“Люди шукають не просто знання, а підтримку та однодумців”: Леонід Ніколаєв із Переяслава – про свою школу тренерів та ментальне здоров’я

Психолог, викладач і мандрівний тренер – це все про Леоніда Ніколаєва з університету Переяслава. Він розповів Інформатору про життєстійкість, натхнення, роботу з людьми та важливість не відкладати життя на потім.

Леонід Ніколаєв (47 років) – кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології, завідувач навчально-методичної лабораторії психології групової роботи Університету Григорія Сковороди в Переяславі, засновник Міжнародної школи тренінгу і супервізії “TrainingBOX”, співавтор методичних посібників та книг. Його професійний напрямок широкий та багатогранний: понад 25 років викладацької діяльності, практичного досвіду у сфері тренінгів та консультацій, спеціалізації на всебічному розвитку особистості та підтримці професійного зростання.

Що робити людям, які постійно відчувають тривогу, втому та емоційну нестабільність? Які помилки найчастіше роблять, намагаючись упоратися зі стресом? Які особистісні навички зараз найбільше цінують роботодавці? Які перші сигнали свідчать про професійне вигорання? Що найчастіше заважає людям змінити своє життя? Про все це Леонід Ніколаєв розповів у інтерв’ю Інформатору.

“ФІЛОСОФІЯ ТРЕНІНГУ – УМІТИ НАВЧАТИ ІНШИХ ЯКІСНО”

– Ви створили школу підготовки тренерів “TrainingBOX”. Як виникла ця ідея?

– Школу ми створили у 2014 році. Але сама ідея з’явилася значно раніше. Я фактично все своє професійне життя займаюся тренінгами та працюю з групами людей. Безпосередньо з 22 років викладаю у закладах вищої освіти. У 2011-2013 роках разом із колегою Анастасією Медко ми брали участь у різних тренінгових проєктах. Наші друзі, колеги, знайомі знали, що ми професійно працюємо в цій сфері, тому почали звертатися з проханнями поділитися досвідом і навчити їх.

Так і сформувався перший набір. До нього увійшли друзі, знайомі та мої студенти. Фактично вони разом із нами створювали програму. Ми постійно радилися, обговорювали, чого бракує, що працює добре, а що потрібно допрацювати. Можна сказати, що ідея вже існувала, але саме наше оточення підштовхнуло нас до створення школи.

– Скільки людей працює у вашій команді?

– Якщо говорити про постійну команду, то зараз нас двоє – я та моя помічниця. Цікаво, що вона колись сама була студенткою нашої школи. Моя колега, з якою ми започатковували “TrainingBOX”, після початку повномасштабного вторгнення переїхала за кордон, тому певний час я фактично залишався єдиним тренером школи. Але зараз ми поступово масштабуємося та оновлюємо програму. А ще, звісно, ми постійно залучаємо різних експертів під конкретні теми та напрями.

– Як проходить навчання у “TrainingBOX”?

– Для мене дуже важливо, щоб люди розуміли саму філософію тренінгу. Багато хто вважає, що тренінг – це просто лекція або набір вправ, але це хибне уявлення. Насправді є три ключові складові якісного та повноцінного тренінгу:

• Перша – це інформація та експертність людини, яка ділиться не лише знаннями, а й власним досвідом.
• Друга – практична частина: вправи, методики, техніки, робота в групах.
• Третя – зворотний зв’язок. Саме він дає людині інсайти, усвідомлення та нові відкриття.

Я завжди кажу, що перший модуль у нас найскладніший. Він не такий емоційний, як наступні, адже присвячений основам: моделям навчання, циклам, методології та базовим принципам тренінгової роботи. По суті, це той фундамент, без якого неможливо будувати професійні навички тренера. Хоча цей блок можна назвати академічним, я намагаюся подавати його максимально живо через приклади, історії з практики та реальні кейси. Моє завдання – зробити так, щоб навіть найскладніша теорія була зрозумілою та цікавою.

Перші два модулі присвячені саме методології, дизайну та структурі тренінгу. Коли учасники вже розуміють, як будується навчальний процес, можна було б одразу переходити до технік і вправ, але ні. Ключовою фігурою будь-якого тренінгу є сам тренер. Саме тому до програми ми додали окремий модуль, присвячений особистості тренера. Ми досліджуємо, як людина може зацікавити аудиторію, як допомогти учасникам буквально закохатися в тему, яку вона викладає. Адже багато в чому ефективність навчання залежить саме від особистості того, хто його проводить.

Під час цього модуля учасники вивчають не лише професійні навички, а й самих себе. Ми допомагаємо їм визначити власні сильні сторони, сфери компетенції, особисті інтереси та унікальні особливості. Тренер повинен бути цікавою особистістю, адже саме через власну харизму, цінності та досвід він впливає на групу. Окремий блок програми присвячений груповій динаміці. Ми вчимо майбутніх тренерів помічати складні ситуації та правильно на них реагувати. Не можна закривати очі на проблеми в групі, сподіваючись, що вони зникнуть самі собою.

Лише після цього ми переходимо до конкретних інструментів тренерської роботи: методів, технік, вправ та тренінгових технологій. Тобто спочатку створюємо міцний фундамент, а вже потім наповнюємо його практичними інструментами. Завершальна частина навчання присвячена адміністративній стороні тренерської діяльності. Ми розглядаємо питання оцінювання ефективності тренінгів, особливості організації навчальних програм, а також ко-тренерство – тобто вміння працювати в команді з іншими тренерами.

– Скільки триває навчання?

– Онлайн-програма триває два місяці. Це дуже інтенсивний формат, тому ми одразу попереджаємо учасників, що бажано не планувати на цей період інших серйозних навчань чи важливих академічних навантажень. Фактично навчання відбувається щодня. Учасники виконують домашні завдання, працюють у парах та мінігрупах, спілкуються між собою поза межами занять і постійно відпрацьовують нові навички на практиці.

Двічі на тиждень проходять основні зустрічі. Перша присвячена теорії, друга – практиці, під час якої учасники вже самі проводять окремі елементи тренінгів. В офлайн-форматі навчання триває два тижні. Коли люди перебувають в одному просторі, з’являється набагато більше можливостей для взаємодії, а роль тренера стає особливо важливою. Він має супроводжувати групу, модерувати процеси та керувати ними. Тренер повинен бути трішки диригентом, який допомагає всім учасникам рухатися в одному ритмі.

Після основного навчання учасники готують сертифікаційну роботу. На підсумковій сертифікації кожен виходить у ролі тренера та проводить 30-хвилинний фрагмент власного тренінгу. Учасники демонструють, як взаємодіють із групою, як формулюють завдання, як пояснюють матеріал та керують навчальним процесом. Фактично це повноцінна симуляція реального тренінгу, яка дозволяє показати всі здобуті за час навчання знання.

– Що отримують випускники після завершення навчання?

– Якщо говорити формально, вони отримують сертифікати. Наша школа акредитована Європейською Федерацією Коучингу, тому випускники отримують два документи: сертифікати англійською та українською мовами, оформлені відповідно до вимог Міністерства освіти і науки України як документ про підвищення кваліфікації. Навчання становить 90 годин, що відповідає трьом кредитам підвищення кваліфікації.

Але ми завжди наголошуємо, що сертифікат – не основне. Головне – це досвід і практика, які людина отримує під час навчання. До речі, в цьому році ми отримали торгову марку “Training Pro” в Україні, це також наш напрямок тренінгів, але вже для тренерів-професіоналів, окрім цього у нас є торгова марка “TrainingBOX”.

– Для яких людей підійде навчання у вашій школі?

– Для всіх. Я переконаний, що тренером може бути кожен. Якщо замислитися, то нашими першими тренерами були батьки. Саме вони навчали нас ходити, говорити, тримати ложку, взаємодіяти зі світом. Потім ми самі поступово стаємо тренерами для інших.

Для мене філософія тренінгу полягає в тому, щоб уміти навчати інших якісно, з повагою до особистості. Важливо бачити, що в людини виходить, а що викликає труднощі, і не залякувати її, не тиснути, а створювати безпечний простір для розвитку, насамперед – психологічно безпечний. Саме тому тренером може бути будь-хто, хто має унікальний досвід або знання, якими готовий ділитися. Серед моїх учнів є психологи, педагоги, викладачі університетів, HR-фахівці, військові. Насправді аудиторія дуже різноманітна.

– Чи проводите ви інші тренінги або консультації поза межами школи?

– Так. У нас працює Клуб тренерів. Це повністю офлайн-формат, і для мене це принципова позиція. Після пандемії та початку повномасштабної війни люди втомилися від онлайну. Уже два роки ми проводимо зустрічі клубу в Києві. До нас приходять як випускники школи, так і люди, які просто хочуть побути в колі колег, поспілкуватися та обговорити професійні труднощі.

Зустріч триває три-чотири години та складається з трьох частин. Перша частина – практична. Учасники можуть протестувати власні тренінгові вправи, представити нові ідеї та отримати конструктивний зворотний зв’язок від колег. Друга частина – супервізійна. Ми розбираємо складні ситуації з практики, шукаємо рішення та підтримуємо одне одного. Третя частина – це нетворкінг, спілкування та неформальні розмови.

“НАЙКРАЩИЙ ПОКАЗНИК ХОРОШОГО ТРЕНЕРА – ЦЕ ЗДАТНІСТЬ ЗАЛУЧАТИ ЛЮДЕЙ У ПРОЦЕС”

– Якими основними якостями має володіти людина, яка хоче стати тренером?

– Можливо, моя відповідь прозвучить занадто просто, але тренер насамперед має любити життя. За цією фразою може стояти дуже багато. Любити життя, любити людей, любити те, чим займаєшся. Якщо це є – усе інше можна напрацювати.

Все моє життя пов’язане з тренерством. Перші, скажімо так, тренінги, я проводив ще у десятому класі. Тоді працювала програма “Рівний – рівному”, в межах якої школярів навчали проводити заняття для своїх однолітків. Це була форма навчання через взаємодію, гру, передачу досвіду. Потім у моєму житті з’явився табір “Артек”. У Криму я пропрацював сім років. Був вожатим, методистом, психологом, а згодом став викладачем кафедри психології та педагогіки. До 25 років уже працював викладачем і водночас брав участь у різних освітніх та соціальних проєктах. Це був дуже цінний досвід, який дозволив побачити різних людей, різні аудиторії та різні потреби.

Але повертаючись до питання про якості тренера, я б знову наголосив на любові до людей і повазі до них. Це надзвичайно важливо. Я став викладачем університету у 22 роки. Фактично ще навесні був студентом, а вже у вересні стояв перед аудиторією як викладач. Більше того, серед моїх студентів були люди, з якими ми зовсім недавно навчалися поруч. І саме вони багато в чому допомогли мені сформувати власний стиль роботи. Вони все чесно говорили, де цікаво, а де допрацювати. Завдяки такому зворотному зв’язку я поступово виробив свій стиль взаємодії з людьми, викладання і тренерської діяльності.

Коли у 2005 році я переїхав до Переяслава, ці напрацювання дуже допомогли мені в подальшій роботі. І, мабуть, саме ці цінності я намагаюся передавати своїм студентам і майбутнім тренерам зараз. Потрібно жити активно і не відкладати життя на потім. Час минає набагато швидше, ніж нам здається. Здається, ще вчора тобі було двадцять, ти тільки починав професійний шлях, а сьогодні вже дивуєшся, куди поділися роки.

Тому я постійно повторюю своїм студентам: використовуйте можливості, пробуйте себе в різних проєктах, набирайтеся досвіду, не бійтеся брати відповідальність. Потрібно встигати жити, навчатися і реалізовувати свої ідеї. Для тренера це особливо важливо. Люди приходять до нього не лише по знання чи навички. Вони приходять по енергію, натхнення, віру в себе. І якщо тренер сам горить своєю справою, якщо він любить життя і людей, він здатний запалювати інших. Саме цей внутрішній запал я вважаю однією з найважливіших якостей хорошого тренера.

– На вашу думку, зараз більше професіоналів чи інфоциганства?     

– Насамперед усе залежить від того, з якою мотивацією людина заходить у професію і які пріоритети для себе визначає. Якщо головна мета – будь-якою ціною заробити гроші, досягти успіху або отримати щось винятково для себе, тоді, на мою думку, це вже наближається до того, що зараз називають інфоциганством.

Є й інша важлива ознака: коли людина не створює власного продукту, не проводить власних досліджень, не формує свого досвіду, але видає чужі ідеї за свої. Тут уже постає питання професійної доброчесності. Для мене це також один із маркерів інфоциганства. Професіонали поводяться інакше. Вони постійно сумніваються, ставлять собі запитання, перевіряють інформацію, шукають підтвердження своїм ідеям. Вони не бояться визнати, що чогось не знають або що хтось уже зробив це раніше. Я завжди раджу дивитися не лише на дипломи чи кількість сертифікатів. Найкращий показник хорошого тренера – це його здатність залучати людей у процес, допомагати їм отримувати реальні результати та надихати діяти.

Межа між професіоналізмом й інфоциганством інколи справді дуже тонка. Але мені здається, що якщо людина обирає шлях професійного розвитку, постійного навчання і поваги до своєї аудиторії, то навряд чи захоче перейти на інший бік. Особливо актуальним це стає зараз, коли ми живемо в умовах величезного інформаційного потоку. Молодь щодня стикається з тисячами джерел інформації. З’явився штучний інтелект, соціальні мережі, алгоритми рекомендацій. Іноді буває складно зрозуміти, де правда, а де маніпуляція.

Саме тому одним із найважливіших завдань сучасної освіти я вважаю розвиток критичного мислення. Людина повинна вміти перевіряти інформацію, ставити запитання, аналізувати джерела та робити власні висновки.

– Як зрозуміти, що тренер справді допомагає людям, а не просто красиво говорить?

– Є дуже проста ознака. Тренінги не читають – їх проводять. Останнім часом я навіть переглядаю підходи до викладання в університеті. На мою думку, зараз уже недостатньо просто читати лекцію, можна дуже швидко втратити увагу слухачів, особливо молоді.

Більшості людей, з якими ми працюємо, до 30 років. Вони звикли до динамічного світу, швидкого доступу до інформації та постійної взаємодії. Тому навчання має бути живим процесом. Тренінг – це маленьке життя, яке потрібно прожити разом із групою. У нього є своя ідея, своє народження, період розвитку, момент найбільшого піднесення і, зрештою, завершення. Як і будь-яка життєва історія, тренінг проходить певні етапи.

На початку учасникам потрібна енергія, залучення та цікавість. Потім приходить час навчання, осмислення та накопичення досвіду. Наприкінці важливо підбити підсумки, зробити висновки та зрозуміти, що людина забирає із собою після завершення навчання. Саме тому якісний тренінг – це не набір слайдів і не потік інформації. Це процес, який проживається разом із людьми.

Також якщо відчуваєте, що вам щось нав’язують, змушують рухатися за заздалегідь підготовленим маршрутом або постійно переконують купувати наступний продукт, варто замислитися. Я не кажу, що продовження навчання – це погано, але людина повинна розвиватися усвідомлено, а не тому, що її поступово підсаджують на постійне споживання нових курсів.

Для мене особистим показником успіху є зовсім інше. У своїй школі я завжди кажу учасникам, що найбільшим досягненням буде той момент, коли через один-два місяці після завершення навчання ви зможете повернути гроші, які вклали у власний розвиток.

“ЗАРАЗ ОСНОВНИЙ ЗАПИТ ЛЮДЕЙ – МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я”

– Як за останні роки змінилися люди, які приходять на навчання?

– Дуже змінилися. Особливо після пандемії та повномасштабної війни. Люди стали більше цінувати живе спілкування. Якщо раніше онлайн-формати здавалися ідеальним рішенням, то зараз багато хто прагне особистих зустрічей, можливості бачити емоції співрозмовника, бути частиною спільноти. Крім того, змінилися запити – люди частіше шукають не просто знання, а підтримку, відчуття опори, можливість знайти однодумців. Помітно зріс інтерес до психології, тем емоційної стійкості, адаптації до змін, роботи зі стресом і невизначеністю. Це природно, враховуючи ті виклики, які переживає наша країна.

– Які інструменти у роботі з дорослими ви вважаєте найефективнішими?

– Один із найпотужніших інструментів – це власний приклад. У роботі з дорослими людьми особистий досвід часто працює значно краще за будь-які теоретичні пояснення. Звісно, я можу посилатися на книги, дослідження чи наукові підходи, і роблю це, адже є люди, які люблять читати та заглиблюватися в теорію. Але значно частіше я кажу: “У мене був такий випадок”, “Зі мною сталася така ситуація”, “Я діяв саме так”. Люди краще сприймають реальні історії та приклади із життя.

Ще один важливий принцип – практична спрямованість навчання. Людина повинна чітко розуміти, де і як вона зможе використати отримані знання. Я завжди кажу, що навчання має давати результат не колись у майбутньому, а вже сьогодні. Якщо учасник почув щось корисне на тренінгу, він повинен мати можливість застосувати це відразу після завершення заняття.

Своїм учням на заняттях я пропоную прості практики. Наприклад, прошу учасників зранку зробити контрастний душ. Це нескладне завдання, але виконують його далеко не всі. Зазвичай із 25 учасників це роблять лише кілька людей. Наступного дня запитую їх про відчуття, і вони майже завжди розповідають про бадьорість, кращий настрій та приплив енергії. Саме через такий особистий досвід людина починає усвідомлювати цінність нових звичок.

Загалом ефективне навчання дорослих будується на трьох складових: особистому прикладі, простих практичних діях і подальшому аналізі власного досвіду. Моя відповідальність як тренера – показати можливості, продемонструвати інструменти, мотивувати людину та супроводити її на перших кроках. А далі кожен сам обирає, чи використовувати ці знання у своєму житті.

– Як за останні роки змінилися запити людей, які приходять на тренінги?

– Один із основних зараз – це, звісно, ментальне здоров’я. Люди все частіше приходять із потребою відновитися, знайти внутрішню опору, зрозуміти, як справлятися зі стресом і жити в умовах постійної невизначеності.

На тренінгах дедалі частіше можна побачити сильні емоційні реакції. Варто лише торкнутися певної теми, і люди починають плакати. Втім, іноді й сам можу розчулитися, адже ми всі живемо в одній реальності та переживаємо схожі виклики. Зараз суспільство дуже емоційне, і це цілком природно.

Багато запитів стосуються відновлення ресурсів, побудови взаємин, пошуку контакту із собою, переосмислення минулого та планування майбутнього. Але практично всі ці теми так чи інакше проходять через контекст війни.

– А що залишається незмінним у потребах людей?

– Емоції. Незалежно від часу, обставин чи суспільних змін люди завжди приходять за емоціями, натхненням і внутрішнім запалом. Так було раніше і так залишається зараз. Саме тому я намагаюся перетворювати кожен тренінг на своєрідну невелику виставу. Десь пожартувати, десь створити несподівану ситуацію, десь допомогти людям переключитися й подивитися на себе збоку.

“ЛЮДЯМ СКЛАДНІШЕ ЖИТИ В ТЕМПІ, ЯКИЙ ДИКТУЄ СУЧАСНИЙ СВІТ”

– Як утримати увагу аудиторії в епоху коротких відео?

– Це одне з найскладніших завдань сучасності. Люди звикли до швидкого споживання інформації, тому утримувати увагу протягом кількох годин стає дедалі важче. Головний інструмент, який я використовую, – це постійна зміна діяльності. У тренінгах ми намагаємося кожні 15-30 хвилин змінювати формат роботи, спосіб подачі інформації або вид активності. Це необхідно для того, щоби люди не втрачали концентрацію та залишалися залученими в процес.

До того ж цей принцип працює не лише в офлайн-навчанні, а й під час онлайн-занять. Наприклад, під час онлайн-навчання зміна місця може суттєво вплинути на рівень концентрації та залученості. Цей принцип я часто пояснюю й батькам, з якими також працюю. Зокрема, прийомним батькам, батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу та батькам дітей з інвалідністю.

Я запитую їх: де дитина навчається, відпочиває, спить і проводить вільний час? Найчастіше відповідь одна – у своїй кімнаті. Тоді я звертаю увагу на те, що дитина фактично стає заручником одного простору. Тому рекомендую хоча б іноді змінювати місце для навчання. Наприклад, виконувати завдання на кухні, на заскленому балконі або в іншій частині квартири. У більшості випадків така можливість є, просто ми про неї не замислюємося.

– Зараз про емоційне вигорання говорять дуже багато. Це справді масова проблема чи певною мірою модна тема?

– Емоційне вигорання – це реальна й дуже масштабна проблема. Щоб зрозуміти її природу, варто подивитися на ситуацію ширше. Як біологічний вид, людство існує мільйони років. Наша нервова система формувалася в зовсім інших умовах, ніж ті, у яких ми живемо зараз. Натомість інформаційне середовище, до якого ми звикли, існує відносно недавно – умовно останні сто років, якщо рахувати від появи газет, радіо та телебачення.

За цей час світ змінився надзвичайно швидко. Обсяг інформації, який щодня отримує сучасна людина, зріс у десятки, а можливо, й сотні разів. Проте наша психіка не еволюціонує такими темпами. Саме тому ми часто не встигаємо адаптуватися до швидкості змін, які відбуваються навколо нас.

Люди мого покоління ще пам’ятають дитинство без смартфонів і соціальних мереж. Тепер же діти споживають інформацію зовсім інакше та швидше. Я не можу сказати, добре це чи погано. Це просто факт, який варто досліджувати та усвідомлювати. Але очевидно, що темп споживання інформації значно випереджає ті механізми, за якими працює наша психіка.

Є ще один показовий приклад. Часто можна почути думку, що сучасні люди стали менше читати. Насправді ж ми читаємо навіть більше, ніж раніше: повідомлення в месенджерах, дописи в соціальних мережах, новини, електронні листи, рекламу на вулицях, вивіски та інформаційні повідомлення. Змінилася не кількість читання, а його якість. Ми перебуваємо в потоці інформації, який практично не припиняється.

Саме тому проблема вигорання сьогодні настільки актуальна. Це не вигадка і не модний ярлик. Людям дедалі складніше жити в темпі, який диктує сучасний світ. Це реальність, до якої нам потрібно адаптуватися. Недарма Чарльзу Дарвіну приписують фразу: “Адаптуйся або помри”. І хоча це радше популярне трактування його ідей, сама думка дуже влучно описує сучасні виклики. Ми маємо навчитися жити в нових умовах і знаходити способи підтримувати власний ресурс.

– Які перші сигнали свідчать саме про професійне вигорання?

– Парадоксально, але одним із перших кроків до вигорання може стати надмірний ентузіазм. Зазвичай ми сприймаємо захопленість роботою як щось винятково позитивне. Людина любить свою справу, готова працювати понаднормово, приходити на роботу у вихідні, брати на себе додаткові завдання. З боку це ніби високий рівень мотивації, але саме тут часто приховується небезпека.

Важливо розрізняти здоровий ентузіазм і надмірну захопленість. Енергія та інтерес до роботи – це чудово. Проблема починається тоді, коли людина настільки занурюється в професію, що перестає залишати собі простір для відпочинку та відновлення. Я завжди раджу після завершення важливого завдання дозволити собі паузу. Наприклад, якщо ви закінчили великий проєкт чи підготували матеріал, не варто одразу братися за наступну справу. Потрібно дати собі можливість переключитися, відпочити й відновити ресурси.

– Як досягати професійного зростання і не здаватися на шляху до своєї мети?

– Я прихильник стабільності. Для мене професійне зростання – це не постійні пошуки себе в різних сферах і не зміна напрямку кожні два-три роки. Це глибоке занурення в обрану справу та послідовний розвиток у ній.

Наприклад, я багато років займаюся тренерством. В Україні та за її межами мене знають насамперед як тренера для тренерів. Саме цей напрямок став моєю професійною спеціалізацією та сферою експертності. Окрім цього, з часом сформувалася ще одна моя особливість, яку багато хто вже впізнає, – “мандруючий тренер”. Із 2018 року я активно працюю в різних регіонах країни, поєднуючи професійну діяльність із подорожами. Сьогодні залишилося лише два обласні центри України, де я ще не проводив тренінгів. Один із них – Чернігів, і вже найближчим часом я там працюватиму. Інший – Ужгород.

Для мене це не просто робочі відрядження. Це формат, який називаю Work and travel. Я працюю, але водночас знайомлюся з містом, відвідую музеї, парки, цікаві історичні місця, відкриваю для себе місцеву культуру та кухню. Саме тому професійне зростання для мене – це поєднання стабільності та чіткого вектора розвитку.

– Як сильно війна вплинула на психологічний стан українців?

– Безумовно, дуже сильно. Але, як не дивно, у цієї ситуації є дві сторони. З одного боку, ми маємо величезну кількість болю, втрат, тривоги та невизначеності. З іншого – люди стали більш обізнаними у питаннях психологічного здоров’я та почали серйозніше ставитися до власного емоційного стану.

Ще кілька років тому професію психолога багато хто сприймав доволі поверхнево. Можна було почути жарти на кшталт: “Психолог – це людина, яка працює з психами”, або що психолог це “перевчений учитель” чи “недовчений лікар”. Для фахівців це було не надто приємно чути, адже психологія – самостійна й надзвичайно важлива професія. Зараз ситуація помітно змінилася. Люди все частіше розуміють цінність психологічної допомоги та усвідомлюють, що звернення до фахівця – це не прояв слабкості, а відповідальне ставлення до себе.

Я багато працюю в соціальній сфері, зокрема беру участь у проєктах, спрямованих на розвиток соціальних послуг у громадах. І бачу, що питання психологічної підтримки зараз стає одним із пріоритетних. Наприклад, у багатьох громадах України створюються Центри життєстійкості – простори, де люди можуть отримати психологічну підтримку, консультації та допомогу у складних життєвих обставинах. Дуже важливо, щоб українці знали про існування таких можливостей і не боялися ними користуватися.

Крім того, зараз доступно значно більше якісних ресурсів для самодопомоги. Працюють гарячі лінії психологічної підтримки, створюються професійні YouTube-канали, зростає кількість просвітницького контенту про ментальне здоров’я. Фактично багато з цих змін стали відповіддю суспільства на виклики війни. Водночас нам усе ще доводиться долати певні стереотипи. Наприклад, в українському суспільстві досі існує упереджене ставлення до психіатрії. Дехто сприймає звернення до психіатра як щось сороміцьке або таке, що автоматично означає наявність серйозних психічних розладів. Насправді це хибне уявлення.

Якщо людина відчуває, що не справляється зі своїм станом, їй варто звернутися до відповідного спеціаліста. Психолог і психіатр виконують різні функції. Психолог не призначає медикаментозного лікування, тоді як психіатр може оцінити стан людини комплексно та, за потреби, підібрати необхідну терапію. У багатьох країнах світу консультація психіатра є такою ж звичайною справою, як візит до стоматолога чи сімейного лікаря. Нам також важливо поступово позбуватися страхів і стереотипів, які залишилися ще з радянських часів.

Як психолог я вважаю одним зі своїх завдань саме руйнування таких міфів та формування культури турботи про ментальне здоров’я. Адже особисто для мене ця тема має особливе значення. Я народився в Горлівці, навчався та працював у Криму. Тому добре знаю, що таке втратити зв’язок із місцями, де минуло дитинство та юність. Частина мого життя залишилася на окупованих територіях. Навіть більшість дитячих фотографій залишилася там. Мамі вдалося вивезти лише кілька світлин, і нині це все, що збереглося від того періоду. Тому я добре розумію почуття людей, які пережили втрату дому, вимушений переїзд чи розрив із близькими місцями та спогадами.

Але я переконаний, що, попри всі труднощі, не можна опускати руки. Життя триває. І наше завдання знаходити в собі сили рухатися вперед, підтримувати одне одного та поступово будувати нову реальність навіть у найскладніших обставинах.

–  Які помилки люди найчастіше роблять, намагаючись упоратися зі стресом?

– Одна з найпоширеніших помилок – це спроба раціоналізувати свій стан і переконати себе, що постійний стрес нібито робить людину сильнішою. Часто можна почути: “Я вже звик до цього”, “Я стаю стресостійкішим, бо постійно живу в напрузі”. Але насправді наша нервова система не стає сильнішою лише тому, що постійно перебуває під навантаженням. Навпаки, вона поступово виснажується. Тривалий стрес не тренує нас, а забирає ресурси, які потребують регулярного відновлення.

Саме тому важливо не ігнорувати власний стан і не переконувати себе, що постійна напруга є нормою. Стресостійкість – це не здатність терпіти все більше й більше навантаження, а вміння вчасно відновлюватися та підтримувати себе.

– Що б ви порадили людям, які постійно відчувають тривогу, втому та емоційну нестабільність?

– Насамперед я би порадив звернути увагу на своє оточення. Дуже важливо формувати навколо себе коло людей, які підтримують, надихають і допомагають рухатися вперед. Варто більше спілкуватися з так званими “енерджайзерами” – людьми, після розмови з якими з’являються сили, натхнення та бажання діяти.

Адже якщо ми постійно збираємося лише для того, щоб обговорювати, як усе погано, скаржитися на життя та концентруватися винятково на проблемах, наш емоційний стан навряд чи покращиться. Іноді достатньо почути прості слова “Прорвемося”, “Впораємося”, “Відновимося”, щоб знову відчути внутрішню опору. Звісно, є речі, які неможливо повернути. Неможливо відновити життя людини, яку ми втратили. Не все можна виправити чи повернути назад. І це теж частина реальності, яку потрібно прийняти.

“ЗАРАЗ ВАЖЛИВІ НАВИЧКИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ПРАЦЮВАТИ, А Й ЖИТИ”

– Чому нині особистісні навички стали не менш важливими, ніж професійні?

– Якщо говорити глобально, то 20 століття було епохою хард-скілів – професійних знань і технічних навичок. У той час суспільство значною мірою орієнтувалося на досягнення – більше працювати, більше заробляти, бути успішнішим за інших. У 21 столітті акценти поступово зміщуються. Все більшої ваги набувають софт-скіли – навички, які допомагають людині не лише працювати, а й жити.

По суті, це навички взаємодії із собою та світом. Вони допомагають будувати стосунки, домовлятися, працювати в команді, долати труднощі, отримувати задоволення від життя та адаптуватися до змін. Недарма їх називають “м’якими” навичками. Якщо говорити метафорично, вони ніби амортизують удари життя та допомагають людині залишатися гнучкою в складних обставинах.

Наприклад, якщо я вмію домовлятися з людьми, то матиму більше можливостей для професійного та особистісного розвитку. Якщо я здатний адаптуватися до нових умов, мені буде легше долати виклики.

– Які особистісні навички найбільше цінують роботодавці?

– На першому місці серед запитів, із якими я найчастіше зіштовхуюсь в роботі зараз, емоційний інтелект. Ідеться не лише про вміння контролювати власні емоції. Набагато важливіше навчитися розуміти емоційний стан інших людей, помічати їхні потреби та знати, як правильно взаємодіяти в різних ситуаціях.

Ще один важливий напрямок – профілактика професійного вигорання. Це теж своєрідний софт-скіл, адже вміння дбати про себе, відновлювати ресурси стає необхідною навичкою для сучасної людини. Також дуже затребуваним залишається критичне мислення. Ми живемо в умовах величезного інформаційного потоку, де поряд із достовірною інформацією існує безліч фейків, маніпуляцій і спотворених фактів. Саме тому здатність аналізувати інформацію, перевіряти джерела та робити власні висновки стає надзвичайно важливою.

– Чи можна розвинути комунікабельність, якщо людина від природи сором’язлива?

– Безумовно. Передусім варто зрозуміти одну просту річ, що комунікація – це навичка. А будь-яку навичку можна розвивати. Якщо людина хоче навчитися спілкуватися впевненіше, їй потрібно практикуватися у спілкуванні. Іншого шляху немає. Хочеш комунікувати – комунікуй. Чим більше практики, тим природніше й комфортніше почуватимешся в різних ситуаціях.

– Яка навичка буде найважливішою для успіху в найближчі роки?

–  Мені здається, креативність. І буде дуже цікаво перевірити цей прогноз через кілька років. Останнім часом я спостерігаю, що вона втрачається серед молодих людей. Зараз відбувається зміна поколінь, і багато людей ще мають достатньо широкий досвід, надивленість та різноманітні джерела натхнення.

Але в довгостроковій перспективі існують ризики, що на ринку праці може бути відчутний дефіцит креативності. Якщо підходи до освіти, виховання та розвитку не змінюватимуться, через кілька десятиліть ми можемо зіткнутися з ситуацією, коли дедалі більше людей працюватимуть за шаблонами й готовими алгоритмами.

– Чого людям бракує більше: знань чи психологічної стійкості?

– Інформації навколо нас більш ніж достатньо. Фактично весь світ знань лежить у нашій кишені – у смартфоні. Проблема не в нестачі інформації, а в тому, як ми нею користуємося. Можна знати дуже багато, але нічого не змінювати у своєму житті. Важливо не лише знати, а й діяти. Саме здатність застосовувати знання на практиці, адаптуватися до змін і зберігати внутрішню стійкість стає одним із головних чинників успіху.

– Що найчастіше заважає людям змінити своє життя?

– Це попередній досвід, який людина засвоює з дитинства та свого оточення. Дуже багато наших установок формується під впливом батьків, близьких людей, учителів, друзів і загалом середовища, в якому ми зростаємо. Якщо дитина постійно чує підтримку, якщо їй кажуть: “Спробуй”, “У тебе вийде”, “Рухайся вперед”, то для неї активність, розвиток і самореалізація стають природною нормою.

Але буває й навпаки. Якщо людину постійно критикують, знецінюють, стримують фразами на кшталт “не висовуйся”, “не ризикуй”, “у тебе не вийде”, “не проявляй себе”, то поступово ці переконання стають частиною її внутрішньої картини світу. У результаті доросла людина може навіть не усвідомлювати, що багато її обмежень – це не власні переконання, а установки, засвоєні колись від інших.

– Яку одну навичку ви порадите розвивати кожному?

– Стресостійкість через призму любові до життя.

Нагадаємо, що Євгеній Тютюнник із Переяслава в інтерв’ю Інформатору розповів про свою справу “Elit auto club”. Читайте тут.

Яна Малишко

Фото: Яна Малишко та Facebook-сторінка Леоніда Ніколаєва

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.