Марина Навальна – депутатка, професорка, виконувачка обов’язків гендиректора НІЕЗ “Переяслав”. Про п’ять скликань депутатства, міських голів, роботу в науці та музеї, а також про родину та захоплення розповіла Інформатору.
Нині 54-річна Марина Навальна приїхала до Переяслава, коли їй було 26, після закінчення факультету журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Почала працювати за спеціальністю – журналісткою у друкованому виданні “Вісник Переяславщини”. У 2002 році стала депутаткою і відтоді, а це вже п’яте скликання поспіль, є частиною місцевого самоврядування Переяслава. Вона – депутатка міськради, професорка, науковиця, в.о. генерального директора НІЕЗ “Переяслав”, дружина, мама, бабуся, донька, сестра. Про роботу, депутатство та особисте життя розповіла в інтерв’ю журналістці Інформатора.
23 РОКИ ДЕПУТАТСТВА
“Мені здається, що він був найкращим міським головою”
– Марино Іванівно, ви в місцевому самоврядуванні із 2002 року. Це вже ваше п’яте скликання. Що спонукало йти в депутати?
– Мені був 31 рік. Я тоді працювала журналісткою в редакції газети “Вісник Переяславщини”. І, власне, це була ідея Галини Іванівни Карпенко, головної редакторки. Вона це перша запропонувала. Мотивація її була такою: потрібно, щоби йшли в депутати молоді, з новими ідеями, поглядами. Мій тодішній колектив підтримав таку ініціативу, зазначили, що окрім підтримки переяславців, я маю ще й підтримку поліщуків, бо ж родом із Чорнобильської зони. І справді, попри те, що в мене були серйозні конкуренти, виграла з дуже великим відривом.
– Ви цікавилися політикою або ж роботою місцевого самоврядування до того, як піти в депутати?
– Працювати журналістом у місцевому ЗМІ і бути поза політикою – неможливо. І якщо ти не цікавишся політикою, то тоді політика починає цікавитися тобою. Тому так, я знала про всі нюанси роботи міської ради.
– Яка каденція із ваших п’яти скликань запам’яталася найбільше?
– Перша, звісно. Це як перше кохання, пам’ятатиметься все життя. Мені було цікаво пізнавати щось нове, вчитися. Це був такий перший політичний досвід, становлення мене як особистості. Ця каденція була особливою, бо я йшла як самовисуванка. Усі інші вже були прив’язані до політичних партій. У мене тоді були свої виборці, знала їх особисто, їхні проблеми, а головне, що я була поза політичними баталіями.
– Який міський голова, на вашу думку, був найефективнішим менеджером?
– Григорій Романович Сокур. Він був міським головою, який не вдавався у політичні баталії. Це передусім господар. Сокур міг о шостій ранку прийти на роботу і контролювати, коли ожеледиця, чи виїхав з ВУКГ транспорт, якщо не виїхав, то піднімав усіх на вуха. У нього прекрасна пам’ять, він дуже стійкий до якихось подій, разом з тим уважний до людей. Тому мені здається, що він був найкращим міським головою. На кожен період у міських голів були якісь виклики, були ці виклики і на його період. Але все-таки, мені здається, найкращий він був господар. А ще дуже потужним політиком. Григорій Романович був найобізнанішим міським головою.
– Із досвіду п’яти скликань який висновок можете для себе зробити про місцеве самоврядування, про депутатство загалом?
– Передусім я переконана, що партійна система – це не про ефективність. Партійну систему придумали як репетицію для Верховної Ради, для їхньої провладної політичної сили. Місцеві вибори – це очевидний рейтинг провладної партії, скажімо так. Мене ніхто не переконає в тому, що депутат має йти від якоїсь політичної сили, його мають висувати люди або ж він може бути самовисуванцем. Міські голови теж формально не прив’язані до політичних сил, але все одно виходить так, що якась політична сила їх підтримує, а так теж не має бути.
– Що скажете про роботу нинішнього скликання депутатів?
– Зараз не найгірший депутатський корпус, який був за моїх каденцій. Він освічений, актуальний. Я вам скажу так, що в якісь такі ключові періоди депутатський корпус показує свою чітку позицію.
– Навіть всупереч думці керівництва громади?
– Буває й таке, не так часто, але буває. Депутатський корпус на це спроможний. Ми й висловлюємо власні пропозиції та опозиційні твердження. Але чи то ми втомлюємося від політики, чи від війни. Не знаю. Всі чинники впливають на активність та відстоювання власних позицій. Та все ж непоганий депутатський корпус. І я думаю, що якби він був ще згуртованішим і категоричнішим, це додало б йому рейтингу. Ну ще є час, думаю, що нинішнє скликання ще вас здивує у хорошому сенсі.
– Що можете сказати про роботу виконавчого комітету міської ради і загалом про співпрацю з депутатами?
– Я іноді сварю органи виконавчої влади прямо на сесії, кажу, що те вони там не зробили чи те, але в цілому депутатський корпус проінформований. Маючи електронні скриньки, маючи групу в соцмережах, ми, власне, інформовані. Це не попередні скликання, коли там не було ніяких груп і соціальних мереж. Бувають, звісно, якісь поточні робочі моменти, за які я можу їх критикувати. Але загалом співпраця радше є, аніж немає. Я вже переживаю сьомого мера за всі свої каденції депутатства, й із жодним головою у мене не було проблем із комунікацією.
– Ваша колега, депутатка Аліна Римар у інтерв’ю Інформатору зауважила, що депутати неналежно поінформовані, адже про деякі важливі рішення міської ради вона дізнається не від виконавчих органів на сесії, а від людей на вулиці чи з Facebook.
– Я теж про дещо дізнаюся із соціальних мереж, але ту інформацію, яка мені потрібна, знаю. У мене дуже велика завантаженість на роботі, тому цікавлюся тільки тими питаннями, які належать до моєї компетенції. Коли я була в першому скликанні, мені одна жінка казала, коли треба було написати черговий акт: “О, так ви ще на роботу ходите?”. Люди думають, що депутатство – це робота. Але ж ні, ми працюємо на громадських засадах і безкоштовно, іноді у свій робочий час. Усі мають виконувати свої посадові обов’язки – я свої, а працівники міської ради свої, бо отримують за це заробітну плату.
– Тобто депутатський корпус належно інформований?
– Можливо, у деяких питаннях треба було би більше прозорості. Мабуть, на це може Аліна Михайлівна натякати. Так, таке є. Виконавчим органам влади треба подумати з приводу ширшого і детальнішого висвітлення тих чи інших питань для жителів громади і депутатів. Тут погоджуюсь.
– Чи завжди ви погоджуєтеся із політикою керівництва міста, з їхніми рішеннями?
– Ні, не завжди. Але не завжди так відбувається, як я хочу, і не завжди так, як хоче хтось інший. Коли ти йдеш в депутати, то розумієш, що не завжди буде так, як ти хочеш. Передусім різні погляди, різні інтереси на ту чи іншу ситуацію. От скажімо, із останнього, що пам’ятаю, – коли ми створювали підприємство по лісу. У першому запропонованому варіанті я це рішення не підтримала. Коли нам представили ймовірного кандидата на посаду директора, то я засумнівалася у його компетентності. Коли людину питають про очевидні речі, що стосуються управління лісу, а вона говорить про своє минуле, як вона там керувала на сільськогосподарському поприщі… Тобто я, наприклад, це не підтримувала. Під час другого голосування через місяць я вже проголосувала “за”, бо голова пообіцяв, що поки що кандидатура директора розглядатися не буде. Я не підтримую те, що, на мою думку, є неприйнятним або якщо цю ідею вважаю невдалою.
- Читайте також: Віктор Шарапка очолив комунальне підприємство “Ліси Переяславщини”: які має плани на посаді
– Які рішення та проєкти останнім часом, на вашу думку, є вдалими та перспективними, а з якими можна було б зачекати?
– Я взагалі вважаю, що треба робити якісь невеличкі речі, локальні. Виборці кажуть, що от у нас взагалі немає дорожнього покриття на вулицях, де приватний сектор, навіть не грейдеровані. То коли ми робимо якісь показові роботи в центрі міста, нам потрібно не забувати, що люди живуть і в інших мікрорайонах. Якщо сказати просто, то не треба міняти старий асфальт на новий, якщо в людей його подекуди взагалі немає. Щодо невдалих проєктів, то в нас якихось таких резонансних речей немає. Зараз важко говорити на такі теми, коли триває війна. Ми допомагаємо військовим, і я розумію, що набагато менше, ніж вони того потребують. Тому про якісь пафосні проєкти ми зараз не повинні говорити. Я не люблю пафосних промов і речей, які не можуть бути сьогодні реалізовані.
– Наприклад, обіцяна набережна Альти?
– Ну і набережна, і реабілітаційні центри, і басейни. Все те, що не на часі, на що немає зайвих грошей.
– Флагштоки?
– Так. Я скептично ставлюся до тих проєктів, які потребують значних вкладень, які зараз не реальні для міського бюджету. Але це не стосується грантових коштів. Усі міжнародні проєкти і співпрацю з грантодавцями підтримую.
– Чи були випадки, коли вам доводилося голосувати всупереч власній думці й позиції?
– Так. Було таке, було. Але це було не зовсім всупереч власній позиції. Як пояснити? Мене ніхто ніколи не примушував голосувати так чи інакше. Це був просто вибір поганого з найгіршого. Але мені ніколи не було соромно за своє голосування. Мені більше болить, коли голосую, а це рішення не проходить. Коли я точно переконана, що моя позиція краща, корисніша, об’єктивніша. Оце мені більше болить, і тоді більше нервуюся.
– Що вас найбільше розчаровує, як депутатку і жительку міста в роботі міськради? А що надихає?
– Надихають якісь такі дрібні речі. Допомога людям, для прикладу. Зараз дуже багато переселенців потребують консультації з приводу документів тощо. І якщо моя допомога у питаннях виконавчих органів ради буде корисною, то я радію від того. А розчаровують теж дрібниці – невиконані, але обіцяні роботи, наприклад, яма на моєму окрузі, бо її реально було давно вже залатати чи засипати. На все є причини, хоча не завжди вони реальні.
– Цей рік має бути останнім цієї каденції, відповідно і вибори міського голови не за горами. Впевнена, що ви десь там в кулуарах обговорювали кандидатів на посаду міського голови?
– Ви в мене таке питаєте! Якби це можна було визначити не тільки громадянам, а й політологам, які за гроші це роблять, то тоді вибори не були би таким інтригуючим елементом. Але досвід показує, що іноді ми можемо прокинутися назавтра, а виграє зовсім інший кандидат. От, наприклад, останні наші вибори – це була інтрига. От хто виграє: Костін чи Саулко?
Скажу так, у списку завжди будуть ті, хто впродовж всіх семи каденцій балотувався. Вони випливають тільки тоді, коли настають чергові вибори міського голови. Думаю, що піде в мери і нинішній міський голова. Він дуже активний, працелюбний, не лінивий і в принципі комунікабельний. Він розгорнув широку діяльність, яку завершити не встигне за цей термін, тому логічно, що балотуватиметься на другий строк, аби закінчити почате. Із тих, хто був перед цим міським головою, не впевнена, що хтось із них піде на вибори. Я думаю, що це будуть якісь нові обличчя. Чесно, хочу, щоби до влади прийшли нові молоді обличчя.
– То все ж прізвищ не назвете?
– Ми в кулуарах у своїй фракції весь час жартуємо, мовляв: “О, підеш ти”, “Підеш ти в мери”, “Може, ти підеш?”. Тобто ми у нашій фракції вже всіх відправляли на вибори. Скажу єдине, що, схоже, з нашої фракції точно ніхто не піде. Але ми серйозно і не обговорювали цього питання.
– Можливо, ви?
– Ні, ні, я не піду на міського голову.
– Маєте великий досвід роботи в місцевому самоврядуванні.
– Ні, ні, ні, я це питання ніколи не розглядала, але мене неодноразово про це питали. Але ні. Я думаю, хай йдуть чоловіки – молодші, креативніші, прогресивніші. Нова кров. От мені хотілося, щоб це прийшов якийсь міський голова не заангажований, бо це завжди крок вперед. Та все ж цей процес важко передбачити.
ПРОФЕСІЙНА ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
“Поки що Міністерство ніяких вказівок щодо керівництва НІЕЗ “Переяслав” не давало”
– Нещодавно вас призначили в.о. гендиректора НІЕЗ “Переяслав”, а до цього ви були кілька тижнів заступницею. Але ж до роботи в музейній сфері ви працювали в одному зі столичних університетів, ви доктор філологічних наук, професор. Ви полишили викладацьку діяльність?
– Перед тим, як очолити музей “Заповіту”, я працювала три роки в Національному університеті біоресурсів і природокористування України, півтора роки очолювала кафедру журналістики та мовної комунікації. Але хотіла більше часу бути в Переяславі. Олексій Лукашевич давно пропонував мені працювати в музейній справі, і от нарешті настав час і я погодилася. Не покинула зовсім викладацьку діяльність, працюю за сумісництвом, маю пів ставки в університеті на цій же кафедрі. Науковою діяльністю займаюся, як і займалася, читаю лекції студентам, маю аспірантів, працюю в разових радах під час захисту наукових робіт.
– Завідувачка музею “Заповіту”, заступниця гендиректора, в.о. гендиректора. Дуже швидко за такий проміжок часу.
– Роботу в музеї “Заповіту” я полюбила, це наукова діяльність і завжди живе спілкування. Для мене це цікаво, бо Шевченка з наукової точки зору можна вивчати і аспектів з вивчення чимало. І тільки я увійшла в цю атмосферу, почала вникати і отримувати задоволення від роботи, тільки почала максимально підчитувати, пізнавати, то вийшло так, що Олексій Михайлович запропонував мені посаду заступника з наукової роботи. Так склалося. Ну і щойно я стала заступником з наукової роботи, як треба було вимушено виконувати обов’язки генерального директора. Не планувала цього, чесно кажучи. І погодилася тільки за умови, що це буде на дуже короткий період. До того ж я погодилась, бо вболіваю за заповідник, бо це моє основне місце роботи, і за людей, які тут працюють.
– Чи розглядаєте ви варіант зміни виконувачки обов’язків на офіційне призначення, якщо запропонують?
– Я навіть це не розглядаю. Зараз іде війна і я дуже сумніваюся, що Міністерству до конкурсів. Найбільша проблема Мінкульту зараз – це збереження пам’яток культури із прифронтових зон, евакуація музеїв із Сум, Харкова, де великий масив культурних цінностей. Поки що Міністерство ніяких вказівок щодо керівництва НІЕЗ “Переяслав” не давало.
– Але все ж таки ви маєте повне право подавати свою кандидатуру в разі оголошення конкурсу?
– Думаю, що так, право я маю. А чи хочу? Певно, що ні. Не визначилася. Ні, на сьогоднішній день скоріше, що ні.
– Музейна справа для вас нова і за досить короткий час довелося вивчати не лише наукові аспекти діяльності, а й виконувати роботу управлінську. З чим ви стикнулися, коли прийшли на цю посаду?
– Передусім це люди. То в мене був тільки музей “Заповіту”, невеличкий колектив, і ми були у своєму просторі. А тут більше людей, більше звернень із різними пропозиціями, скаргами, якимись проханнями. А господарські питання! Слава Богу, що в заповіднику є заступник по господарству. Загалом це низка питань, на які треба розпорошуватися, і крім тебе, цього ніхто робити не буде. Обсяг роботи став інший, різносторонній, більший. Але я вже за ці кілька тижнів розумію, що не написала жодного рядка наукової роботи, не прочитала ніякої нової наукової книги, тобто в мене фізично на це не вистачає часу. А я так не хочу, хочу все ж бути науковцем, продовжувати рухатися у цьому.
– Більше року тому НІЕЗ через суд повернув собі Михайлівський собор, де раніше був музей одягу. Яка ситуація там нині?
– Скажу так, найближчим часом до цього питання потрібно повертатися. Там у підвалах наші фонди. У якому вони стані, ми не знаємо. Наші працівники намагалися потрапити на територію, але їх ледь камінням звідти на виганяли. Наскільки мені відомо, попередні орендарі приміщення не звільнили і продовжують там провадити свою діяльність. Рішення суду має виконати виконавча служба, виселити попередніх орендарів. Ми написали до виконавчої кілька листів, чекаємо відповіді. Але наголошу, що до цього питання потрібно найближчим часом знову повертатися.
– Для багатьох не секрет, що міська влада з керівництвом НІЕЗу не дружні, м’яко кажучи, у той час, як повинні працювати в унісон. Чи відомі вам причини неприязних стосунків?
– Можливо, я не знаю якихось причин там особистих. Я у це навіть не вникала. Не хочу вигороджувати ні одну, ні іншу сторону, але я їх розумію. З одного боку міський голова, він господар у місті, він хоче контролювати всі об’єкти, які є на території міста, і він має на це право. А з іншого боку керівництво НІЕЗ “Переяслав”, яке підпорядковується напряму Міністерству культури, має свої приміщення і території, з якими без погодження ніяких маніпуляцій робити не можна. Остання розмова, яка була в нас із міським головою, – це розміщення музею-діорами. Усім зрозуміло, що діорамі не місце в храмі – це однозначно. Але ми нічого не можемо робити без дозволу Міністерства. Міський голова наполягає на переміщенні експозиції в інше місце. Для того, щоб переносити діораму, її потрібно реставрувати, бо перенесення відбуватиметься частинами. І для цього потрібне відповідне місце і значне фінансування. Немає ні одного, ні іншого. Діорама має розмір 28 на 7 метрів. Вона висить у храмі 50 років і жодного разу не реставрувалася. Якщо її переносити без реставрації, вона розсиплеться, а відповідно буде знищена.
– Тобто конфлікт стосується тільки цільового призначення храму та його реального використання?
– Це не можна назвати конфліктом, просто різні погляди на ситуацію. Є просто певна конфронтація. Спірних питань з керівництвом міста чимало. От ще згадала. У нас є приміщення овочесховища, яке розташовується між музеєм-діорамою і адмінкорпусом НІЕЗу. Міська влада хоче, щоби ми його звільнили на їхню користь, а нам підібрати якесь приміщення із комунальної власності міста. Але в тому овочесховищі наші фонди, яким для збереження потрібен певний температурний режим. У нас нема куди його подіти. Міська влада пропонує якісь приміщення, але вони не адаптовані для збереження експонатів. Різні питання нанизуються, виникають непорозуміння, недомовленості. Але, як на мене, це не привід для якихось конфліктів. Це має бути дискусія.
– Ви, як виконувачка обов’язків гендиректора заповідника, яким чином налагоджуватимете співпрацю з керівництвом міста?
– Я тільки за компроміс і за толерантні дискусії, за відкритість інформації, ну і за реальну побудову стосунків.
РОДИНА
“Російський опозиціонер Олексій Навальний – мій двоюрідний брат. Ми постійно спілкувалися до його арешту”
– Поговоримо про вашу родину. Знаю, що у вас є чоловік та донька. Де вони зараз? Чим займаються?
– Я переселенка з Чорнобильської зони. Мої батьки приїхали до Переяслава у 86-му році. Я приїхала в місто в 95-му, коли закінчила університет Шевченка і почала журналістську діяльність. Увесь цей час я живу в Переяславі. Маю чоловіка Віктора. У нього прізвище Леоненко, тому його рідко зі мною асоціюють, хіба тільки близьке коло наших знайомих. Маю дорослу доньку Ірину, яка вже понад п’ять років живе у Сполучених Штатах із чоловіком, вони виграли грін-карту. Цього року в мене з’явився внук Ліам, йому вже чотири місяці. А ще в Переяславі живе мій рідний брат із родиною. Я також ще донька, бо ж маю батьків: тату 81 рік, а мамі 75.
– Внука вже тішили?
– Так, літала до доньки цього року. Мені дуже шкода, що зараз така ситуація в Україні, і не можна вилетіти з Борисполя. Ви розумієте, ми як відрізані від всього. І дорога до Сполучених Штатів вона не така далека, як складність дістатися до аеропорту. Мрію, що в нас відкриється найближчим часом аеропорт і я прямим рейсом з Києва на Нью-Йорк буду літати до своїх рідних.
– Ви родичка відомого російського опозиціонера Олексія Навального, який помер за невідомих обставин. Які у вас були стосунки?
– Російський опозиціонер Олексій Навальний – мій двоюрідний брат. Ми постійно спілкувалися до його арешту, після арешту з іншим братом Олегом спілкуємося. Практично ніколи не говорили про політику, тільки про родину. Коли Олексія не стало, мені було так боляче, що ми не змогли поїхати навіть на поховання. Ми свого часу їздили на всі весілля, родини, ювілеї… А тут не змогли. Дотепер не можу звикнути і повірити, що Олексія немає. Це болить нашій родині…
– Які ваші захоплення? Як морально відпочиваєте?
– Я люблю театри. Ми з подругою Аллою дуже часто відвідуємо театри. Найбільше люблю театр Лесі Українки, вистави там такі динамічні, активні, вони найбільше мені імпонують. Люблю дивитися фільми: історичні, детективи. А ще – читати, але на це у мене зовсім немає часу.
– Що вас робить щасливою?
– Здоров’я рідних, вечірній відеозв’язок із донькою та внуком. Я, коли вперше летіла побачити внука, то думала: “Як же ж я буду любити цю маленьку дитину, якщо люблю тільки свою доньку?”. Не могла собі вкласти це в голову. А потім, коли вже зайшла в приміщення, де був Ліам, глянула: носик – копія моя Іра, наше дитя. У мене живі батьки, у мене є донька, у мене є внук, у мене є родина, у мене є друзі, у мене є робота. Це все робить мене щасливою. Не вистачає тільки мирного неба над Україною.
Нагадаємо, що раніше ми поспілкувалися з депутаткою, юристкою, зоозахисницею Аліною Римар. Про її роботу, хобі та особисте життя читайте тут.
Ольга Коломієць
Фото: Ольга Коломієць та надані Мариною Навальною
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
