Перспективи Переяслава, робота в парламенті та ймовірні вибори: народний депутат Олександр Федієнко дав велике інтерв’ю Інформатору

Народний депутат України Олександр Федієнко дав інтерв’ю Інформатору. Говорили про Переяслав, політику, допомогу ВПО та багато іншого.

Олександр Федієнко – народний депутат України 9-го скликання (фракція “Слуга народу”), голова підкомітету з питань безпеки у кіберпросторі Комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Експерт із телекомунікацій та кібербезпеки, один із розробників законопроєктів про електронні комунікації та критичну інфраструктуру 21 січня в інтерв’ю Інформатору розповів про роботу парламенту, ймовірність виборів, діяльність на 98-му окрузі та перспективи розвитку Переяслава.

“МІСЦЕВА ВЛАДА – ЦЕ НЕ ПРО ПОЛІТИКУ, А ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ МІСТА”

– Наразі у Бориспільському районі надзвичайно складна ситуація з електропостачанням. Ви писали, що гарних новин із цього приводу немає. Які реальні прогнози?

– 99% людей, які звертаються до мене з приводу перебоїв із електропостачанням, звинувачують у цьому енергетиків, комунальні служби, місцеву владу, державу чи депутатів. Водночас часто забувають головну причину того, що відбувається насправді. Ворогом є росіяни – саме вони системно обстрілюють Україну, вчиняючи геноцид і цілеспрямовано знищуючи нашу інфраструктуру.

Енергетичну інфраструктуру надзвичайно складно й довго відновлювати. Атаки ворога призводять до її майже повного знищення. Росіяни добре розуміють, що відновлення – це тривалий процес, який неминуче спричиняє зростання невдоволення всередині країни. Наприкінці минулого року вони вперше застосували так звану когнітивну атаку – завдають удару, а потім очікують, коли зросте соціальна напруга. Особливу увагу при цьому приділяють невеликим регіональним медіа – достатньо “підкинути” певну інформацію і хвиля обурення починає масштабуватися, доходячи до великих міст.

Тому я завжди казав, що людям потрібно говорити правду. Якщо ремонт затягується, слід прямо про це повідомляти. Безперечно, місцева влада має дбати про альтернативні рішення та пропонувати допомогу, але водночас середньостатистична сім’я має подбати про базові речі та засоби тепла самостійно. Я, наприклад, живу в панельному будинку, готую на невеличкому газовому балоні, бо в мене просто немає інших варіантів.

Окрема проблема – так звані каскадні ефекти. Коли зникає електроенергія, зупиняється все: водопостачання, насоси, робота закладів. У таких умовах власники кафе чи магазинів мають самі подбати про генератори, додаткові резервуари з водою, автономні системи. Не варто перекладати всю відповідальність на місцеву владу, вона має допомагати ухвалювати рішення, координувати дії, за потреби звертатися до парламенту. Якщо цього не робити, суспільство й далі житиме в парадигмі “винні всі навколо”.

Говорячи прямо й відверто, ситуація найближчим часом кращою не стане. Не варто сподіватися й на масове завезення генераторів, Україна й так уже стала “країною генераторів”. Проблема також є наслідками СРСР, йдеться про надмірну монополізацію. Умовно кажучи, якщо Київ має шість великих теплових станцій і всі вони виходять з ладу, то місто залишається без тепла. Натомість у Європі десятиліттями розвивали децентралізовану систему, коли одна теплова станція обслуговує кілька будинків. На жаль, до цього підходу Україна прийшла не еволюційно, а через війну.

Приклади Житомира, Харкова чи Краматорська показують, що у 2023-2024 роках децентралізацію там почали впроваджувати. Водночас у багатьох громадах, зокрема й у Київській області, жителі досі залежать від однієї котельні. Якщо місцева влада вже зараз не почне перебудовувати інженерно-комунікаційні мережі – тепло, воду, каналізацію – ситуація повторюватиметься знову і знову.

Влітку проблема тимчасово втратить гостроту, морози відступлять, споживання зменшиться. Проте наступної зими все може повторитися. Горизонт змін наразі надто малий. Саме тому люди на місцевому рівні мають тиснути на владу, вимагати реальних рішень і безпеки. Нікого не хочу критикувати, але навіть у Переяславі я колись знайшов три генератори, які просто стояли під поліетиленом, вони навіть не були підключені. Ми можемо хоч розстріляти всю місцеву владу, парламент, але навіть наступний нічого не зробить іншого, окрім того ж самого, що зараз робимо ми і енергетики.

– Як допомагає ваша діяльність як народного депутата якось покращити ситуацію з електропостачанням?

– Мені часто закидають: “Чому ви не на стовпах?”. Добре, я можу лізти на стовпи і тягати електродроти. Свого часу, як енергетик, навіть отримував відповідний допуск. Але це точно не моя місія. Я переконаний, що як представник народу маю контролювати місцеву владу й дивитися, чи виконує вона свої обов’язки, збирати фідбек від суспільства, аналізувати його, а потім оцінювати, як на ці проблеми реагують. Якщо ж влада нічого не робить, я починаю тиснути. І це стосується не лише Переяслава, така ситуація характерна для багатьох міст України. Я завжди наголошую, що в першу чергу, місцева влада – це не про політику, а про забезпечення життєдіяльності міста.

Щодня від людей я отримую по 200-300 повідомлень у Facebook. І перше запитання, яке їм ставлю: хто їхній місцевий депутат? І знаєте, мені ще жодного разу не відповіли конкретно. Тобто я фактично тестую, наскільки суспільство розуміє, кого воно обрало. Чому люди відразу звертаються до мене як до народного депутата, і я змушений виконувати функції місцевого обранця? Я починаю шукати енергетиків, телефонувати в ДТЕК, старостинські округи, мерам, секретарям рад. Так, безперечно, на мої дзвінки реагують швидше, ніж на звернення від жителів, але це не моя місія – я лише тимчасово її виконую.

Таким чином я, по суті, підміняю собою тих місцевих депутатів, яких обрали громадяни, але які зникли з поля зору. І це системна проблема, вона не обмежується Переяславом, на жаль, така ситуація характерна для всієї країни. Проблема є, і її не можна ігнорувати.

Я пам’ятаю історію, коли поставив собі за мету, щоб у Борисполі з’явився ангіограф. Це така установка, яка може врятувати життя, якщо, наприклад, у людини стався інфаркт або інсульт, і якщо вчасно її доставити на цей апарат, то в 80-90% випадків людину можна врятувати. Про нього говорили багато років, але по факту ніхто цим не займався. Це було ще до війни. Тоді на лівому березі такий апарат був лише на Червоному Хуторі. Уявіть, як це, наприклад, із Переяслава везти людину аж туди.

Я цим питанням замучив всіх. Міністр охорони здоров’я сказав мені: якщо зробимо ремонт у кабінеті для установки ангіографа, нам його дадуть. Я приїхав у Бориспіль і розповів про цей план. За тиждень ремонт зробили, я привів міністра і ми отримали цей апарат у використання, який вже працює з 2021 року.

Зараз у нас другий проєкт – комп’ютерна томографія. Поки що вона є тільки приватною, але я хочу, щоб КТ з’явилася саме в місцевій лікарні. Я хочу, щоб із Переяслава можна було швидко доїхати й отримати якісну медичну допомогу.

При всій повазі до лікарні Переяслава, там було і є багато проблем. Не вистачає фахівців, вони, на жаль, не хочуть туди їхати. І це вже питання до місцевої влади. Коли я їздив у Бориспіль, прямо казав, що на зарплату 20 тисяч гривень працювати ніхто не прийде, треба бути реалістами. Я запропонував, щоби місцева влада доплачувала і забезпечувала житлом. Бо головне – це житло. Уже тоді почали працювати програми для ВПО, і ми цим скористалися. У результаті ми спочатку сформували умови для фахівців, і лише після цього завезли саму установку.

“АБО ВОЮВАТИ МІЖ СОБОЮ І НЕ РОБИТИ НІЧОГО КОРИСНОГО, АБО РАЗОМ ПРАЦЮВАТИ НА РЕЗУЛЬТАТ”

– Чому ви такий активний саме на 98-му виборчому окрузі, до якого входить Переяслав, хоча пройшли до Ради за партійними списками, а не як мажоритарник?

– Коли я тільки прийшов у парламент, вважав, що мажоритарники – це корумповані люди, які, по суті, “купили” собі округи, щоби потім через парламент їх “доїти”. Відверто кажучи, у попередніх скликаннях так воно часто і було. Потім думав, що тепер ситуацію змінять списочники. Мовляв, вони прийдуть і все зроблять правильно. Але вже приблизно через рік зрозумів: так, депутати зі списків хороші, ефективні, вони справжні “робочі конячки” в законодавчому процесі. Проте є одна суттєва проблема – вони дуже швидко відриваються від суспільства. Живуть законами, правками, комітетами, але не щоденними проблемами людей. Тож хочемо ми цього чи ні, а мажоритарники потрібні. Цей феномен я детально описав у своїй авторській книзі “Нардеп”.

І коли я дійшов до такої думки, то звернувся до керівництва фракції. Це був 2020 рік, і партія “Слуга народу” тоді запитала у членів фракції, хто готовий працювати на округах. Я відразу сказав, що у мене є рідне місто Бориспіль і хочу працювати там. Але мені відповіли, що це так не працює, натомість запропонували 98-й округ. На той момент я вже бував на зустрічах в цьому окрузі й бачив, при всій повазі до колег, що є серйозні проблеми з комунікацією. Але це цілком зрозуміло, коли людина не живе в місті, вона не живе його проблемами.

Так мене офіційно додатково закріпили за 98-м округом. Я сформував свою команду і почав системно працювати. Було складно, адже мене там не обирали, хоча й знали. До того ж уже була команда мого колеги, яка сприймала мене як конкурента і почала чинити спротив. Я завжди казав їм прямо, що не воюю з ними. Коли ми всі разом підемо вулицею, нас будуть оцінювати не за партійною приналежністю, а за конкретні справи, за те, що ми зробили або не зробили для міста й округу. Вибір за кожним простий – або воювати між собою і не робити нічого корисного, або разом працювати на результат.

Я думаю, що це нормальна практика, бо чим більше депутатів працює на окрузі, тим вища конкуренція між ними, а отже, тим краще для суспільства. Це як у бізнесі, коли є конкуренція – є результат. Якщо ти хочеш, щоб тебе поважали люди – маєш працювати. Якщо бачиш, що колега працює краще – працюй ще краще.

Щоб регулярно зустрічатися з людьми, щонайменше раз на місяць я об’їжджав округ. Завжди бував у Переяславі, Яготині або Борисполі, а також у селах, наближених до цих міст. Можливо, так мене виховали, але для мене це принципово, я працюю на цьому окрузі не для власної вигоди, а для людей, які потребують допомоги.

Загалом я переконаний: якщо нас обрало суспільство і ми стали його представниками, то, хочемо ми цього чи ні, маємо пожертвувати власним комфортом і навіть приватним життям. Ми повинні працювати винятково для людей, які нам довірили цей мандат. Прийде час, ми підемо з парламенту, складемо депутатські повноваження і тоді зможемо жити для себе. Але, поки ми тут, я особисто не можу дозволити собі розслабитися чи відійти вбік. Це та відповідальність, яку я свідомо на себе взяв.

– Попри те, що ви маєте офіційні повноваження працювати на 98-му окрузі, нещодавно депутат Сергій Бунін, якого обирали від цього округу, дорікнув вас у цьому та публікував пост в мережу на вашу адресу.

– Ті, хто мене добре знають, розуміють, що я абсолютно неконфліктна людина і взагалі не люблю такого. По-перше, конфлікти забирають цінний час. По-друге, не дають жодних преференцій. А по-третє, коли людина починає когось атакувати, вона автоматично демонструє свої слабкі сторони й стає вразливою для контратаки.

Я принципово не контратакував колегу. Ба більше, зараз я переконаний, що той допис писав навіть не він. Текст очевидно створений за допомогою штучного інтелекту, як фахівець з інформаційної безпеки я це бачу одразу. Не виключаю, що хтось із його оточення вирішив “відпрацювати” мою, назвімо це так, надмірну активність. Втім, я вдячний за таку увагу. Вона свідчить про наявність конкуренції, а десь і заздрості. Це нормальні речі в політичному середовищі.

Я не вважаю це конфліктом, людина має право писати те, що вважає за потрібне. Я не сприйняв це як образу. Навпаки, для мене це підтвердження того, що моя робота на окрузі помітна. Комусь вона може не подобатися, і це нормально. Я все намагаюся робити в межах своїх повноважень як народного депутата. Звісно, можна сидіти в кабінеті, отримувати звернення, писати запити й чекати відповідей. Це теж форма роботи – проактивна. Але я, швидше, реактивний депутат, мені важливо поїхати на місце, побачити ситуацію на власні очі, поговорити з людьми.

– Чи не здається вам, що й місцева влада у цій ситуації на його боці? 

– Звісно, у багатьох питаннях вони на його боці, адже всі мери обиралися разом із моїм колегою. Він сформував свою команду, розставив своїх людей, і з точки зору політичної логіки тут немає нічого дивного. Але депутатська робота не полягає в тому, щоб просто сформувати команду й відійти вбік, очікуючи результатів. Так не працює. Навіть якщо це твоя команда, ти зобов’язаний її контролювати, вимагати звітів, розуміти, як проходить робота на окрузі. У нього такий принцип роботи, у мене інший. Я ні з ким не змагаюся персонально і не хочу заходити в цю історію глибше.

Водночас я точно можу пишатися багатьма реалізованими проєктами. Ще до початку повномасштабної війни завдяки моєму системному тиску на ДТЕК було оновлено приблизно на 40% потужності трансформаторів у Бориспільському районі. Особливо гостро проблема стояла в селі Іванків та кількох прилеглих до Борисполя селах, які роками страждали від перевантажень. У результаті трансформатори там замінили. Окрім цього, ми напрацювали механізми, як брати на обслуговування так звані “безхазяйні” трансформатори. Було чітко визначено, хто за що відповідає. Я поставив собі за мету провести цю, умовно кажучи, енергетичну реформу і вона запрацювала. Повномасштабна війна змінила пріоритети й фокуси, але я і надалі планую над цим працювати.

“ЩО МИ ХОЧЕМО ОТРИМАТИ ПІСЛЯ ВІЙНИ – МІСТО, ЗРУЙНОВАНЕ НЕ ВІЙНОЮ, А ВІД СТАРОСТІ?”

– Як ви співпрацюєте із міським головою Переяслава Вячеславом Саулком? Можете навести конкретні приклади спільної роботи?

– Мій базовий принцип у роботі простий – спостерігати й не заважати. Коли я почав приїжджати сюди, чув багато різного, плітки, чутки, негатив, емоційні звинувачення. Усе це на мене неодноразово намагалися “виливати”. Але я не з тих людей, хто робить висновки зі слів. Я просто приїхав, познайомився, поспілкувався, подивився на ситуацію власними очима.

До міського голови можна ставитися по-різному. Деякі його рішення мені подобаються, деякі не до кінця розумію. Але це його право. Його не призначили, а обрала громада. Водночас у місті є опозиція, яка має контролювати владу, підказувати, коригувати дії. А не просто “мочити”. Мені не раз казали: “Давайте його мочити”. Я завжди відповідаю: “Навіщо?”. Якщо ми будемо лише нищити одне одного, не роблячи нічого конструктивного, то не буде результату. Краще не знищувати, а коригувати, підказувати, змушувати працювати.

Ми багато співпрацюємо з Вячеславом Саулком у питаннях внутрішньо переміщених осіб, не було такого, щоб відмовляв. Також багато працюємо з питань електроживлення, але це не публічна історія. Він допомагає нашому волонтерському хабу, де плетуть маскувальні сітки.

Моя мама родом із Переяслава, усі мої родичі звідси. Я добре знаю місто, яким воно було раніше. Переяслав загалом дуже комфортний, особливо влітку, я його щиро люблю. Але за останні роки, не при Саулку, місто дещо застаріло. І певна урбанізація тут була просто необхідна. Мені приємно приїжджати й бачити зміни, просто ходити цими вулицями та дивитися на ті самі сакури, лавки, доріжки.

Якщо так само підійдуть і до річки Альта, тієї самої, де я в дитинстві купався і ловив в’юнів, і замість болота зроблять нормальний простір, то чому ні? Нехай буде. Тоді й молодь дивитиметься на місто інакше, не як на місце, що занепадає, а як на місто, яке розвивається. І, можливо, молоді люди захочуть тут залишатися. Я не знаю, чи вдасться це реалізувати повністю, але якщо залишити все як є, якщо болото так і залишиться болотом, нічого кращого з цього не вийде.

А питання грошей, бюджетів і можливих зловживань – це зона відповідальності слідчих органів і опозиції, яка має здійснювати контроль. Хто і скільки вкрав, це не моє питання точно. Коли мені кажуть: “Він украв стільки-то”, я завжди питаю: “Ви спіймали його за руку?”. Пишіть заяви, звертайтеся до поліції, прокуратури, нехай відкривають провадження, це їхня робота.

– Які перспективи ви бачите в Переяславі? На чому нашому місту варто зосередитися?

– Я завжди казав, що Переяслав – це одне з найкрутіших міст, у якому можна і потрібно розвивати туризм. Тут не треба будувати заводи, промислові переходи чи займатися релокацією підприємств. Це хибна історія.

Ще до свого депутатства я говорив, що у Переяславі потрібно збудувати два-три комфортні готелі та зробити нормальну логістику. Дорога сюди зараз, вибачте, просто вбита. Її ремонтують, але цього недостатньо, треба, щоб обласна адміністрація все ж таки розширила її і зробила повноцінною. Зараз, звісно, реалізувати це складно, але якщо це зробити, туристичні компанії возитимуть сюди іноземців потоками. Це місто за концентрацією музеїв – одне з найбільших у Європі.

Бюджет міста може просто жити за рахунок лише туризму. Так, місцева громада може сприймати зміни в штики. Але це питання комунікації місцевої влади з людьми. Потрібно пояснювати, що ми робимо це для вас.

Так, для цього треба і сакури посадити, і річку Альту привести до ладу, і асфальт відремонтувати. Бо якщо цього не буде, жодне туристичне агентство сюди людей не повезе. Ось біля пекарні “Bulka” стоїть занедбаний гуртожиток – його ж давно можна було переобладнати, знайти інвестора чи спонсора та збудувати готель.

Я, до речі, дуже люблю влітку їздити в музей просто неба. Там надзвичайно гарно. Він не такий, як київський, і саме цим мені подобається. Я впевнений, що Переяслав колись стане потужним туристичним хабом. Але для цього потрібна стратегія, за нею має розвиватися кожне місто. Громада має зібратися, запропонувати її, депутати затвердити, і далі всі повинні працювати в цих рамках. Тоді вже не буде хаотичних рішень і постійних земельних історій, коли шматки роздають під кіоски й магазини.

Якщо з’являються вільні кошти, має бути чітке розуміння, куди їх вкладати. Якщо для цього потрібно змінювати закони – значить, будемо їх змінювати. Але ініціатива повинна йти саме від місцевої влади.

Я бачу, що зараз у місті щось намагаються робити, хочуть ремонтувати церкву, говорять про парк, тобто рух є. Але є й велика критика. І, на мою думку, тут проблема в комунікації та взаємодії з опозицією. Бо зараз виходить так, щойно щось починають робити, одразу починається жорстка критика, часто вже з прицілом на вибори.

Я завжди запитую: добре, ви критикуєте. А що ви пропонуєте? Яка у вас стратегія розвитку міста? Просто все зупинити? Від цього місто точно не виграє.

– Люди переважно вважають, що всі гроші треба спрямовувати на ЗСУ, а не на бруківку чи дерева.

– Я це розумію і підтримую допомогу армії. Але війна колись закінчиться. І що ми отримаємо після неї – місто, зруйноване не війною, а від старості? Не можна жити лише війною. Я працюю у військовому комітеті і живу нею 24/7, але також розумію, що тилові міста потрібно розвивати, робити їх привабливими для життя.

Подивіться на Бориспіль – там будують житло, туди приїжджають люди, зокрема ВПО. Це нормально. Люди приносять нову візію, нову філософію і змінюють місто. І я хочу, щоб так було і в Переяславі.

“Я ВЗАГАЛІ НЕ БАЧИВ СЕБЕ У ПОЛІТИЦІ, МЕНЕ ЦЕ НЕ ЦІКАВИЛО”

– Хто і як запросив вас до партії “Слуга народу”?

– Я був на зустрічі, на якій обговорювали індустрію 4.0 (Сучасний етап розвитку промисловості, що базується на тотальній цифровізації, інтеграції кіберфізичних систем, інтернету та штучного інтелекту у виробничі процеси, – ред). На ній виступав хлопець на ім’я Михайло. Я на нього дивився, слухав і, чесно кажучи, він мені тоді “не зайшов”. Я досить консервативний, а він такий – чистий футуролог.

Вже на іншій зустрічі я дізнався, що це був Михайло Федоров. Потім ми з ним нормально поспілкувалися, але взагалі не про політику – говорили про цифровізацію, сервіси, публічні послуги. І на цьому все, про це всі забули.

Згодом я проводив велику конференцію під Києвом. І тут мені телефонує хтось і каже: “Доброго дня, ви можете записати хвилинне відео про себе? Ми з офісу Михайла Альбертовича Федорова. Хочемо запросити вас у його команду до парламенту”. Перша думка – якась фігня і, мабуть, за гроші. Але я погодився. Пам’ятаю, вдягнув фіолетову футболку, записав якусь маячню. Зараз, коли передивляюся той ролик, думаю боже, який я тоді був непрофесійний.

Через місяць мені сказали прийти на зустріч. Це була будівля навпроти ботанічного саду в Києві. Нас там було десятеро. Політика і я – це були взагалі несумісні речі. Я не цікавився нею і не бачив себе в ній. Ці зустрічі були не як співбесіди, а радше спілкування. Ми говорили не про себе, а про те, як бачимо цифровізацію, які сервіси потрібні суспільству, що держава може дати людям. Це були такі мозкові штурми, без чогось політичного.

Зрештою нас залишилося троє. Після цього нас внесли до списку за квотою Михайла Альбертовича як майбутніх депутатів у Комітет з питань цифрової трансформації. Потрібно було приїхати на виступ. Я приїжджаю, підходжу до проходу, називаю прізвище, мені кажуть: “Вас немає у списках”. Я думаю: “Слава Богу”, розвертаюся і йду. А потім мені кажуть: “Олександре Павловичу, вам на інший список”. Підходжу – і справді, я в списку. І з цього моменту почалася моя історія в політиці.

Я взагалі думав, що буду не депутатом, а радником. Я експерт з інформаційної безпеки, 25-й офіційний державний аудитор інформаційної безпеки, маю багато міжнародних сертифікатів. Кажуть “депутатів знайшли на помийці”, але я вже перестав з цим сперечатися. У мене, наприклад, п’ять вищих магістерських освіт, я люблю вчитися, це у мене від батька. Навіть зараз, до речі, навчаюся в одному виші.

До початку повномасштабної війни я пропрацював у Комітеті цифрової трансформації і зробив усі законодавчі зміни, які просив Михайло Федоров. Коли почалася війна, прийшов до нього і сказав: “Я свою частину роботи зробив. Я військовий, не можу просто сидіти. Мені потрібно йти в оборонний комітет”. Він сказав, що розуміє і подякував за роботу. Ми потисли руки, і я перейшов у Комітет з питань національної безпеки та оборони.

Але всі реформи цифровізації я підтримував і підтримую. “Дію”, яку ми запустили, критикують – і це нормально. Неможливо запустити щось нове і без факапів. Але під час повномасштабної війни без “Дії” ми б просто не витягнули. Зараз країна працює за принципом “єдиного вікна”. Людина подає заявку, а далі держава між собою розбирається. Раніше ж це була повна дурня: принеси довідку сюди, віднеси туди, поверни назад. Ми змусили місцеве самоврядування по всій країні перебудувати свої цифрові платформи. На мій погляд, результат із цього є.

– Якою була ваша діяльність до політики і чим вона зараз допомагає у депутатстві?

– За своєю природою я технар. Відношу себе до тих політиків, які намагаються змінювати передусім технічні речі, щоби потім побачити, який результат отримає суспільство, але обов’язково підкріплюючи це законами. Зі мною було просто працювати. Я добре розумів, як усе працює “в полях”, і так само розумів, як потрібно змінювати законодавство. Завжди збирав робочі групи: громадськість, виконавчу владу, законодавчу владу і ми разом працювали. Як казав і каже голова Ради Руслан Стефанчук: “Усі твої закони – це системні, фундаментальні закони”. Тобто це не просто правки, а речі, яких раніше взагалі не існувало. І для цього у мене є відповідні освіти з права, економіки, державного управління та технічних наук.

До політики я перейшов працювати в громадський сектор, і п’ять років очолював на громадських засадах Інтернет-асоціацію України. Ця асоціація опікується провайдерами та засобами масової інформації. Нашим головним завданням було допомагати розвитку ринку та протидіяти будь-яким формам блокування. Я, до речі, принциповий противник будь-якого блокування інформації в мережі та переконаний, що її потрібно вміти правильно подавати так, аби суспільство мало вибір.

– Які Закони, автором яких ви були, вважаєте найважливішими?

– Думаю, суспільство взагалі ніколи не чуло про Закон “Про критичну інфраструктуру”, адже в Україні такого просто не існувало. Ще у 2020 році я для себе спрогнозував, що повномасштабна війна неминуча. Тоді зібрав команду і сказав, що у всьому світі є закон про критичну інфраструктуру, а в Україні немає. Мені багато депутатів казали, мовляв, навіщо нам це, ми й так працюємо, а війни не буде, але я наполягав на своєму. Ми тоді, чесно кажучи, з великими труднощами зібрали цей законопроєкт. Було багато дискусій, суперечок, опору, але протягнули через парламент.

Президент підписав цей Закон на початку 2022 року, і майже одразу почалося повномасштабне вторгнення. Сьогодні всі законодавчі зміни, пропозиції, рішення щодо захисту критичної інфраструктури базуються саме на цьому законі, абсолютно всі. І я точно знаю, якби ми його не ухвалили, наслідки були б катастрофічними.

Цей закон чітко визначає секторальність: енергетика, житлово-комунальна сфера та інші напрямки. Ми прописали, хто і за що відповідає, щоб потім жодне міністерство не могло сказати, що це не їхня зона відповідальності. Зараз усе дуже просто: є сектор – є відповідальний орган. Політики розробили правила, виконавча влада їх реалізує. Коли правила гри чіткі й зрозумілі, система починає працювати значно ефективніше.

Насправді в мене багато законів. Таких фундаментальних – близько двадцяти. Але ще раз хочу наголосити, що для пересічного суспільства вони, можливо, нічого особливого не скажуть. Ще один із дуже важливих – Закон про кібербезпеку. Ми працювали над ним майже два роки, і остаточно його ухвалили лише близько пів року тому. До цього в Україні такого повноцінного Закону взагалі не існувало.

Мені часто казали, що 30 років жили без цієї кібербезпеки і далі проживемо. Але так вже не буде. Ми запустили “Дію”, цифрові сервіси, електронні реєстри, державні платформи. І тепер просто зобов’язані взяти під контроль усю державну інформаційну систему, щоб вона працювала за чіткими правилами кіберзахисту в інтересах громадянина України, який є споживачем усіх цих сервісів.

У нас нещодавно була нарада щодо PEP (Politically Exposed Person, політично значущі особи – це фізичні особи, які обіймають або обіймали визначні державні посади, а також їхні близькі родичі та пов’язані особи. Через високий ризик корупції, хабарництва чи відмивання коштів, банки та фінустанови здійснюють посилений моніторинг їхніх операцій, – ред.). Це повна дурня, яку нас, на жаль, змусив прийняти Міжнародний валютний фонд. Закон ухвалили, але Національний банк так і не розробив чітких правил його застосування. Статус PEP у світі є довічним, але всюди існують зрозумілі обмеження й алгоритми, але не у нас.

Через відсутність правил виникають абсурдні ситуації. Наприклад, дитина PEP фактично не може відкрити банківський рахунок. Не тому, що це заборонено законом, а тому що банки бояться. Ризик-орієнтований менеджмент, фінмоніторинг – їм простіше відмовити, ніж брати на себе відповідальність. У результаті це призвело до колапсу в державній службі. Люди не хочуть іти працювати на державу. Топменеджери кажуть: “Ми готові прийти, готові стати PEP, але дайте зрозумілі правила. Звільнилися – і відчепіться від нас”.

Натомість виходить так, що люди заходять у державну службу, а потім просто мучаться. Доходить до маразму, наприклад, у людини є мама-пенсіонерка, яка отримує пенсію. І банк вимагає пояснень, звідки в неї ці кошти. Хоча є пенсійне посвідчення, є офіційні виплати. Але логіка така: “А раптом вони якось домовилися?”. Ще наприклад, коли ми можемо комусь просто перекинути гроші на картку – все, людина потрапить під фінансовий моніторинг, а її рахунок можуть заблокувати. Насправді це величезна проблема. Ми буквально живемо в ситуації правового абсурду.

Нещодавно на нараді я прямо сказав: або ми цю історію скасовуємо взагалі, або Національний банк нарешті розробляє чіткі правила, щоб усі розуміли, як у цій системі працювати. Бо коли правил немає, кожен банк робить що хоче.

– Опишіть умовно сесійний та звичайний тиждень народного депутата.

– Мені часто кажуть: у тебе робота – вогонь, сидиш у залі й натискаєш кнопку. Вибачаюсь, але я навіть вийти в туалет інколи не можу. Ось, наприклад, сьогоднішній день. Я запланував зустріч із вами. Потім повертаюся в Бориспіль, там у мене прийом громадян. Далі їду в офіс “ВПО Україна” також на зустріч. Після цього до мене приїжджають військові, яким я передам маскувальні сітки. Думаю, до ліжка доберуся вже пізно ввечері.

Парламентський день – це трохи інша історія. Спочатку робота в парламенті, зазвичай до другої години дня. Потім – комітети, ТСК (тимчасові слідчі комісії), до яких я входжу. Зокрема, працюю в комісії з питань фортифікацій. Такі засідання можуть тривати до 21:00-22:00.

При цьому немає чіткого регламенту. Ти ще маєш постійно відстежувати листи, які надходять від людей, давати вказівки помічникам, а їх постійно не вистачає. Зараз у мене працює шість помічників: основний, по округу, з питань ВПО, військової тематики, податкових питань і юрист. Як системна людина я свідомо розподілив напрямки, щоб одна людина не займалася всім одразу. Частину витрат на них я навіть покриваю зі своїх коштів. Беру до себе фахових людей – тих, кого держава свого часу використала, а потім просто викинула. Таке, на жаль, у нас трапляється.

Коли немає сесій, я намагаюся знайти два-три дні й поїхати до хлопців на фронт. Для мене це найбільша віддушина. Там щирі, чесні, справжні та порядні люди. Коли приїжджаєш на позиції й спілкуєшся з бійцями, розумієш ситуацію зовсім інакше, ніж із кабінетів. Я займаюся експертизою війни з точки зору технічної еволюції і можу приблизно розуміти її наслідки та майбутнє. Але реальну картину дають саме розмови з військовими “в полях”.

Вихідних, чесно кажучи, майже не буває. Але я люблю працювати. Просто сидіти на дивані – не моя історія. Сьогодні зранку встав і на телевізорі, який вже припав пилом, написав “Коли ти мене протреш?”

“НЕ ВІРЮ У ЖОДНІ ВИБОРИ ПІД ЧАС ВІЙНИ”

– Чи шкодуєте, що потрапили у ВР у найскладніший період історії незалежної України?

– Ні, не шкодую. Хто ж знав, що будуть такі часи? Шкодую про те, що в значної частини нашого суспільства критичне мислення практично відсутнє. І це дуже погано. Саме через це суспільством можуть маніпулювати хто завгодно – політики, іпсошники, псевдоексперти.

Кому сьогодні довіряють люди? Не офіційним джерелам, а анонімним Telegram-каналам. За статистикою це близько 80%. Я більше скажу – у нас є депутати, які довіряють Telegram-каналам, хоча мають можливість зробити офіційні запити до будь-яких структур. Я не знаю, як із цим зараз боротися. Це настільки глибоко вкорінилося у суспільство, що ситуацію ще більше погіршують самі політики. Вони активно користуються цим інструментом і намагаються маніпулювати, щоб заробити собі преференції. А політика – це завжди переобрання.

Тому між ними починається взаємний хейт, атаки, підсилення конфліктів. Суспільство ж у відповідь замикається в інформаційних бульбашках і зрештою губиться, де правда і кому вірити. У результаті складається відчуття, що всі винні й нікому не можна довіряти.

– Багато розмов про ймовірні вибори цього року. Які ваші думки та плани щодо цього?

– Я не вірю в жодні вибори під час війни. Це моя принципова позиція. Проблема в тому, що є політики, які зараз живуть війною, а є політики, які навіть не в залі парламенту, але вже у виборах. Я не буду називати конкретні сили, але навіть у Переяславі та Бориспільському районі раз на місяць збирають “палатку”. Говорять, що, мовляв, “нічого особистого”, є команда по лінії партії, яка постійно вимірює електорат, тобто скільки ще залишилося прихильників. Але ж таким чином ви постійно підбурюєте суспільство, яке думає, що будуть вибори і даєте надію, що ось-ось настане мир.

Я, як людина, яка живе війною, не бачу, як і коли вона може зупинитися. Найімовірніше, все завершиться так само несподівано, як і почалося – одного ранку ми прокинемося і війна буде зупинена. Але це точно буде результат перемовин, і без міжнародних партнерів це неможливо.

Тому якщо ви запитаєте мене сьогодні, чи будуть завтра вибори, я скажу, що ні. Якщо запитаєте через місяць – скажу, що не знаю або знову ні. Тут потрібно буквально щотижня дивитися на ситуацію на фронті. І головне, ми маємо розуміти, що у виборах мають брати участь усі, особливо військові, і ті, які зараз на передовій.

Чи піду я на наступні вибори? Наразі ні. Я цього не хочу. Я перегорів. Чесно це визнаю. Мене запрошували, і неодноразово, остаточного рішення я ще не ухвалив, але внутрішньо вже сказав собі, що не хочу. І справа не в бюрократії, не в міністрах і не в мерах. Справа в суспільстві, в якому майже відсутнє критичне мислення. Мені боляче усвідомлювати, що я витрачаю найкращий період свого життя на спроби пояснити, що хочу зробити краще, а натомість люди чують зовсім інше, що все погано, бо їм це хтось так подав.

Особисто я нікому не побажаю йти в політику. В Україні ми змінили її кардинально. Раніше, як вважалося, кожен політик має зробити собі “заводік”, всі йшли заради олігархічних інтересів. Усі попередні парламенти цим займалися. Цей парламент єдиний, який зламав систему. Я знаю людей з різних фракцій, які вклали багато грошей, щоби потрапити в парламент. Жоден із них ці гроші не повернув. І, думаю, вже ніколи не поверне.

Наступний парламент буде надзвичайно складним. І може закінчитися дуже швидко і не в гарній формі. Післявоєнний парламент зіткнеться з мільйонами військових, соціальними виплатами, інвалідністю, пенсіями, відбудовою зруйнованих міст. І при цьому туди може прийти багато людей без досвіду, і це буде найгірший сценарій. Отримати “корку” депутата – це одне, а вміти писати і працювати із законами – зовсім інше. Я сам не читаю всі закони – це фізично неможливо. Але всередині у мене є рідери, хто їх читає, я можу підійти до них і попросити все пояснити.

Коли кажуть, що депутатам говорять, як голосувати, то ні, це не так. Таке було лише перші пів року в турборежимі. Так, ми тоді такої херні наголосували. Навіть недоторканість зняли. І, до речі, я вважаю, що депутатська недоторканність має бути. В Європі нам прямо кажуть: ви ідіоти? Без неї будь-якого депутата тепер можна зламати.

Зараз у мене дуже песимістичне відчуття щодо майбутнього парламенту. Я хочу, щоб він був, але боюся, що він може швидко зайти в глухий кут. Уже зараз Верховна Рада після останніх подій з антикорупційними органами на межі повної зупинки, і я не знаю, скільки вона ще може протриматися з точки зору прийняття законів. Ми будемо приходити працювати, але в парламенті голосів може фізично просто не вистачати. Цей парламент уже підходить до завершення своєї спроможності. А наступний може бути ще складнішим, з великою кількістю угрупувань, і я думаю, що корупція може злетіти просто в космос.

Я хочу просто віддати цей мандат і, можливо, нарешті відпочити. Бо в мене за весь цей час не було жодної відпустки.

– В одному із інтерв’ю ви говорили, що підписали контракт із військовою частиною і готові долучитися у разі потреби до захисту країни. Тобто офіційно ви у лавах ЗСУ?

– Офіційно знаходжусь в резерві. Я є фахівцем з інформаційної безпеки і прийняв свою третю присягу. Перша була ще за радянських часів. Друга – присяга народного депутата України. І третя – присяга на вірність народові України вже в лавах Збройних сил та інших військових формувань. Деталі я розповідати не можу.

– Ви не є переселенцем, але долучилися до команди ГО “ВПО України”. Чому вирішили працювати ще й у цьому напрямку?

– Це був виклик. Коли працюєш на окрузі, то постійно стикаєшся з різними людьми. Вони до тебе приходять, і ти не можеш відмовити допомогти тільки тому, що вони не твої виборці. Це нереально і так не буває. Коли я з цим зіткнувся, якраз формувалася команда ГО “ВПО України”. Створили її Руслан Горбенко, Максим Ткаченко та Сергій Козир – це переселенці, мої колеги, народні депутати. Вони запросили мене долучитися до їхньої роботи. Так я і почав працювати з ними у команді.

На мій погляд, це фактично єдина організація в Україні, яка зараз реально щось робить для переселенців. Бо по факту держава цим майже не займається. Зараз ми вже хочемо відійти від формату пакунків з продуктами, побутовою хімією та іншим. Це не вирішує проблеми. Натомість плануємо зосередитися в наданні юридичних, консультаційних послуг, просвітництві, допомозі з навчанням та працевлаштуванням. Також плідно співпрацюю з обласним центром зайнятості, вони мені регулярно звітують, і по працевлаштуванню переселенців зокрема.

Інколи мені кажуть, що ми спеціально фотографуємось, коли роздаємо ВПО допомогу. Але нам потрібно це робити, щоби прозвітуватися спонсорам за кожну цукерку, адже вони також доповідають, куди пішли їхні гроші, кому саме була надана допомога. Із міжнародними партнерами працювати дуже складно, вони ретельно все контролюють. Але мені головне, щоби допомога дійшла до людей і ми могли працювати далі. Варто визнати, що міжнародних партнерів стало значно менше. Європа виснажена, дуже виснажена. А Україні за ці роки повномасштабної війни, по факту, стало тільки важче.

– В одному з постів ви написали: “Я, до речі, журналіст вже понад 15 років. Маю власне не політичне видання”. Розкажіть про цю частину вашої біографії детальніше.

– Колись я займався бізнесом. У Борисполі в мене був власний інтернет-провайдер. І тоді я задумався: а як люди взагалі дізнаються про нас? Це було близько 18 років тому, більшість людей ще не жили в інтернеті. І я відкрив газету “Інтернет-новини”.

Це була звичайна паперова газета. Я чесно казав: “Нею будуть і банки загортати, і, вибачте, в туалеті читати”. Ми друкували приблизно по 10 тисяч примірників на місяць, простий розворот. Половину контенту брали з інтернету, були кросворди і привітання з днем народження. Газета безкоштовно розліталася по всіх магазинах, і це реально спрацювало. З часом до мене почали приходити люди й пропонувати писати матеріали. Цим вже займався редактор, а я не втручався, адже це була паралельна історія.

Основною була інша – 10 років я видавав галузевий, професійний журнал про високі технології. Ми писали про провайдерів, мобільний зв’язок, ще неіснуючий тоді 4G, розвиток інтернету загалом. Тоді інформаційний простір був дуже бідний на такі теми, а технології розвивалися шаленими темпами. Потрібно було десь акумулювати цю інформацію. Більшість матеріалів я писав сам, просто під різними псевдонімами. Але були й інші журналісти, які робили обширні, фахові, об’єктивні тексти.

Я завжди жартома називав журнал “туалетним виданням”. Мене питали, чому так, я відповідав: “Дивіться, ви зранку встаєте, куди йдете? У туалет. Сіли, відкрили журнал, почитали, закрили. Ввечері прийшли – дочитали”. Не в поганому сенсі, а в тому, що це видання завжди поруч. У кожного вдома в туалеті є книжки, газети чи журнали – хоч би що хто казав.

Так ось, понад десять років я був і видавцем, і журналістом. Це абсолютно неприбуткова історія, але мені це подобалося. Це була самореалізація, розвиток. Коли є своє видання – це влада і повага, з тобою рахуються. Трохи менше ніж за п’ять років до депутатства я цю справу “заморозив”, бо ми увійшли у фазу, коли паперові видання перестали читати. Хоча зараз я все більше думаю, що це потрібно відновлювати, особливо в умовах блекаутів. Людям завжди потрібно щось читати.

– У своїх дописах ви часто використовуєте зображення, створені штучним інтелектом, та відкрито говорите на цю тему. Чому ШІ – це не зло? 

– Років півтора тому я подивився одне інтерв’ю Ілона Маска. Він тоді сказав: якщо держава не почне регулювати штучний інтелект, то штучний інтелект почне керувати державою. Вже тоді я заклав основу майбутнього закону про штучний інтелект.

Сьогодні практично всі живуть у середовищі штучного інтелекту – хочуть вони цього чи ні. Але з ним треба вміти працювати. Зараз же він працює в один бік – ми ставимо йому завдання, він їх виконує. Але може статися й таке, що він буде працювати й у парламенті замість депутатів. Саме тому всі держави, зокрема європейські, вже рухаються в цьому напрямку – готують директиви, розробляють закони, які регулюють штучний інтелект. Не з точки зору заборони чи тотального обмеження, а з точки зору недопущення його впливу на державні рішення.

При цьому як інструмент особисто мені штучний інтелект зручний. Він як помічник, зокрема для створення візуальних образів. Усі тексти у Facebook я пишу сам. Одного разу взяв свій текст і попросив штучний інтелект намалювати мені до нього ілюстрацію. Я подивився і це виглядало прикольно. Бо візуалізація сьогодні – це ключове. Люди спочатку реагують на заголовок, ілюстрацію, а вже потім на текст.

З ким Інформатор записував інтерв’ю у 2025 році, можна пригадати тут.

Яна Малишко

Фото: Віталій Усик та Facebook Олександра Федієнка

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.