Вікторія Царук – головна тренерка національної збірної України з сумо, Заслужений майстер спорту. Про свій непростий шлях у професійному спорті, роботу в Міністерстві молоді та спорту, виховання доньки та життєві втрати розповіла Інформатору.
Вікторія Царук (39 років) народилася у Бортничах, що під Києвом. У столиці закінчила школу. З дитинства займалася баскетболом. Вступила до Університету Григорія Сковороди в Переяславі і відтоді живе у нашому місті. Спорт завжди був частиною її життя, а в досить зрілому віці жінка спробувала себе в такому виді, як сумо, і воно стало справою її життя. Про спорт, кар’єру, виховання доньки та плани на майбутнє розповіла в інтерв’ю Інформатору.
Приїзд до Переяслава та народження дитини
“… я хотіла цю дитину, тому твердо вирішила попри все народжувати. І жодного разу про це не пошкодувала”.
– До Переяслава ти приїхала, коли вступила до місцевого університету на факультет філології. Як з’явився у твоєму житті спорт та ще й професійний?
– Коли потрібно було вступати до університету, то хотіла в Драгоманова, але спроба була невдалою. Тому, щоби не втрачати рік, подала документи до переяславського університету на філологічний факультет. Жила в гуртожитку. Закінчила перший курс за спеціальністю “редагування освітніх видань, українська філологія”. Але якось мені було не цікаво навчатися, хоча була активісткою, брала участь в різних заходах – у КВК грала. А потім якось стався один випадок, після якого у моєму житті знову з’явився спорт, бо він був з дитинства.
Викладач із баскетболу Сергій Васильович Сембрат побачив, як Віка грає, як володіє м’ячем і запропонував спробувати себе у місцевій баскетбольній команді “Переяслав”.
– Познайомилася із Аллою Вікторівною Биковою (баскетбольна тренерка – ред.) і почала грати за команду Переяслава. А щодо навчання, то я все ж перевелася з філфаку і диплом спеціаліста отримала вже на кафедрі біології і частково фізкультури, бо моя мама була проти. Вона казала: “Ні, ти що, ти розумна дівчина, нащо тобі треба ця фізкультура?”. Та все ж магістратуру закінчила на чистому фізфаці. Маю червоні дипломи. Далі була аспірантура, яку я закінчила, але не захистилася, бо завагітніла і народила доньку. Зі спортом теж довелося на певний період зав’язати.
Вікторія Царук у баскетбольній команді Переяслава (стоїть друга ліворуч)
– Твоя вагітність була планованою?
– Ні. Я зустрічалася із хлопцем, дуже довго. Ми не жили разом, а так – підживали. Я завагітніла. Але, на жаль, він був до цього не готовий і відразу ж про це сказав. Та я хотіла цю дитину, тому твердо вирішила попри все народжувати. І жодного разу про це не пошкодувала. Якби повернути час назад, то вчинила б так само.
– Чи спілкується батько дитини та його рідня з донькою?
– Ні. Вона їх не знає. Ніякого інтересу до її життя вони не проявляють. Були моменти, коли мені дуже потрібна була допомога. Я була у безвиході й навіть хотіла “порушити цю тишу” й попросити допомоги у родичів з іншого боку, але не наважилася. Із проблемами впоралася, як завжди, сама.
Під час навчання, а потім вже й роботи Вікторія жила в університетському гуртожитку, але коли народилася донька Поліна, то вирішила переїхати до батьків у Київ. Але ненадовго.
– Оскільки Поля тільки народилася, то мені потрібна була допомога. А де найкраще? Звісно, біля мами з татом – вдома. З батьками я прожила десь пів року, а потім з їхньою допомогою купила в Переяславі власне житло. І після ремонту з донькою переїхала вже у свій будинок.
Попри те, що Вікторія була в декретній відпустці, вона підпрацьовувала. Оскільки мала відповідну вищу освіту, то пішла на курси масажиста. І заробляла гроші масажами.
– Купила собі масажний стіл переносний і ганяла з ним по всьому Києву на метро до клієнтів. Це треба було бачити. Насолоджуватися материнством було ніколи, бо треба заробляти гроші. Коли я переїхала знову до Переяслава, то пішла вже в університет на роботу, а з Полею був мій тато. Мама була вдома у Києві, бо вони мали господарство, а тато жив зі мною – глядів онуку. Попри основну роботу, продовжувала робити масажі, Поля мені допомагала (сміється). Клієнт лежить на столі, я його масажую, а Поліна лазить під столом.
– Ти маєш статус матері, яка виховує дитину сама?
– Так. У свідоцтві про народження дитини зазначені моє прізвище і моє по батькові, бо прочерк вже ставити не можна було, та й вигадувати я не хотіла. Як тоді дитині пояснити, хто такий якийсь Петро Петрович?
– Зараз Поліна вже доросла 12-річна дівчинка. Вона запитує про батька?
– Про це ми почали говорити поступово, з кожним періодом її дорослішання. Якийсь внутрішній голос мені підказував, як правильно і доступно їй пояснювати, щоби не травмувати і не образити її почуття. Спочатку говорила, що немає, бо поїхав кудись. А вже потім розповіла все як є. Зараз Поліна знає всю правду і чого так сталося. І сама для себе вирішила, що навіть якби батько виявив бажання з нею побачитися і почати спілкуватися, то вона вже цього не хоче. Каже, що не пробачить йому за те, що він покинув мене і не хотів її. Але, попри якусь дитячу образу, все ж часто мене запитує і обдумує цю ситуацію. Питає: “Якщо він пішов від тебе, чого він не спілкується зі мною?”
– Я знаю, що ви і до вагітності, і після народження Поліни з її біологічним батьком працювали в одній структурі, часто перетиналися. Зараз бачитеся? Це тебе тригерить?
– Ні. Вже ні. Раніше бачилися часто, зараз ні. Я навіть можу забути, що він батько Поліни, спілкуватися і жартувати, наче ми просто знайомі. Його життя – його вибір. Я вдячна йому за те, що так трапилося, бо Поліна – це сенс мого життя, моє продовження. Я ні про що не шкодую. Ця вся життєва ситуація зробила з мене бійця, сформувала мій характер, дала мені поштовх до нових вершин. Коли тобі кажуть: “У тебе нічого не вийде”, то мене це, навпаки, стимулювало. Часу сісти і поплакати, як звичайні жінки люблять, не було. Життя не буде крутитися навколо тебе саме, якщо ти стоїш на місці.
ВІД БАСКЕТБОЛУ ДО СУМО
“…тоді всі почали казати, що я зловила зірку. Це було найобразливішим”.
Спорт у житті Вікторії Царук був завжди, і як би вона від нього не віддалялася, та все одно рано чи пізно життя повертало до нього. Баскетбол був зі школи: під час навчання в університеті, роботи у ЗВО, після народження доньки Віка знову почала грати за переяславську команду. Допоки одного разу викладач із сумо не запропонував спробувати свої сили у цьому виді спорту. Так і почалася нова сторінка життя, яка триває й до сьогодні.
– За команду Переяслава з баскетболу я знову почала грати після народження Поліни. Дівчата, з якими ми були в одній команді запропонували до них приєднатися. Ходила кілька разів на тиждень на тренування. Спорт у моєму випадку був своєрідним емоційним порятунком, розрадою, можливістю відволіктися. Почали грати на виїздах. На той момент мені здавалося, що я не просто граю у баскетбол, а наче в НБА (Національна баскетбольна асоціація – професіональна баскетбольна ліга Північної Америки, зокрема США та Канади. Найпрестижніший баскетбольний чемпіонат у світі – ред.).
– Як у твоєму житті з’явилося сумо?
– Коли Поліні не було й двох років, я повернулася до Університету Григорія Сковороди. Там вже викладав предмет сумо Сергій Борисович Безкоровайний. Ми з ним там познайомились. Він, певно, побачив у мені потенціал, “обробляв” мене дуже довго. Запропонував спробувати свої сили у цьому виді спорту. На перше тренування я пішла у 2016 році, як зараз пам’ятаю, це було 5 вересня. Тоді я ще не знала, що сумо стане великою частиною мого життя.
Вікторія років зо два тренувалася, брала участь у змаганнях різних рівнів. Переломним і знаковим став 2018-й, коли поїхала на чемпіонат Європи до Тайваню (Китайська народна республіка) і посіла призове місце.
– Ця перемога знакова не лише для мене, але й для українського спорту. Моя суперниця була титулованою сумоїсткою, яка свого часу виступала за збірну України, сама родом з Криму. Коли почалася війна, то вона підтримала росію і виступала за їхню збірну. Для мене це була принципова і бажана перемога. У абсолютній ваговій категорії й командних змаганнях я виборола “бронзу”. Після цього спарингу мені прийшло усвідомлення, що я хочу більшого, хочу розвиватися у цьому виді спорту, пізнавати нюанси сумо детально.
Після участі у чемпіонаті Європи Вікторію Царук включили до складу збірної України. У кінці травня 2018 року спортсменка поїхала на перші свої тренувальні збори. Але підхід до тренувального процесу був зовсім інакшим, аніж вона звикла.
– Я зрозуміла, що мені дали гарну базу, але не давали змоги фантазувати і приймати рішення самостійно. І тоді я почала аналізувати, вивчати себе, дивитися техніки інших спортсменів, вчитися у них, намагалася зрозуміти, чому він веде себе у спарингу так, а не інакше. Зробила висновок, що виточити свої вміння реально і в мене з’явилася мета, головне – прикладати максимум зусиль.
Після навчально-тренувальних зборів Вікторія зрозуміла, що виросла із того кола, де вона займалася в Переяславі. Приїхавши назад, стосунки з тренером почали погіршуватися, бо методика тренування суперечила її власним спостереженням і здобутому практичному досвіду.
– На тренувальних зборах я переймала досвід в успішних спортсменів, тренерів-практиків. Їхні підходи мені дуже імпонували, бо давали можливість саморозвитку, самоаналізу. Тренери не нав’язували власні техніки, а просто підказували, як би було краще. І тоді я зрозуміла, що ламати себе не хочу, і пішла від цього тренера. Тоді всі почали казати, що я зловила зірку. Це було найобразливішим. А я просто з власного досвіду намагалася тут спортсменам дещо порадити, підказати, а це не всім подобалося, особливо тренеру. Тому вирішила, що далі продовжуватиму цей шлях сама.
– Ти знайшла собі іншого тренера?
– Я займалася самопідготовкою, дотримувалася певної фізичної форми, дієти тощо. А практику і досвід отримувала на тренувальних зборах. У графі “тренер” хтось значився, але по факту я сама собі була тренером.
Коли Вікторія Царук увійшла у професійний спорт, то зрозуміла, що лише бажання й ентузіазму замало – потрібні ще значні фінансові вкладення в себе. Підготовка спортсмена з єдиноборств вимагає певного спортивного режиму, відповідного харчування та процедур, які дуже затратні.
– Я фактично фінансувала себе сама. Кілька разів зверталася до міської влади Переяслава, щоби виділили кошти, але допомоги не отримала. Була на рівні “гордість Переяслава”. От здобула перемогу, прославила місто – дякуємо. Були тільки гучні слова. Мені ж не потрібно було на власні витрибеньки, а на реабілітацію після травми, яку отримала на одних із чергових змагань.
– Що це була за травма?
– Зазначу, що травми не тільки з’являються під час бою. Можна десь в одному поєдинку потягти зв’язку, а наступного разу до старої травми додати ще щось. Це все наслідки неправильного підходу до тренувального процесу. Я прийшла в сумо вже у зрілому віці, у 30 років, тому часу на розкачку в мене не було. Я така собі сумоїстка-екстерн, тому себе не жаліла і намагалася витиснути по максимуму. Це вже зараз із досвідом розумію: якщо буде тиждень “важких” тренувань, то спортсмен від цього краще не боротиметься.
Від самого початку на Вікторію Царук, як професійну спортсменку-сумоїстку, ніхто не робив ставки, а тим паче не очікували, що вона дійде аж до чемпіонату світу.
– Для мене 2018 рік став великим поштовхом. Ця “бронза” у Тайвані була важливою як особисто, так і як для спортсменки. Я знала, що сумо входить до програми Всесвітніх ігор, тому поставила собі мету – взяти участь саме в цих змаганнях.
Умовою для участі у Всесвітніх іграх є ліцензія спортсмена. Щоби її отримати, потрібно бути активним спортсменом, займати у кращому випадку призові місця на змаганнях різних рівнів, тобто “бути у топі”, розповіла Вікторія. Але проблема була в тому, що у її вазі дуже велика конкуренція.
– Найпопулярніша категорія у сумо серед жінок – це 80+, і не тільки в Україні. Щоби тримати себе у формі, я дотримувалася спеціальної дієти, робила певний комплекс фізичних навантажень, спортивні масажі. Дуже багато всього. Мені це потрібно було, адже чим стрункішою я буду на змаганнях – тим легше робити низку прийомів. Хоч і тяжко після пологів тримати себе у формі, але мені це вдавалося. Я була найстрункіша “тяжиха” і вигравала за рахунок швидкості. Давалося в знаки те, що я почала пізно займатися сумо, і ще й після народження дитини – це великий виклик як фізичний, так і емоційний. Деякі прийоми вдавалися із сотого разу, бо тіло вже не сприймало це як безумовний рефлекс.
– То все ж вдалося? Ліцензію отримала?
– Так, мені вдалося отримати ліцензію і це відкрило шлях до участі у Всесвітніх іграх у 2022-му, які проходили в США. Але скільки хейту довелося вислухати від оточуючих! “Навіщо воно тобі?”, “Не ганьбися”, “У тебе нічого не вийде. Навіщо себе калічити?”. Я думаю, що це все дуже вплинуло на результат. Не могла я абстрагуватися від сторонніх думок. Як не намагалася побороти свій психологічний стан, не вдалося… Лишилася за крок до омріяної медалі, посіла п’яте місце.
Попри все, спортсменка продовжила свою кар’єру і в 2023 році взяла участь ще у двох важливих змаганнях – чемпіонаті світу в Токіо (Японія) та Всесвітніх іграх з єдиноборств у Саудівській Аравії.
– У Токіо я виборола “бронзу” в абсолютній вазі й зайняли перше місце в командних змаганнях. І знову почалася підготовка до Всесвітніх ігор, але знову п’яте місце. Наступного року, в лютому 2024-го, був мій завершальний поєдинок як чинної спортсменки – Міжнародний турнір в Естонії у ваговій категорії 80+, я посіла друге місце. І на цьому моя кар’єра спортсменки-сумоїстки завершилася. Я пройшла всі рівні майстрів спорту – у 2024 році отримала звання Заслуженого майстра спорту.
Водночас зі спортивною кар’єрою Вікторія Царук вирішила кардинально змінити своє життя і змінила основне місце роботи – пішла з Університету Григорія Сковороди в Переяславі. У кінці 2023 року її призначили в.о. генерального секретаря Федерації сумо України, потім генсекретарем. Але ситуація склалася так, що її попросили тимчасово ще й виконувати обов’язки головного тренера національної збірної України з сумо.
– Так вийшло, що кандидат, який мав бути головним тренером, не додав необхідних документів і його не затвердили на посаді, відповідно збірна лишилася без головного тренера. На той час я була ще й на посаді спортсмена при Мінспорті. Це як контракт. Я отримувала заробітну плату, а натомість мала демонструвати спортивний результат. Окрім цього, я ще й була секретарем у Федерації сумо. І мені пропонують спробувати свої сили й виконувати обов’язки головного тренера збірної. Я погоджуюся, але ще не здогадуюся, яке це навантаження. Бо ти маєш охопити все: від тяганини з паперовими справами до організації тренувального процесу цілої збірної України. Ти відповідаєш абсолютно за все. Хтось травмувався, хтось не доїхав, когось неправильно зважили, когось засудили. Ти несеш відповідальність абсолютно за все, де в реченні стоїть слово “сумо”.
Бути чинною спортсменкою і очолювати федерацію було вже надто важко, тому Вікторія вирішила зупинити спортивну кар’єру.
– У листопаді 2024 року я пройшла конкурс на посаду головного тренера України з сумо. Зі мною підписали контракт на рік. Конкурентів у мене було чимало і всі чоловіки. Всерйоз мене спочатку не сприймали, бо я жінка.
– Справді відчувала до себе несерйозне ставлення, бо ти жінка?
– Так. Відчувала тоді, відчуваю і зараз. Я не знаю, чи це спрацьовує якась особиста неприязнь до мене як спеціаліста, чи через мою стать. Я допускаю різні варіанти. Я до цього, звісно, ставлюся нормально. Є люди, які й мені не дуже сильно подобаються, просто вибудувала для себе модель спілкування, де немає місця надмірним емоціям. Робота і професійні стосунки. Звісно, є моменти, коли провокують, намагаються дестабілізувати мене, але я намагаюся не звертати уваги. Даю собі 10 хвилин “поплакати” (сміється), можу ввійти у роздуми і закритися в собі на кілька днів, але беру себе в руки і йду далі.
– І що далі? Можеш поділитися своїм планами на майбутнє?
– Не знаю, чесно кажучи. Однозначно, що продовжувати рухатися в цьому напрямку. У кінці року знову конкурс на посаду головного тренера України з сумо, тому зараз на меті його виграти. Але розглядаю будь-який розвиток подій, готую себе до всього, щоби потім не розчаровуватися. Але точно знаю, що мені є куди повертатися. Рідний Університет Григорія Сковороди в Переяславі завжди готовий прийняти мене назад викладачем і не лише теоретиком, а й з великим практичним досвідом.
ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ
“…настає ранок 24 листопада, мені треба їхати і готуватися до відкриття змагань. Телефонує брат і каже, що мами вже немає”.
– Попри активну спортивну кар’єру, тобі потрібно було виховувати доньку. Як вдавалося поєднувати роботу і материнство?
– Коли я чую від мам, які постійно зі своїми дітьми: “я погана мама”, то відразу розповідаю їм, що я з 12 років життя Поліни пропустила з половину її днів народжень. Але люблю її безмежно і вона мене. Моя донька мене розуміє. І у нас традиція, що ми святкуємо її день народження, коли я повертаюся із чергового відрядження. Дуже часто беру її з собою, коли немає навчання у школі. Поля дуже доросла дитина, яка повністю мене розуміє, а я намагаюся дати їй максимум уваги, коли ми поряд. А зараз із нами живе моя доросла племінниця, тому донька під її наглядом. А взагалі Поліна дуже самостійна: прибрати вдома, вигуляти собаку, купити продукти в магазині за списком – все вона сама вміє.
– Ти пережила велику втрату – померла твоя мама, твоя підтримка.
– Ще року не минуло. У мами був рак. Ми знали, що рано чи пізно її не стане, та все одно прийняти і усвідомити цю втрату було дуже важко. Як зараз пам’ятаю, готуюся до змагань масштабних у Переяславі, які проходили в нашому університеті, – на кубок України з сумо. Вся організація і суддівство на мені. А мамі вже тоді було дуже зле. І настає ранок 24 листопада, мені треба їхати і готуватися до відкриття змагань, телефонує брат і каже, що мами вже немає. Я сіла так на кухні, думаю: “А що мені робити?” Ну от, здавалося, все зрозуміло – збиратися і їхати. Але покинути змагання я не могла. Та брат перетелефонував і сказав, що я нічим вже не зараджу. Змагання відпрацювали, все пройшло добре. А потім я видихнула, розповіла доньці, що бабусі вже немає, і ми поїхали на похорон. Дуже відчутно, що мами вже немає. Хоча я маю ще тата, брата, сестру, племінників. У мене велика родина.
– Якщо говорити про особисте, то чи вільне твоє серце?
– Серце моє не вільне. У мене є близька людина. Це почуття свідомі вже, дорослі. У мене своє життя – у нього своє, але ми бачимося і підтримуємо одне одного.
– Ти можеш пригадати найприємніші миті свого життя?
– Це відчуття перемоги – емоції, адреналін, але вони швидко закінчуються. Ще особисті моменти, пережиті з коханою людиною. Але найприємніша мить – це народження доньки. Можливо, ще подорожі світом. Та взагалі я вчуся зараз цінувати миті. От сьогодні прийшла, сіла біля фонтану. У мене було п’ять хвилин подивитися на нього. І я піймала себе на думці, що забула, коли знаходила час зупинитися і насолодитися моментом.
Після цієї розмови Вікторія побігла збирати сумки, бо вчергове разом з донькою поїхала на навчально-тренувальні збори збірної України із сумо. А далі знову тренувальний процес, змагання і відрядження.
Нагадаємо, що нещодавно ми публікували історії жінок з об’єднання зниклих безвісти та полонених військових із Переяславщини. Матеріал – тут.
Ольга Коломієць
Фото: Ольга Коломієць та Facebook-сторінка Вікторії Царук
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
