими. Навіть мій максимально спокійний брат вдома після поранення два тижні майже не говорив ні з ким.
Серед інших військових з кимось ми знайомі ще за мирних часів, а з деякими немісцевими познайомились, коли вони були в Переяславі на ротації. З багатьма постійно спілкуємося. Є люди, яким відправляла посилки, але, на жаль, вже немає кому забирати. Хлопці розповідають, що критично не вистачає людей. Ідуть на позиції на 2-3 дні, а їх звідти забирають через 5-7 днів, бо немає ким замінити. У деяких хлопців немає рідних, то вони просять, щоб за ними наглядала. Для мене це якось так страшно – щодня пишеш і чекаєш, чи прочитав він.
– Чи правда, що переяславець Ігор Мар’яш за кілька днів до своєї загибелі залишив вам номер телефону мами, щоб ви допомогли їй доглядати за собаками?
– Мені досі бракує сміливості набрати до його мами. Не знаю навіть, що казати у таких випадках. Співчуття – це зрозуміло. Але я чекаю, щоб минуло трішечки часу і їй, можливо, не було так боляче. Думала піти на похорон, просто не змогла.
24 лютого Тетяна Чеботарь відкрила збір на квадрокоптери Dji Mavic 3T для 114-ї бригади 137-го батальйону взводу аеророзвідки. “Мавіки” не працюють від старості. Військові ризикують життям, щоб знаходити ті, які вже майже не працюють, бо їх вкрай мало…”, – написала вона. Допомогти можна за реквізитами:
- Посилання на конверт Приватбанку
- Номер картки конверта 5168 7521 3478 9000
– До нашого притулку привозять собак із територій, де тривають бойові дії. Як налагодили цю співпрацю із зооволонтерами?
– Потоп у Херсоні кілька років тому так сильно вплинув на мене, що я позалишала свої контакти, мовляв, ми можемо забрати на той час 5-7 собак. Написала тоді пост, що притулки зі всіма не впораються – невже не шкода тих собак? Минуло чимало часу й до мене зателефонувала Ніна із зоозахисної організації “UAnimals”, сказала, що тоді потреби у нашій допомозі не було, а зараз уже є: “Чи не можете ви забирати евакуйованих із зони бойових дій собак?” Я відповіла, що пару забрати зможу. Коли вже відомо, що їх везуть до нас, я обов’язково пишу про це пост. В ідеалі, щоб вони відразу їхали до нових господарів і не потрапляли до притулку, тим паче, таких собак легше прилаштувати. Прямо зараз у притулку шестеро евакуйованих песиків – двоє хлопчиків та чотири дівчинки. А прилаштували вже п’ятьох.
– Де ви черпаєте енергію?
– Ви знаєте, притулок – це моя радість і мій біль. Скоріше за все, радість я черпаю передусім від тварин. Коли після сесії міськради я така, що й жити не хочеться, то приїжджаю у притулок і стає легше. Пам’ятаю, після інсульту, коли ще навіть не ходила, мої друзі привезли мене в притулок. Та й загалом я люблю місце, де розміщується наш притулок, бо там немає людей.
– А коли у вас востаннє був справжній вихідний, без притулку та інших справ?
– Навіть не пригадаю. Мабуть, коли у 2021 році я сім днів провела у Єгипті.
– Чи почуваєтесь ви зараз щасливою?
– Таке складне запитання. Зараз, у цю хвилину, певно, так. У мене наскільки напружений графік, що не встигаю і задуматися про це. Звичайно, це втомлює. Але в іншому темпі я вже жити й не зможу, бо просто почну страждати. Більше думатиму про свій фізичний стан – якби я народилася з такими вадами, то це одне, а коли я була королевою, а тепер підкоролева (сміється), то це інше. Зараз хочу знайти час походити в спортзал, проте лінуюся. Хочеться, щоб результат був відразу, а це потрібно працювати і працювати. А як подумаю, скільки за цей час можна зробити у притулку…
Нагадаємо, що найвпливовішою людиною 2023 року став волонтер Руслан Стародуб. Його велике інтерв’ю Інформатору читайте за посиланням.
Віталій Усик
Фото: Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
