Інформатор вихідного дня: “Аркан вовків” Павла Дерев’янка здається легким, як повітря, хоча він про війну, характерників та вибір

“Аркан вовків” Павла Дерев’янка – найкраще, що прочитав редактор Інформатора цього року. Ділиться враженнями.

Трилогія Павла Дерев’янка “Літопис Сірого Ордену” несподівано увірвалася у мою інформаційну бульбашку. Її особливо завзято почали радити у буктоці. Мене дуже приваблював зовнішній вигляд новенького видання від “Видавництва старого лева”, проте дещо відлякував жанр фентезі, бо не є його фанатом. Та зрештою, коли на фестивалі “Книжкова країна” першим із письменників, кого я зустрів, став саме Дерев’янко, – зрозумів, що це знак братися за його творчість. Про першу книгу “Літопису” під назвою “Аркан вовків” розповідаю у рубриці “Інформатор вихідного дня”.

Деякі люди часто відмовляють собі у прочитанні чи перегляді чогось мегапопулярного, бо це, мовляв, надто попсово. Щось типу: це не може бути оригінально, якщо захоплює маси. Я із цією тезою категорично не погоджуюсь. Бо якщо чимось захоплюється багато людей, то не виключено, що це справді щось вартісне, адже сподобатись багатьом і при цьому надзвичайно різним особистостям – це ще те завдання.

“Літопис Сірого Ордену” став феноменом сучасної української літератури. Його не просто читають, навколо нього створюється ціле середовище, виготовляється відповідний мерч, читачі пишуть фанфіки. Прихильники приміряють на себе образи персонажів книги.

У цій трилогії автор показує альтернативну історію України 19 століття, за якої українці зберегли власну незалежну державу під проводом Богдана Хмельницького – Український Гетьманат. Ця держава, зрозуміло, має своє козацьке військо, проте йому допомагає і Сірий Орден – військо характерників, за легендою створене козаком Мамаєм. Характерниками стають за власним бажанням у підлітковому віці – хлопці та інколи й дівчата проходять обряд ініціації й набувають здатності перетворюватися на вовків, стають невразливими до заліза та свинцю, отримують додаткові сили. Одначе для цього вони укладають угоду з потойбічним створінням Гаадом і стають проклятими.

Насправді “Аркан вовків” не про історію України, характерників, війну чи тому подібне. Тут все значно людськіше. Юний Северин Чорнововк обирає вовчу стежку, оскільки нею йшли і його батько та мати. Мама загинула на війні, а батько настільки захопився помстою, що взагалі не зважав на сина. Так, він став героєм війни і прикладом для самого Северина, але навчав його бути характерником батьковий друг Захар. Сам же син, ймовірно, й не хотів бути характерником, та іншого життя йому ніхто не показав.

Зрештою це підтвердиться на останніх сторінках книги у довжелезному монолозі-зверненні Северина до батька. Зокрема, він каже: “Чому ти не розповів, що це за стежка, тату? Я ніколи в житті не побажаю своїм дітям такого шляху. Геть від нього! Я хочу, щоб мій син гуляв на вечорницях, веселився, помилявся, навчався цікавим наукам, а не дивився на мене захопленим цуциком і за моїм прикладом поневірявся вічним безхатьком по паланках Гетьманату. Постійно в пилу доріг, постійно під підозрілими поглядами, постійно ризикуючи життям!”.

До того моменту Северин із побратимами пережив перші випробування та втрати. Він почав насправді розуміти, що означає його шлях і що позитивного в ньому мало. “Аркан вовків” моментами нібито й романтизує військо – тут і дружба, і підтримка, і жарти, і розваги, – але поруч із цим біль, кров, смерть, втрати найближчих. Сам Павло Дерев’янко зараз у війську, та коли писав цю книгу, то навіть подумати не міг, що його життя так складеться. Про це говорив на своїх презентаціях.

При тому, що загалом тема досить складна і серйозна, книга не відчувається такою. Вона легко читається, тому що сюжет просто неспинний, але й атмосфера передається класно, без довгих описів. До того ж авторові загалом потрібно було пояснити читачеві, куди він потрапив і як тут все працює. Дерев’янко зумів вплести це все в сюжет, додавши цікаві бекграунди, які точно не відчувалися як те, що потрібно перетерпіти. Взагалі у книзі подібного не було, нею хотілось насолоджуватися із першої сторінки до останньої.

Ще одна важлива деталь, яка зробила “Літопис” настільки популярним, – головні персонажі. Северин, Гнат, Ярема, Пилип, Савка – максимально різні хлопці, тому за ними й цікаво спостерігати. Хтось більш веселий, хтось добрий, хтось задумливий чи закоханий. У кожного свої турботи, а втім, якимось чином вони непомітно навіть для самих себе стають чи не найближчими людьми – братами. А те, що вони в “Аркані вовків” зовсім юні й ще наївні, додає тексту певного елементу несподіванки. Від них можна очікувати будь-чого, переважно нерозумних вчинків, які призводять до складних, але цікавих для нас, читачів, ситуацій.

Загалом “Аркан вовків” я сприйняв як щось легке, ба навіть повітряне. Так і має бути, бо йдеться у ньому, по суті, про юнаків. Розумію, що у наступних частинах історія ставатиме більш похмурою. Та вже і в цій були епізоди, від яких мороз йшов шкірою (особливо це стосується зустрічі хлопців із Савкою), або ж просто хотілось плакати (велика розмова Северина з батьком наприкінці). І якщо уявити, що це була би єдина книга, а не частина трилогії, то вона вже є самодостатньою та потужною. “Аркан вовків” – безумовно, найкраще, що я прочитав цього року.

Коли “Аркан вовків” читав ще приблизно на половині, вже замовляв “Тенета війни” та “Пісню дібров”. Як добре, що не потрібно чекати по кілька років виходу кожної нової частини – вони вже всі є. Тож, як ви розумієте, моя подорож із “Літописом Сірого Ордену” тільки розпочинається. Хто вже помандрував землями Українського Гетьманату із Северином Чорнововком та іншими характерниками, зараз мені, мабуть, дуже заздрить. Хто ж досі сумнівається, чи варто заходити в це, спробуйте “Аркан вовків”. Упевнений, що потім не заспокоїтесь, доки не дочитаєте всю трилогію.

Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про другий сезон серіалу “Берлін”. Матеріал читайте тут.

Віталій Усик

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.