Улюблена Одеса, “Тарасова гора” та професійне свято: яким був червень для журналістів Інформатора

Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.

У червні журналісти Інформатора працювали та навчалися новому, подорожували та насолоджувалися літніми подіями. Про все це редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у традиційній рубриці з враженнями за місяць, що минає.

Що сподобалося?

Єгор Данильчев: Цього місяця мені сподобалось відкриття “Меча Мономаха” у Переяславі. Навіть без попереднього заглиблення у тему, коли прийшов на захід, відчув всю атмосферу дійства. На заході був особовий склад “Центурії”, всі “по формі”, в одній шерензі – сильно і справді вражаюче. Також сама інсталяція та посил, який автор вклав у цей захід, западають у душу.

Мою увагу, як людини, яка має любов до ножів, зброї та подібних тем, привернули клинки, які представили на заході. Доторкнутись до історії, побачити справжні артефакти – круто. Це щось подібне до того, коли відвідуєш старовинні храми або інші древні пам’ятки. Коли думаєш про це, здається звичайним, нічого особливого. А коли стоїш поруч чи торкаєшся, розумієш, скільки часу пройшло існування цього об’єкта, – вражає.

Не можна не згадати і про особисте знайомство та спілкування із Сергієм Червінським. Людина, безумно, дуже розумна та цікава. Звісно, це обумовлено і посадою, яку Сергій Червінський обіймає у “Центурії” – хорунжий, – але тим не менш як промова, так і коментар після заходу наповнили енергією та залишили відбиток у свідомості. Вдячний за таку можливість та радію за людей, які мають змогу поруч вчитись чогось у нього.

Віталій Усик: Червень став для мене місяцем зустрічей із людьми, яких давно не бачив. Скажімо, День журналіста (6 червня) мене запросили святкувати із колективом редакції того самого “Вісника”, у якому я розпочинав свою кар’єру журналіста і який не інакше, ніж сім’я, ніколи не називав. На жаль, зібратися через різні обставини змогли не всі, але навіть у досить маленькому колі нам було класно.

Були наша редакторка Галина Карпенко, яка стала для всіх нас не просто гарним босом, а і наставницею у житті та справжнім другом, відповідальний секретар Валерій Шкребтієнко, завдяки якому мої тексти стали більш-менш прийнятними для читання, а ще який став прикладом для мене у багатьох інших аспектах життя. Були журналісти Олена Матвієнко, яка завжди була і є душею нашої компанії, та Леонід Мілютін, який додає цим компаніям особливого гумору й шарму. А приймав усіх нас у себе на дачі наш новий добрий знайомий Олександр, який мужньо витерпів таких веселих гостей до пізнього вечора.

Ми встигли й покупатися у річці, і посмажити шашлики, і пограти в настільний теніс. Не встигли хіба що наговоритися – за всі ті роки, що пропрацювали разом, і за цей один день. Тому, звичайно ж, домовились зустрічатися частіше. Залишилось найскладніше – дотриматися цієї домовленості.

А ще наприкінці червня у переяславському університеті був зліт випускників. Спробував зібрати на це дійство свою групу. І на моє здивування, четверо все ж зібралося. Це були загалом лише ті, хто зараз живуть у Переяславі, проте одна дівчинка навіть з-за меж Києва приїхала. Якщо чесно, ніхто не змінився за 10 років – всі такі ж прості й безспосередні, всі так само у пошуках себе.

Яна Малишко: Цього місяця мене “носило”, де тільки дозволяв вільний час. І всі ці події значно розбавили перший місяць літа. Перше в списку – фестиваль “Тарасова гора”, який майже кожного року проводять у Переяславі на території спортивної бази біля Дніпра. Добряче зарядилася емоціями, новими знайомствами та шаленою атмосферою, бо все, що відбувалося навкруги, – масштаби події, концерти, зовнішній вигляд людей, смачна їжа з вогнища – це щось незабутнє.

Так співпало, що наступного дня після фестивалю я поїхала до Києва на концерт гурту Курган & Agregat. Це ті самі пацани, які збирають масштабні суми на допомогу армії, балакають на лютому суржику, пишуть безумні пісні, але в ноти навряд попадають бодай кілька разів за трек. Але їх любить неймовірно велика аудиторія, серед них і я. Три години кайфу і відриву у Жовтневому палаці – один із найяскравіших концертів, на яких мені доводилося бути.

Що не сподобалося?

Яна Малишко: Разом із насиченим життєвим ритмом я вибилась зі свого основного режиму, скажімо так. Не вистачає часу, щоби стабільно читати улюблені книги, активніше тренуватися та навчатися загалом. Виявляється, дуже складно кожного разу вливатися в це спочатку. Наче починаєш, все йде-йде, а потім хоп, і ти знову випадаєш. А я люблю, коли все чітко, зрозуміло і за графіком. Проте, напевно, інколи ця непередбачуваність і робить наше життя цікавішим та розмальовує буденність.

Віталій Усик: Цього місяця я відчув, що справді втомився. Якщо уявити, що маю батарею, як, скажімо, у смартфоні, то зараз вона заряджається на щонайбільше 40% від своєї потужності й відповідно щодня використовую її повністю. При цьому зупинитися й відпочити не можу, бо тоді здається, що взагалі розклеюся. Робота – це те, що рятує, але водночас і розбиває, така ось дилема.

Насправді щось схоже на відпустку востаннє у мене було аж торік наприкінці вересня, коли підкорював Говерлу. Та й то тривала вона тоді від середи до наступного понеділка, тобто менше тижня. Тож на це літо я буквально поставив собі за мету взяти відпустку принаймні на один тиждень. І нехай на неї й не буде якихось масштабних планів, але трохи збити свій постійний режим не завадить. Головою я-то розумію, що потрібно дбати про себе та своє ментальне здоров’я, але на ділі майже цим не займаюся.

Єгор Данильчев: В одному з випусків рубрики “Інформатор вихідного дня” я писав, що мене розчарувало продовження серіалу “Берлін”. Тут описувати вже не буду, хто хоче – прочитає рецензію за посиланням, але ключові моменти повторю.

Перший сезон “Берліна” я почав дивитися після закінчення “Паперового будинку”. Серіал мене справді затягнув і сильно запав у душу, тому після перегляду останньої серії з’явилося відчуття спустошення та сильне бажання побачити продовження. Саме тоді й дізнався про “Берлін”, який є приквелом до “Паперового будинку”.

І тоді це був саме той ковток свіжого повітря – те продовження, якого мені так хотілося. Перший сезон мені сподобався. Можливо, через те, що я ще перебував під сильними емоціями після перегляду основного серіалу й тому сприймав його з певним позитивним упередженням. У будь-якому разі залишився задоволеним і з нетерпінням чекав на продовження. Щойно другий сезон вийшов на екрани у перші вихідні ми з дівчиною сіли його дивитися. Усі вісім серій подивилися трохи більше, ніж за день.

Але очікування себе не виправдали – продовження серіалу стало банальним розчаруванням й залишило по собі неприємний осад. Так буває: чим більші очікування – тим більшим може бути розчарування. Цей момент може не тягнути на повноцінний негатив за місяць, але оскільки чогось ще я не згадав, то вирішив у цю секцію записати те, про що пам’ятаю.

Що надихнуло?

Єгор Данильчев: Надихнуло цього місяця мене отримання офіційного журналістського посвідчення на роботі. Додає і впевненості, і просто більше бажання працювати. Але лише перший день🙂 Загалом прикольний позитивчик, який трохи надихнув мене у червні. Але порада на майбутнє собі та іншим: перефотографовуйтесь на документи, які робляться на роки, стільки, скільки буде потрібно, щоб фотка вам сподобалась.

Віталій Усик: Нещодавно подивився в YouTube інтерв’ю у Fedoriv Vlog із засновник групи IT-компаній Fractal Артемом Бородатюком. Воно було більше про менеджерство, ніж про IT, недарма ж Бородатюк – автор книги та курсу “Для менеджерів”. Не дивно, що після цього рекомендації підкинули мені частину його курсу, опублікованого в YouTube, і я поволі почав його вивчати. Справді вивчати, а не просто дивитися, тому що цей контент я сприймаю як реальні освітні лекції, спеціально виділяю для них час, фіксую найважливіше та використовую знання на практиці.

Цього літа я хотів пройти якийсь навчальний курс, і ось він ніби сам звалився мені на голову. Зрозуміло, що Бородатюк розповідає про те, як керувати великими компаніями, а не двома-трьома людьми, як у моєму випадку. Проте менш корисними знання від цього не стають. Бо я вже за шість лекцій знаю, як можна розділити співробітників за категоріями і як краще працювати із кожним із них, як відбирати людей на роботу, як правильно стимулювати й ставити цілі та чому не потрібно залишатися із тими, хто не хоче працювати, нехай і має величезний талант. Загалом здається, що стаю кращим керівником, і це не може не тішити.

Яна Малишко: Посеред червня я поїхала в улюблену Одесу. І що може бути кращим, ніж улітку поїхати на море? Мене загалом будь-яка подорож тримає під емоціями ще довгенько, але Одеса – це щось особливе, вже якесь рідне. Мабуть, в Інформаторі я про неї вже писала тисячу разів, але що поробиш?

Море трішки засмутило, бо було дуже холодним, змогла тільки кілька разів зануритися, проте водичка неймовірно чиста. Але позасмагала на пляжі прекрасно, навіть не обгоріла. Дуже пощастило, що ці три дні в місті було відносно спокійно. В іншому, як завжди, Одеса прекрасна та натхненна. Багато їла, гуляла та була в моменті (доказ – лише кілька сторіс в Instagram за весь відпочинок).

Нагадаємо, що у травні журналісти Інформатора захоплювались Києвом, ходили на концерти й до музеїв, проводили час із друзями та рідними. Їхні рефлексії – тут.

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.