Лідія Мищенко з Переяславщини бореться з онкологією, шукає безвісти зниклого сина та пише вірші: інтерв’ю Інформатору

Лідія Мищенко дала інтерв’ю Інформатору. Розповіла про онкологію, службу синів, зникнення безвісти молодшого із них, поезію та роботу в бібліотеці.

59-річна Лідія Мищенко зі Студеників (Студеників) понад 30 років працює у сільській бібліотеці. Водночас пише вірші – спочатку просто для себе, а з початком повномасштабної війни частина її власних переживань увійшла до збірки “Обпалені крила надій”. У розмові із журналістом Інформатора поділилась особистим: про онкологію, службу обох синів і зникнення молодшого під Покровськом у листопаді 2024 року, про пошук інформації, нестачу відповідей від державних органів і чому родини зниклих безвісти залишаються фактично сам на сам зі своїми проблемами.

“Бібліотека, на жаль, не встигає за часом”

– Чим ви займалися до роботи в бібліотеці і як зрештою прийшли саме до цієї сфери?

– У 1986 році я закінчила сільськогосподарський технікум за спеціальністю “Агрономія”. До декрету працювала в колгоспі. У 1989 році звільнилась посада завідувачки бібліотеки в Студениках, і я пішла туди на пів ставки. Доньці тоді було 2 роки, а сину 6 місяців.

Знаєте, коли я починала працювати, було дуже багато відвідувачів. Бібліотека отримувала велику кількість нових книг, газет, журналів. Зараз відвідувачів менше, життя бере своє – електронні книги, інтернет. Бібліотека, на жаль, не встигає за часом. Немає достатньої кількості нових книг, цікавих читачам, не можемо задовольнити всі запити. Однак наша бібліотека має небайдужих друзів, які дарують гарну сучасну літературу.

Але бібліотека – це не тільки книги. Це – гуртки, майстер-класи, цікаві зустрічі. Це – місце, де можна просто поговорити на різні теми, відпочити душею, поспілкуватись. Тут можна не тільки переглянути книги чи періодичну пресу, а й навчитись чомусь новому. А з початком повномаштабного вторгнення у нашій бібліотеці плели маскувальні сітки, різали устілки, робили заготовки під окопні свічки, в’язали шкарпетки, пояси та килимки для захисників. Діти і дорослі робили обереги для воїнів. Дітки робили малюнки і писали листи.

“Не вважаю себе поетесою, але коли почала публікувати свої вірші у соцмережах, читачам, здається, сподобалось”

– Пишу потроху з дитинства. Навіть не пам’ятаю, коли написався перший вірш. Вони якось з’являються самі. Були періоди – місяці, роки, – коли не писалося зовсім. А потім вірші йдуть один за одним. Спочатку я просто писала для себе, іноді для друзів. Не вважаю себе поетесою, та коли почала публікувати свої вірші у соцмережах, читачам, здається, сподобалось. Пишу на різні теми: лірика, про навколишній світ, гуморески. Але з початком війни ліричних творів майже немає. Пишеться зовсім інше. Часто на якусь подію, яка схвилювала, на якусь яскраву емоцію текст з’являється сам, майже повністю. Іноді щось хочу написати, та не йде. Кілька рядків і все. Так і залишається недописаним.

– Як війна і особисті переживання вплинули на вашу творчість?

– З початком війни писалося багато. Все, що творилося навколо, новини. Емоції вирували. Все виливалось у рядки. Може, з точки зору віршознавства недосконалі, але, те, як кажуть, “писалося душею”. Вірші на військову тему, написані в перший рік війни, увійшли у книгу “Обпалені крила надій”, видану в 2023 році. Це був наче щоденник війни, день за днем. Цю збірку з власними віршами видала самостійно.

Ще публікувалася у понад двадцяти колективних збірниках і альманах. Книгу “Пісня малиново шовком заплуталась в золоті трав” подарували мені поціновувачі з інтернету. Вони самі знаходили в мережі мої вірші і фото, видали книгу невеликим тиражем і привезли мені в подарунок. Є багато віршів, але видавати власним коштом не маю змоги.

– Ваші вірші перекладають і читають за кордоном. Як ви це сприймаєте і що, на вашу думку, в них відгукується іноземній аудиторії?

– Так, читають. У Франції у 2025-му видана книга французькою мовою “Про що мріють матері”. Мене запросили в цей проєкт, було несподівано і приємно. Перекладають німецькою і англійською мовами. Це переважно вірші про війну. Надіюсь, що завдяки таким віршам за кордоном більше дізнаються про наші біди і тривоги.

***
Іду до рідних… Поминальний день.
В руках букети, в кошику гостинці.
Сьогодні стежка знов мене веде
Побути із батьками наодинці.
Тихенько привітаюсь, розкажу
Про те, чому лежить на серці камінь.
У пам’яті лелію й бережу
Моменти спогадів про тата і про маму.
Провідаю всіх рідних, що пішли.
І друзів, що тепер уже не з нами.
Згадаю їх, які вони були…
А стали в небі світлими зірками.
Пташки співають.
Вітер шелестить
Між листям тихо голосами рідних.
На лавці сяду.
Зберегти цю мить
В душі для мене просто необхідно.

– Що б ви порадили людям, які хочуть писати поезію, але не наважуються почати?

– Якщо пишеться – писати. Для себе. А там буде видно. Зараз такий час, що кожен шукає свою якусь відраду, тиху гавань, щоб просто не зійти з глузду. І якщо цьому допомагають вірші чи щось інше, то це добре.

***
Вона – з Європи,
А він з окопів.
Дві різні долі і два світи.
В очах у нього гіркий неспокій
Три роки пекла… Куди іти…
Важка розлука.
Війна проклята.
Усе змінилось в єдину мить.
Уся країна моя розп’ята,
Від дій ворожих в вогні горить.
Йому до бою.
А їй в Європу.
Ці дві дороги… Між ними біль.
Він захищав нас в бруднім окопі,
Та став для неї тепер чужий.
Війна бездушно плоди збирає,
Біду на землю мою несе.
Серця і сім’ї вщент розбиває.
В одну хвилину міняє все.

“Діагноз про онкологію був як “вишенька на торті”

– Як ви дізналися про своє онкозахворювання?

– Минулий рік для мене і так був страшний. Пошуки молодшого сина, лікування старшого. Від постійних стресів – погіршення загального стану. Тож діагноз був “вишенькою на торті”. Просто звалив з ніг. Лікарі кажуть, що звернулась вчасно. Живу, лікуюсь. Це важче психологічно – змиритись, зрозуміти. Надіюсь знайти та дочекатись Олега. Невідомість вбиває гірше хвороби.

– Чи вплинула звістка про хворобу на ваше світосприйняття і творчість?

– У 2019 році в мене вже був такий період – операція на серці. Тоді багато на що подивилась іншими очима. Життя дало ще один шанс. І от знову випробування. Якось виявилось, що навколо стільки всього другорядного, непотрібного. Весь час біжимо за тим, що непотрібне, витрачаємо дорогоцінний час на речі і людей, які того не варті.

“Обидва сини були в пеклі. Наче поряд, але так і не змогли зустрітись”

– Ви мама двох військових. Як сприйняли їхнє рішення піти на фронт?

– Старший син – учасник АТО, пішов добровільно. Його комісували ще в 2015 році. З перших днів повномаштабного вторгнення знову пішов добровольцем, хоча міг і не йти. Це був його вибір. Три роки на Донбасі. Повернувся рік тому. Молодшого не пускала. Але не ховався, пішов, коли отримав повістку. Олег зник безвісти 4 листопада 2024 року під Покровськом під час виконання бойового завдання.

– Як ви проживали їхню службу?

– Плакала, переживала. В’язала шкарпетки для захисників ночами. Робила окопні свічки. Це мене наче робило ближче до синів. Важко жити від дзвінка до дзвінка. Але це було їхнє рішення. Обидва були в пеклі: Вася – у районі Бахмуту, Олег – під Покровськом. Наче поряд, але так і не змогли зустрітись .

– Що вам відомо про обставини зникнення молодшого сина?

– Командування “морозиться”, правду не каже. Знаю, що їх пішло шестеро і ніхто не повернувся. “Скала” – полк із поганою славою. Тільки того місяця, коли пропав Олег, безвісти зникло до ста бійців. Ніхто з них не повернувся. Відразу шукали по госпіталях. Тепер одна надія, що в полоні. Проте ніде не знаходимо. За непідтвердженою інформацією, їх посилали на окуповану територію. Слова Олега перед останнім виходом: “Мамо, зараз їдемо. Що вам сказати, моліться за мене. Іду туди, звідки 200-ті не вертаються”.

– Ви постійно шукаєте інформацію про нього. Як проходить цей пошук і з чим доводиться стикатися?

– Від перегляду Telegram-каналів, зокрема ворожих, у прямому сенсі їде дах. Державні органи мовчать. Пошук безвісти зниклих держава переклала на плечі рідних. І це правда життя. Так само проблеми рідних – лікування воїнів, які повернулись додому. Дає сили триматися і не втрачати надію лише бажання дочекатись сина. Зараз тільки це тримає.

– Чого, на вашу думку, найбільше бракує родинам зниклих безвісти від держави і суспільства?

– Підтримки. Ми залишились сам на сам зі своїми проблемами. Держава бездіє. Страшно було дізнатись навіть те, що з 8 тисяч захисників, повернутих минулого року шляхом репатріації, опізнано завдяки ДНК менше тисячі. А суспільству, людям… Хтось з цікавості дивиться, як ти вигрібаєш, хтось із осудом – чому відпустила. Більшості ж просто все одно. З роками розумієш, що є два плеча, які завжди будуть твоєю опорою. І зазвичай це твої власні плечі.

– Як змінилося ваше ставлення до життя за останні роки?

– Жити одним днем. Жодних планів. Тільки надія.

– Якщо ваш син зараз може вас почути, що б ви хотіли йому сказати?

– Ми чекаємо тебе, де б ти не був! І будемо чекати, що б нам не говорили.

Нагадаємо, що нещадавно ми публікували інтерв’ю з 25-річним ветераном “Мольфаром” із Переяслава про війну, поранення та адаптацію. Читайте його тут.

Єгор Данильчев

Фото із Facebook-сторінки Лідії Мищенко

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.