Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.
У серпні журналісти Інформатора зустрічалися із рідними після тривалої розлуки, влаштовували романтичні побачення, а також оцінювали кіно та книги, які дивились і читали. Про все це редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у традиційній рубриці з враженнями про місяць, що минає.
Що сподобалося?
Віталій Усик: На Netflix вийшла трисерійна документалка “Моурінью” про одного із найвидатніших футбольних тренерів сучасності. Вона розповідає про становлення Жозе, показує його характер і при цьому не ідеалізує його. Netflix уміє робити документалки так, що їх хочеться дивитися, не відриваючись. Ось і тут мене добряче захопило. Передусім накрило ностальгією, бо історія, зокрема, повернула в часи, коли Моур у 2000-х очолив лондонський “Челсі” і побудував одну з найсильніших команд світу. Тоді я лише починав захоплюватися футболом, і гравці здавалися трушнішими, поле зеленішим, а м’яч круглішим.
Окремого фільму заслуговує його період роботи у міланському “Інтері”. Там із командою мало не пенсіонерів він спромігся виграти Лігу чемпіонів, бо знайшов підхід до ветеранів. Кадри його прощання із Марко Матерацці свого часу облетіли мережу (Моур ховав свої сльози в обіймах італійського захисника). Після перегляду цього серіалу вони стали для мене ще зрозумілішими й відповідно проникливішими.
Загалом же, попри свою неоднозначність як особистості, Моурінью мені подобається. Він надзвичайно вимогливий до себе та своїх футболістів, жорсткий, а подекуди й жорстокий. Сильні особистості поруч із ним ставали ще сильнішими, а слабкі здавалися та втікали. Він живе своєю професією і зізнається, що крім цього, по суті, не має жодних захоплень. І певно, це тривалий час дозволяло йому бути безумовно найкращим.
Проте світ змінюється, змінюються і покоління футболістів. Все частіше жорсткі методи Жозе не працюють із “ніжними” сучасними зірками. Дехто почав вважати цього тренера так званим “збитим льотчиком”. Мене ж це змусило задуматися глобальніше: схоже, новий світ належить не сильним, а гнучким. Тож, аби не здохнути, потрібно пристосовуватися.
Яна Малишко: Серпень цього року я чекала найбільше. Нарешті він настав, і я побачила свою рідну меншу сестру. Вона переїхала за кордон і ми не бачились 10 місяців. У свою відпустку я змогла поїхати до неї. Напевно, зараз багатьом знайоме відчуття першої зустрічі з рідними після довгої розлуки. Побачила її, обійняла і відразу сплакнула. Ми чудово провели час разом із родиною, я побувала у новій країні, у нових місцях, розширила свій світогляд, що теж є плюсом поїздки.
Вперше побувала у театрі на Подолі, той що в Києві. У театри ходжу частенько, але чомусь саме в цьому ще не була. У неділю хотілось кудись сходити, розвіятись, знайшлась вистава “Приворотне зілля”. За 750 гривень особливо нічого феєричного не очікувала. Але тривала вистава цілих три години з антрактом і мене напрочуд здивувала. Історія була смішною та іронічною, з нотками української містики. Актори теж добре справлялися з ролями, хоча професіоналів та новачків можна було розрізнити відразу.
Єгор Данильчев: Цього місяця найбільш позитивною подією для мене стали чотириденні вихідні. Дівчина повернулась з-за кордону, я зміг взяти собі додаткові два дні відгулу. І нарешті, через не один рік планувань, у мене все ж вийшло організувати побачення. Повноцінне, як того часто хочуть жінки, а не просто звичне “погуляти” чи “на каву”. Переживав за підготовку, але воно того було точно варте, хоч і задоволення з дуже недешевих. Та й взагалі, якщо говорити про гроші – для цього ми їх і заробляємо, аби обмінювати на емоції.
Окрім головного побачення на той день, поки чекали вечора, сходили відразу на два фільми: “Одіссею” та “Кінець Оук-стріт”. “Одіссею” дивились у форматі REDUX – кінотеатр-ресторан (для багатих), а “Кінець Оук-стріт” – у форматі 4D (рух сидінь, запахи і вода в обличчя). Якщо трохи про враження, то самі стрічки не дуже виправдали очікувань, але головне тут – це емоції та час, проведений з коханою. Хочеться якомога частіше так проводити час та відчувати подібне, а не звикати до нудної рутини та побуту. Відчув, ніби перезавантажився за ці дні і нормально відпочив.
Також, як я вже писав у одному з матеріалів цієї рубрики, інколи мене надихає чи у моменті подобається світ навколо. Ти зупиняєшся, дивишся навкруги і помічаєш красу. Окремим естетичним задоволенням для мене є грози і шторми. Але не тоді, коли ти надворі, звісно. 7 серпня у Переяславі пройшов довгоочікуваний дощ після спеки. І як же приємно було вийти на балкон і дивитись, як насувається гроза, блимає небо та гримить грім. А потім починається дощ десь далеко, і потроху насувається на Переяслав. Мене це по-справжньому заворожує.
Цей дощ хоча би на трохи відігнав спеку, дихати стало легше, ця свіжість додала сил і дозволила бодай ненадовго переключитись від усього негативу. У постійній війні ми вже і забули про такі маленькі моменти щастя, як по-дитячому радіти дощу чи веселці. Так, ми живемо у стані хронічного стресу – який там дощ, коли з неба тепер падає балістика, еге ж? Але якщо не намагатись помічати красу і продовжувати жити (намагатись жити) бодай трохи як раніше, то дуже швидко вигориш і зневіришся.
Що не сподобалося?
Єгор Данильчев: Не сподобалась мені однозначно спека, про яку згадав вище. Якось дуже різко вона повернулась, і ці дні були за відчуттями гіршими. Можливо, якби замість роботи я ходив на річку, було би краще, але маємо що маємо. Кожного разу у такі моменти я думаю: “Як би добре було взимку…”, але приходить зима, а особливо така, як у нас, а не в Америці (так-так, стереотипна Америка, якою ми її пам’ятаємо з фільмів) і ти дуже швидко “перевзуваєшся” і починаєш сумувати за теплом.
І, звісно, війна. Про це можна писати кожного місяця та кожного дня, але останнім часом накриває все сильніше, зневіра все сильніша, і пропаганда, як ворожа, так і наш інформаційний простір, десь робить свою роботу. Час, протягом якого триває війна, не грає на руку, адже чим довше – тим настрої та емоційний стан населення гірший. Через роботу ти постійно “варишся” у всіх цих новинах, тож сепаруватись від політики аж ніяк не вийде, як би не хотів. Воно все залишає відбиток і жити стає з кожним днем дедалі менш приємно. Але сподіваємось на краще, як би ця фраза чи подібні “переможно-потужно-незламні” думки вже всіх не дістали.
Яна Малишко: Серпень нагадує, що літо закінчується. Потрібно готуватися до осені, до холодів. Це засмучує. Але хоча б не потрібно йти до школи, це радує. Загалом подумала про літо, і зрозуміла, що мені його не вистачило. Ще б десь покупатись, гайнути на якусь ночівлю чи в похід, більше провести часу з друзями.
Віталій Усик: Раптом ви ще не знаєте, мій улюблений закордонний письменник – Стівен Кінг. Уже прочитав майже два десятки його книг. Але протягом липня та частини серпня “мучив” саме ту, яка мені взагалі не сподобалася, – “Необхідні речі”. Вважаю, що даремно витратив на неї майже 18 годин свого життя (саме стільки загалом тривало читання).
У ній автор розповідав про провінційне містечко, в якому всі жителі знають одне одного. Там відкрився дивний магазинчик із назвою “Необхідні речі”, в якому кожен знаходив для себе щось таке, без чого буквально не уявляв життя. А платив за це переважно не грошима, а певною послугою власникові. Зрештою цей власник провокував людей на конфлікти, знаходячи зерна непорозумінь між ними, а в підсумку спричинив величезне побоїще. Як я зрозумів, цей власник, по суті, був типу дияволом чи якимось вершником апокаліпсису, щось таке.
Мені не сподобалося, що було аж надто багато персонажів, через що я не прив’язався до жодного. Навіть нібито головний герой, той, що шериф, мав мало “книжкового часу”, щоб стати близьким. Також бракувало саме атмосферності, чим мене завжди підкуповує Кінг. Та й сенсу в цьому тексті на 800 сторінок я так і не знайшов. Як мовиться, що хотів сказати автор, не ясно.
Що надихнуло?
Яна Малишко: У відпустці я багато думала про своє теперішнє та майбутнє. Про те, де я зараз, куди рухаюсь, чого хочу для себе далі. Прийшло усвідомлення, яке вже давненько лежало на поверхні, але я його наче відкидала та ігнорувала. Приймати важливі рішення в житті – це страшно, нелегко, але мені довелося. Це той випадок, коли відчуваєш і страх, і натхнення водночас, береш відповідальність й робиш крок.
Віталій Усик: Цього місяця протягом кількох днів у Переяславі не працювало радіо Інформатор FM. Сталася певна технічна несправність. І здавалось би, що тут може надихати? А надихнула реакція на це людей. Вже у перші години “вимкнення” мені почали писати про проблему. При цьому нас не звинувачували, а щиро цікавилися, що сталося. Навіть ділилися тим, що без радіо нудно їхати в автомобілі.
Це підтверджує, що ми створили ще один справді важливий канал інформації в Переяславі. Із нього люди не лише слухають класну музику, а й дізнаються найсвіжіші новини Переяславщини та України загалом. Водночас місцеві бізнеси вже зрозуміли, що це унікальна для нашого краю платформа для реклами своїх послуг, якою не варто нехтувати. Про багатьох, зокрема, кафе “Прем’єр”, VAG SERVICE, інтернет-компанію ХатаNet, кафе-пекарню Bulka, вже щоденно чують на хвилі 95,8FM. Якщо вам також кортить заявити про свою справу на радіо, пишіть мені сюди.
Єгор Данильчев: І не можу не написати знову про побачення та свої вихідні. Але був у тому всьому один особливий момент (насправді кожен момент із нею особливий), який надав тому дню, побаченню і тій атмосфері куди більшого та емоційнішого особисто для мене забарвлення. Для тих, хто не знає, для мене Київ з дитинства – особливе місце. Це нічим не пояснити, це можна лише відчути.
І на цьому побаченні на даху 14-поверхового будинку об 11-й годині вечора я дивився на Київ, і вже відчував нереальний спектр емоцій. Аж ось на колонках заграв трек Bahroma “На глибині”. Хто чув, той знає, чому він дуже часто викликає особливі емоції та пряму асоціацію з Києвом. Загалом, коли грав цей трек, мені здавалось, що це все нереально. Я не складав плейлист на вечір, але людина, яка це робила, точно залишила неймовірний відбиток на цьому побаченні у спогадах. Для когось збоку це може здатись дрібницею, але це саме те, з чого складається наше життя, і те, що надає йому більшого сенсу.
Нагадаємо, що у липні журналісти Інформатора їздили на фестивалі, подорожували та насолоджувалися відпусткою. Їхні рефлексії – тут.
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
