“Потяг у снах” – це медитація та сеанс психотерапії. Редактор Інформатора ділиться враженнями про фільм.
Деякі фільми чи книги (чи будь-що інше) потрапляють до нас саме у той момент, коли це необхідно. Фільм “Потяг у снах” (2025) став для мене саме таким. Одного недільного дня я вимкнув телефон і на цілий день поринув у спілкування із собою, а ця стрічка стала для цього таким собі натхненням. Розповідаю про неї у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Головне запитання людства: у чому сенс життя? Інколи воно відходить на другий план, бо думки заполоняють поточні турботи, а часом на нього хочеться відповісти просто і не задумуючись: щоб жити. Але це “жити” для кожного аж надто індивідуальне. Для когось справжнє життя – це сім’я, маленький будиночок у лісі та скромні побутові потреби, для іншого ж – достаток, визнання, успіх. І тут вже головне зрозуміти, чого насправді хочеш сам.
Головний герой фільму “Потяг у снах”, створений за однойменною новелою Деніса Джонсона, Роберт Ґрейнір значну частину свого життя не мав конкретної мети чи сенсу. Він працював лісорубом, будував залізницю через Америку, заробляв гроші для існування. Із ним були такі ж пройдисвіти, які не трималися одного місця, не мали рідних. “Моя сім’я скрізь, де є усміхнене обличчя”, – говорив один із персонажів.
Роберт, по суті, нічого не прагнув і не планував, аж поки одного разу випадково не зустрів Ґледіс. Він любив, коли вона називала його ім’я. І взагалі він любив її, і відтоді все, що робив, було не просто так, а заради неї. Вони звели будиночок у лісі біля річки, у них народилась донька. Проте, аби заробляти, Роберт мав на тривалий час покидати сім’ю – він і надалі рубав ліс. Із кожним поверненням додому його донька ставала інакшою, бо росла. “Ніби інша людина щоразу, коли її бачу. Я наче прогавлюю її життя”, – говорив він.
Це, певно, відгукується багатьом сім’ям, де батьки змушені жертвувати часом із дітьми, щоб забезпечити їх. Роберт і Ґледіс шукали варіанти, як більше часу проводити разом, хотіли відкрити власну лісопильню, але для цього потрібно було ще трохи підзаробити. У фільмі показали, що перед останнім за планом його виїздом родині катастрофічно бракувало грошей, бо після закінчення Першої світової потреба в деревині зменшилася, проте чоловік багато часу проводив удома. “Він і подумати не міг, що згадуватиме цей період життя, як найщасливіший”, – пролунали слова автора у цей момент.
Тут я на кілька хвилин зупинив фільм, щоб усвідомити, як же часто ми не цінуємо того, що маємо. Скажімо, у мене є батьки, сестра, рідні, друзі, улюблена робота, класне дозвілля – і це сприймається як щось звичне, непорушне. А думки крутяться лише навколо того, чого не вистачає. Доходить до того, що це не мотивує, а просто заважає насолоджуватися тим, що маєш. А раптом це і є той самий найщасливіший період життя?
Даруйте за спойлер, та Роберт втратив своє щастя і свій сенс. Різко та боляче. На місці його будинку залишилось згарище. Приблизно такий вигляд мало і його життя. На початку фільму постійно відчувалася атмосфера спокою, нехай і трішечки похмура, а після цього вона пройнялась тугою, яка не зникла до останніх секунд стрічки. До слова, згодом він і будинок відновив, та той уже не був таким, як раніше, він був порожнім без його сім’ї.
У найважчі часи поруч із ним був друг, який, мабуть, бодай трішечки і втримав його на плаву. Та багато в чому Роберт у ті миті тримався за ілюзію, що його сім’я повернеться додому, хоча це було неможливо. “Минали роки, а він продовжував чекати, хоча зараз уже не міг сказати, чого саме”, – сказав автор.
У другій половині фільму головний герой ніби знову шукає себе. Він повертається до роботи, але бачить, що вже не такий вправний у ній і на зміну прийшла молодь. Тож кидає це, купує коней і займається перевезеннями вантажу та людей. Знайомиться із містянами, але від цього почувається лише самотнішим. Зустрічає жінку, з якою ділиться своїм болем і яка йому також відкривається. Проте стосунків із нею не будує. В останні роки життя інколи їздить до міста й безцільно блукає ним, ніби когось сподівається знайти. “Він розумів, що тільки зараз починає ледь-ледь розуміти своє життя, хоча воно вже вислизає від нього”, – знову слова автора.
“Потяг у снах” – це справжня медитація, сеанс психотерапії, на якому ти ставиш сам собі багато запитань без відповідей. Єдине, у чому я переконався після перегляду цього фільму, – пошук сенсу ніколи не припиниться, але в процесі цього не слід забувати насолоджуватися маленькими радощами. Бо саме їхня сукупність і формує наше життя.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про фільм “Психіатрична лікарня Конджіам”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
