Якщо у вас вдома є стара лялька, яка чомусь завжди здавалась моторошною, після перегляду цих фільмів краще заховайте її подалі. Чому – розповість журналіст Інформатора.
Здавалося б, що страшного може бути у звичайній дитячій іграшці? Ну, сидить собі лялька на полиці, дивиться скляними очима в одну точку і нікому не заважає. Але у всесвіті “Закляття” навіть така, на перший погляд, безневинна річ може перетворити життя цілої родини на пекло. Цього разу я продовжив знайомство із франшизою та переглянув одразу два фільми – “Анабель” (2014) і “Анабель: Створення” (2017). Чому одна історія залишила суперечливі враження, а інша змусила по-справжньому понервувати, спробую без спойлерів розповісти у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
У попередній своїй рецензії я розповідав про “Закляття” Джеймса Вана, яке, попри доволі банальний сюжет про будинок із привидами, все ж змогло мене налякати. Тоді я зазначав, що головна перевага фільму – атмосфера та постійне очікування чогось страшного. І, продовжуючи знайомство з цією кіноісторією, я очікував отримати щось подібне. Тим паче, що лялька Анабель уже з’являлася у першому “Заклятті”, а її моторошний вигляд точно не викликав бажання придбати таку додому.
Почну з того, що “Анабель” та “Анабель: Створення” – це не зовсім звичайні перша й друга частини. Перша стрічка вийшла у 2014 році, а друга – у 2017-му, проте за хронологією подій усе навпаки. “Створення” розповідає передісторію ляльки та пояснює, звідки взялося зло, яке згодом почало тероризувати інших людей. І тут виникає доволі цікавий парадокс, який прослідковується протягом всієї франшизи “Закляття”. Творці спочатку показали наслідки, а вже потім вирішили пояснити причини. Причому це виглядає гармонійно, та й причини виявилися значно цікавішими.
Перший фільм “Анабель” режисера Джона Леонетті починається з історії молодого подружжя Джона та Мії Формів. Чоловік вирішує зробити вагітній дружині подарунок – рідкісну колекційну ляльку, про яку вона давно мріяла. І тут у мене, одночасно з коханою, одразу виникло спільне запитання: хто взагалі може мріяти про таку ляльку? Ви її бачили? Величезні очі, неприродна усмішка, дивне обличчя. Така іграшка навіть без демонів виглядає так, ніби вже когось убила і просто чекає наступної нагоди.
Але Мії подарунок подобається, тому лялька займає своє місце серед інших речей у дитячій кімнаті. Незабаром на будинок подружжя нападають члени сатанинського культу. Невеликий спойлер: цю сцену варто запам’ятати, пізніше режисер прикольно зіграє нею з глядачем. Після цієї події починається низка незрозумілих явищ, а сама Анабель стає своєрідним провідником для демонічної сутності.
Загалом сюжет цілком типовий для фільмів жахів та майже не зачепив цього разу. Молода родина, надприродні сили, незрозумілі звуки, предмети, які рухаються самі собою, і, звичайно ж, персонажі, які до останнього намагаються пояснити все випадковістю. Бачили, знаємо, проходили. Але у тому ж “Заклятті” це реалізували цікавіше, аніж тут.
У першому “Заклятті” режисер майстерно використовував очікування страху, змушуючи мене постійно вдивлятися у темряву. Натомість перша “Анабель”, як мені здалося, занадто часто намагається налякати безпосередньо самим страшним моментом. І ні скример, ні атмосфера не сказати, що дуже мене вразили.
Так, окремі сцени дійсно вдалі. Особливо запам’ятався епізод у підвалі з ліфтом, коли героїня намагається вибратися, але простір ніби не бажає її відпускати. Тут страшно було і через очікування демона, і через відчуття пастки. Загалом – мені сподобалось. І з цим демоном було ще буквально декілька сцен, де можна поставити лайк. І також хочеться відзначити фінал, вийшов може і не супер непередбачуваним та страшним, але спровокувати моє розширенн зіниць все ж вийшло. Решта у цій серії – доволі примітивна історія. Або ж на момент написання рецензії я вже забув решту стрічки.
А тепер перейдімо до “Анабель: Створення”, яку зняв Девід Сандберг. І от тут, як на мене, творці нарешті зрозуміли, чим саме варто лякати глядача. Події розпочинаються з трагедії у родині лялькаря Семюела Маллінза та його дружини Естер. Вони втрачають маленьку доньку Анабель, після чого їхнє життя кардинально змінюється. Через роки подружжя погоджується прихистити у своєму великому будинку кількох дівчаток-сиріт та черницю, яка за ними доглядає. Здавалося б, благородний вчинок, який мав би принести в оселю хоч трохи життя після багатьох років горя.
Але до чого ж тут демон Анабель. У будинку є кімната, до якої дітям категорично заборонено заходити. І, звичайно ж, якщо у фільмі жахів є зачинені двері, на яких ледь не написано “ТУТ НЕБЕЗПЕЧНО”, можете бути певні, що хтось обов’язково захоче їх відчинити. Бо інакше, мабуть, сценаристам просто не було б про що знімати хоррори. Саме так одна з дівчаток, Дженіс, знаходить загадкову ляльку. І від цього моменту будинок поступово перетворюється на місце, якого протягом багатьох років так сильно намагалися уникати його власники. Чому? Дивіться фільм, інакше спойлери вам все розкриють. А тут же основна суть – як з’явився цей демон Анабель.
Атмосфери додає також вдало підібрана локація. Великий старий будинок, безліч кімнат, довгі коридори, сходи, зачинені двері та іграшки, розставлені у різних місцях. Усе це створює відчуття максимального дискомфорту. Мені, як людині, яка колись боялась темряви, було особливо некомфортно під час перегляду. Я у таких місцях і за денного світла почуваюсь неспокійно, а тут – годі й казати.
Важлива також історія самої Дженіс. Через перенесену хворобу вона має проблеми з пересуванням, тому опиняється у ще вразливішому становищі. Коли навколо починається якась чортівня, інші персонажі хоча б можуть спробувати втекти. А вона – ні. Ми розуміємо, наскільки беззахисною є дівчинка перед тим, що відбувається навколо і чесно сказати – як же мені було шкода її протягом всього фільму. Як і померлу Анабель. Я люблю дітей і дуже не хочу, щоб вони страждали якось навіть у фільмах. Тому коли у хоррорах обирають жертвою дитину…
Якщо говорити про емоційний зв’язок із героями, то варто згадати і про стосунки Дженіс із Ліндою. Їхня дружба додає історії емоційності, якої, на мій погляд, бракувало першій частині. У поєднанні з любов’ю до дітей ти вже не просто чекаєш, коли знову з’явиться демон, а починаєш співпереживати героям і сподіваєшся, що їх мине весь цей жах.
Звичайно, “Анабель: Створення” також не позбавлена недоліків. Деякі рішення героїв викликають бажання зупинити фільм і пояснити їм елементарні правила виживання. Якщо у будинку вночі щось пересувається, самостійно відчиняє двері й намагається тебе вбити, то, можливо, не варто наступного вечора знову йти перевіряти ту саму кімнату. Особливо одному. Ну але це вже моя типова претензія до фільмів жахів, тому пробачимо цей момент. До того ж це діти, ех…
Втім, я героїв цієї частини я віднесу радше до позитивних аспектів, аніж до мінусів. Викликають співчуття, коли потрібно – страх чи тривогу. Я залишився повністю задоволеним, мабуть, майже всім у цій частині. Принаймні зараз не можу пригадати нічого поганого. Окрім того, що це, чорт забирай, страшне кіно. Не треба таке дивитись заради власного спокою.
Але загалом друга стрічка значно вдаліша. Вона не лише пояснює походження ляльки, а й розкриває її історію так, що після перегляду першого фільму окремі деталі набувають нового значення. І мені сподобалося, як сценаристи пов’язали обидві історії між собою. Причому зробили це так, щоб глядач отримав відповіді на основні запитання, але водночас не втратив інтересу до подальшої долі Анабель. Зараховуємо в “плюсик” стрічці.
До речі, ще один цікавий момент – реальна історія ляльки. Адже Анабель не повністю вигаданий персонаж. Така іграшка справді існує, а її історія пов’язана з дослідниками паранормальних явищ Едом і Лоррейн Ворренами, яких ми вже знаємо із “Закляття”. Щоправда, справжня Анабель зовсім не схожа на ту, яку показують у фільмах. Це звичайна ганчір’яна лялька із рудим волоссям. А от розповіді про її демонічну природу – лише твердження Ворренів, які не мають незалежного підтвердження. Тож сприймати події фільмів як документальну історію точно не варто.
І все ж сам факт існування реального прототипу додає історії певної моторошності. Особливо якщо ви, як і я, любите після перегляду таких стрічок почитати про те, звідки взялася ідея сюжету. Звісно, реальність і голлівудська фантазія тут дуже далекі одна від одної. Але мозку іноді достатньо й невеликого приводу, щоб почати придумувати власні страшилки.
“Анабель: Створення” я можу впевненіше рекомендувати любителям жахів. Тут є і напружена атмосфера, і цікавіші персонажі, і вдало реалізована передісторія. Фільм не намагається винайти щось принципово нове, але доводить, що навіть із давно знайомими прийомами можна створити якісний хорор. Головне – правильно ними скористатися.
Проте для повної картини однозначно варто дивитись всю франшизу для повного занурення та розуміння контексту. Далі – буде, адже попереду ще не одна частина.
Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповідала про книгу “Ніколи не бреши”. Матеріал читайте тут.
Єгор Данильчев
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
