Від босоногого дитинства до звання полковника міліції: 90-річний Броніслав Андрієвський – про свою службу, Чорнобиль і переїзд до Переяслава

Броніслав Андрієвський 20 років очолював Поліський райвідділ міліції та був свідком Чорнобильської катастрофи. Згодом переселився до Переяслава, де допоміг створити музей пам’яті рідного Полісся.

Коли у квітні 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Броніслав Андрієвський уже понад десять років очолював Поліський райвідділ міліції. У ніч катастрофи він підняв особовий склад по тривозі та відправив 29 працівників до Прип’яті. Згодом через радіаційне забруднення чоловікові довелося залишити рідний край та переїхати до Переяслава, де він долучився до створення музею пам’яті Поліського району.

Із Поліським пов’язане й особисте життя Броніслава Адамовича. Саме там у молодості він познайомився з майбутньою дружиною, яка працювала ветеринаркою. Подружжя виховало двох доньок, а згодом у них з’явилося троє онуків. Дружина померла у віці 54 років. Нині Броніслав Андрієвський живе сам у власному будинку. Одна з його доньок зараз у Києві, а інша – у Переяславі.

Про повоєнне дитинство, службу в міліції, Чорнобильську трагедію, переселення та своє життя Броніслав Андрієвський невдовзі після свого 90-річчя, яке відзначив 20 жовтня, розповів Інформатору.

ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ

– Це ціла історія – хіба її так розкажеш? Народився я в 1936 році. У 41-му році почалась так звана Велика Вітчизняна війна в Радянському Союзі. Мені вже було чотири роки. Тоді ж не було такого розкішного життя. Тоді ні цукру не було, нічого – у селі жили. Нас у хаті лишилося троє: я, старша сестра і мати, а батько був на фронті. Отак ми й виживали, і уся вага цієї ноші лягла на материнські плечі, – розпочав Броніслав Андрієвський.

Жили ми в окремій хатині, яка тоді ще була покрита солом’яною стріхою. Опалювати її треба було дровами: топити і піч, і грубку чи лежанку, як її тоді називали. Тримали корову, курей, якесь порося. Але ж усю цю живність треба було чимось годувати. Для корови – сіно накоси й привези, для хати – дров заготуй, щоб узимку протопити. Магазинів ніяких тоді не існувало, та й грошей ні в кого не було. Рятувала тільки земля. На городі садили картоплю, сіяли просо та жито. У кого була можливість, то, може, й пшениці трохи сіяв. Обов’язково тримали город: огірки, моркву, буряки – оце таке все.

Уже з п’яти років мені доручили пасти корову. Виганяв її коло хати і пас. Ми ж на Поліссі жили, а кругом нас – ліс, який у нас називали “березиною”, бо там берези росли, і повсюди болота. Сестра була на десять років старша за мене, то вона вже хоч чимось допомагала матері, а решту всього мати сама, своїми руками охоплювала. Щоб те саме жито чи просо виростити – це ж його треба було спочатку серпом вручну зжати, потім самотужки змолотити. А після того просо ще й у ступі довго товкти, щоб отримати пшоно… Це було справжнє страхіття, така важка праця.

Пішов у перший клас Мусійківської середньої школи я, коли мені було вже дев’ять років, в 45-му році, тому що школи не було, територія України була окупована. Тоді це був Розважівський (зараз Іванківський) район Київської області. У перший клас прийшли 35-й, 36-й, 37-й, 38-й та 39-й роки народження. І один у нас був з 33-го року народження. Всі зійшлись у перший клас. У 55-му році закінчили цю школу. Мені на той час було 19 років.

Навіть узимку, коли я вже пішов до школи, батько все ще не повернувся з армії. Взутися не було у що, тож нам плели постоли. Ходили люди в ліс, дерли там лозу й плели. Вони були хороші: поки ноги не намочиш – у них було тепло. А ще носили так звані “дерев’янки”. Це таке взуття, де підошва витесувалася повністю з дерева, а вже до цієї дерев’яної основи прибивали якісь шкіряні ремінці. Одягали їх на ноги і так ходили до школи. А босоніж в школу ходили аж до самих морозів.

Вчителька у першому класі перевіряла чистоту ніг, але тільки зверху – підошви ж не перевіряла, тому що по землі ходили ногами. Так потім я почав ці “дерев’янки” взувати. І доходив у них десь, напевно, вже майже до Нового року. А потім вони просто розвалилися, і все – більше нема в чому ходити.

При Радянському Союзі брали в армію в 19 років. Закінчив школу і вже восени я пішов на службу в армію. Служив в Уральському військовому полку. Після служби хотів у морфлот. Начитався книжок про море, але забрали у сухопутні війська. Після демобілізації поступив в Одеське морехідне училище Міністерства морського флоту. В Одесі при Радянському Союзі було три училища: Міністерства морського флоту для транспортних суден, технічного флоту для днопоглиблювальних та гідробудівельних робіт, а також рибної промисловості для промислового і риболовецького флоту.

Навчання там, до речі, тривало три з половиною роки, на відміну від технікуму, де на базі 10 класів навчалися лише два роки. Оскільки це училище, крім цивільної спеціальності, давало ще й військову підготовку, у нас викладали офіцери. Все було суворо: морська форма, як і належить, погони. Щоправда, єдине – згодом у Радянському Союзі прийняли постанову про скорочення армії. Союз тоді активно скорочував збройні сили, і через це погони з курсантів зняли. Але все одно – усі ці три з половиною роки ми ходили строєм: із гуртожитку в училище та на навчання. Там була серйозна військова підготовка та військова спеціальність – так нас готували.

Закінчив це училище. Працював у “Чорномортехфлоті” та Радянському і Дунайському пароплавстві. А потім захворів. І коротше кажучи, не сприйняв я морське діло. Я розрахувався і заочно поступив на юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

СЛУЖБА В МІЛІЦІЇ

Приїхав сюди, на Батьківщину, в Київську область. У той час якраз будували Київську ГЕС, де я працював майстром і був комсомольцем. Тоді в Москві якраз вийшла постанова ЦК КПРС про посилення правоохоронних органів.

Як ви, мабуть, знаєте, за берієвщини, після Сталіна, з боку міліції панував справжній терор – судили всіх підряд. Нова ж постанова вийшла ніби під егідою демократизації, щоб оновити міліцію та набрати туди свіжих людей. На будівництві Київської ГЕС діяв наш комітет комсомолу. І коли я вступив до університету, мене викликали до комітету й сказали: “Оскільки ви стали студентом-юристом, комсомол направляє вас на роботу в органи внутрішніх справ”. Так мене й розподілили у Київську область, безпосередньо у Вишгород, де й розгорталося наше будівництво.

Мені одразу присвоїли звання лейтенанта. А все тому, що за тією військовою спеціальністю, яку здобув в училищі, я став лейтенантом військово-морського флоту. В органах міліції це врахували: якщо ти вже маєш військове звання лейтенанта, то автоматично стаєш лейтенантом міліції. Моє перше військове звання – лейтенант військово-морського флоту, а фінальне спеціальне звання – полковник міліції.

Дали мені направлення або у Білу Церкву, або в Бориспіль. Тоді я за комсомольською путівкою якраз прийшов туди, в УВС (управління внутрішніх справ – ред.). Кажуть мені: “Їдьте в Білу Церкву”. Поїхав я туди. Будівля міліції виявилася двоповерховою. Там тоді було одне загальне управління – це зараз уже в місті окремо міське управління міліції, окремо районне, тому що місто велике, а на той час воно було єдиним.

Мені там щось так не сподобалося. Я зайшов усередину, піднявся на другий поверх і, навіть не заходячи ні до начальника, ні кудись інде, просто розвернувся, сів на автобус і поїхав назад до Києва. Приходжу знову у відділ кадрів і кажу: “Не хочу я в Білу Церкву, давайте в Бориспіль”. Мене й перенаправили. Ось так я і розпочав свою службу на Бориспільщині на офіцерській посаді – медичним інспектором. Це була повноцінна офіцерська посада. Ну, як зараз кажуть – “дільничний інспектор”, вони під такою назвою і по сьогоднішній день працюють.

Відпрацював я там, у Бориспільському районі, два роки. І захотілося мені переїхати на батьківщину – туди, де народився. З’їздив я додому, зайшов у тамтешній райвідділ, про все переговорив, а потім пішов у кадри й кажу: “Хочу перевестися туди”. Кадровики відповідають: “Добре”. Але в Іванківському районі, де якраз жили мої батьки, на той час не було вільної посади дільничного. Була вакансія в Поліському районі. Я й кажу: “Добре, поїду в Поліський район”. Це і справді було поруч, бо коли Розважівський район ліквідували й розділили, частина населених пунктів відійшла до Поліського району, а частина – до Іванківського. Ну, а зараз уже й Іванківського немає через нове укрупнення районів. Цей розподіл по селах так і залишився. Так я і розпочав там працювати.

У Поліському районі я пропрацював близько пів року дільничним інспектором. Потім мене призначили оперуповноваженим карного розшуку. Працював потім слідчим, старшим слідчим. Закінчив університет, вже працюючи в Поліському районі. Дипломну роботу написав на тему “Применение звукозаписи на приватном следствии”. Вона по сьогоднішній день у мене збереглась. Потім працював заступником начальника райвідділу. У 1975 році мене призначили начальником райвідділу в Поліському районі. І там я пропрацював 20 років і один день. 4 січня 75-го назначили, а 5 січня 95-го звільнили на пенсію.

Коли сталася Чорнобильська катастрофа, туди приїжджали представники й з нашого управління, і з найрізноманітніших відомств. Уся Київська область працювала там, прибували керівники з МВС України та навіть із МВС Радянського Союзу. Тоді багато говорили про те, а згодом це й підтвердилося, що в системі МВС більше не було жодного начальника, який би безперервно пропрацював на своїй посаді так довго, як я, – цілих 20 років.

Я завжди намагався працювати так, щоб у всьому панувала справедливість – не так, як це подекуди відбувається по сьогоднішній день. Щойно мене призначили начальником, я одразу чітко сказав колективу: “Будемо працювати чесно й добросовісно. Якщо з боку когось із працівників буде бодай якесь порушення законності, ми відразу ж звільнятимемо з органів”. Так і працювали. Усе робилося виключно по справедливості: якщо провину людини повністю доводили – її притягували до відповідальності. Якщо ж людина виявлялася невинною, то, звісно, ніхто її не карав. Такого не було, щоб мене, коли я ще в Борисполі працював дільничним, начальник зайвий раз критикував. Хоча збори проводилися ледь не щомісяця, а оперативні наради – через день або щотижня.

Щодо моїх підлеглих, то з нашого відділу вийшло п’ять чи шість майбутніх начальників райвідділів. Вони пішли керувати великими, серйозними райвідділами. При цьому наш підрозділ за чисельністю був чи не найменшим – у нас на відстані 130 кілометрів від Києва працювало всього 73 співробітники. Наприклад, у тому ж Борисполі штат налічував до 200 осіб.

Звісно, у нас і рівень злочинності був меншим, і тяжких злочинів, як-от убивств чи чогось подібного, траплялося значно менше. У нашому районі за рік могло статися одне-два вбивства, тоді як у великих відділах біля столиці – значно більше.

БОРОТЬБА ІЗ САМОГОНОВАРІННЯМ

Тоді якраз велася затята боротьба із самогоноварінням. А чому воно процвітало? Бо в сільському господарстві як? Треба комусь город виорати, у будівництві допомогти чи ще щось зробити – якщо запрошували людей, то обов’язково мав бути обід і обов’язково сто грамів горілки. Без горілки ніхто не піде працювати, навіть якщо ти їм великі гроші платитимеш.

А міліція водночас мусила боротися із цим самогоноварінням. Ця робота в основному покладалася на дільничних інспекторів. А в дільничного на дільниці – по п’ять-десять населених пунктів. Зрозуміло, що в селах і самогонні апарати стояли, і гнали повним ходом.

І от чим більше таких осередків ти виявив, тим кращим працівником вважався. А що таке осередок? Знайшов пів літра у бабусі – ось тобі й осередок. За цю півлітрову пляшку людину могли навіть до кримінальної відповідальності притягнути. За одну-єдину пляшку, уявляєте? Протокол склали – і все, штраф обов’язковий. А якщо справу закручували сильніше й доводили, що вона ту пляшку ще комусь давала, а той колись пригощав третього, то таку бабусю могли по суду і в тюрму оформити. У тюрму за пів літра, звісно, не саджали, але якщо справа пройшла через суд, то це вже вважалося кримінальною відповідальністю з усіма відповідними наслідками.

Тому я таку практику одразу відкинув. За мій час було лише кілька випадків притягнення до кримінальної відповідальності за цими статтями, та й то – це стосувалося справжніх ділків. Ті спеціально ніде не працювали, а займалися виключно цим промислом і потім розпродавали горілку тим самим бабусям за своїми особливими цінами. Ось із такими ми боролися, а дрібні справи просто відкинули.

Навпаки, я навіть дав чітку вказівку своїм дільничним: якщо живе якась самотня старенька бабуся, немає в неї нікого чи діти десь далеко, а їй же треба якось і город виорати, і роботу по господарству зробити… Вона ж сама того самогону не гонить, а просто десь купила ту одну пляшку горілки, щоб розрахуватися з робітниками – то ми на таке заплющували очі. У нас такий порядок був. У цьому питанні до кримінальної відповідальності не притягували. По справедливості майже все робили, старались. Я вважаю так.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА

У нас майже кожного року проходили спеціальні навчання на випадок різних надзвичайних подій. Коли Чорнобильську АЕС тільки почали будувати – уже побудували перші два атомні реактори, а потім і третій розпочали, – то щороку передбачалося, що може статися якась катастрофа. Тому й проводилися ці навчання.

Оскільки наш район межував із Чорнобильським, то у нас до аварії провели два таких масштабних навчання. Тоді УВС відпрацьовувало дії на випадок катастрофи та евакуації. Пам’ятаю, здається, у 1983 році навіть організували тренувальну евакуацію населення. Кілька тисяч людей евакуйовували на автобусах і привозили до нас у Поліський район. А наше завдання полягало в тому, щоб забезпечити там повну охорону громадського порядку та все інше.

26-го числа (26 квітня 1986 року – ред.) близько другої годині ночі – якраз одразу, як стався вибух – мені подзвонив черговий і каже: “З управління прийшла телеграма, щоб терміново підняти й зібрати особовий склад, тому що пожежа на Чорнобильській атомній станції”.

Я хвилин через десять уже був у райвідділі, бо жив там зовсім поруч. Зібрався, прийшов і зразу ж зателефонував в управління, тому що мені наказали зв’язатися із заступником начальника УВС – тоді ним був полковник Володимир Бовсуновський. Зв’язався з ним, а той каже: “Терміново направити тридцять чоловік у Прип’ять на допомогу”. І це незважаючи на те, що у нас усього в штаті було 73 людини особового складу. Я черговому одразу дав команду. Збиралися швидко – уже за сорок хвилин усі були в райцентрі.

А хто? Був телефон чергового, в телефоні були номери всіх наших співробітників. А при таких обставинах, коли піднімалися по тривозі – чи то затримання злочинців, чи то якась катастрофа – обов’язково всі отримували зброю і протигази. Тридцять чоловік – я із заступниками визначив, хто поїде. Я дав команду черговому вишикувати цих людей у дворі.

Прийшов із заступниками подивитися, як екіпіровані, чи у всіх є зброя. І форма одягу – обов’язково у чоботях. А якщо чоботи, значить, штани-галіфе. І один Сукач у нас був, у туфлях прийшов. А він десь під два метри зростом і нога велика. І якраз не підібрали в управлінні чоботи на нього. Це рідкість така, я не знаю, який там його розмір був, сорок п’ятий чи який… Так Сукача вивели зі строю, сказали, що не поїде, тому що порушення у формі одягу будуть. Двадцять дев’ять чоловік поїхало наших туди. Уже десь о 4:30 були там на місці, найперші після Прип’ятського району.

Навіть Чорнобиль пізніше за нас приїхав, хоча у нас 45 кілометрів до Чорнобиля, а чорнобильцям до Прип’яті було всього 15. Порівнювали вже тоді, говорили: ми перші, поліщуки, приїхали. Приїхали туди й почали біля атомної станції працювати… Там уже гасили ж пожежу в цей час, як ми приїхали.

Два наших співробітники потрапили на стаціонар, а три чоловіки наші померли десь за місяць від радіації. Керували ними мій перший заступник по оперативній роботі Швець Василь Петрович та заступник по політроботі Безверхий Василь Іванович, які поїхали разом із цим загоном.

Найбільша радіоактивна хмара пішла на ту частину Чорнобильського району, яка безпосередньо межувала з Поліським, і пройшла прямо через наш Поліський район. У результаті в самому Поліському рівень радіаційного фону виявився вдесятеро вищим, ніж у Чорнобилі, бо вітер дув саме в наш бік.

Загалом після аварії до нас у Поліське евакуювали близько 45 тисяч прип’ятчан. Їх розподіляли по всіх навколишніх селах, а зустрічали та розселяли ті наші співробітники, які залишалися в райвідділі. Ми чітко визначали, скільки людей прийняти кожному селу, і розвозили їх. Але трагедія в тому, що ми заселили їх у населені пункти, з яких уже через п’ять днів довелося виселяти і прип’ятчан, і наших місцевих жителів. Радіаційна ситуація була настільки тяжкою, що буквально протягом десяти днів із Поліського району відразу евакуювали 12 сіл.

Самих же прип’ятчан після евакуації тимчасово розселили по різних населених пунктах: когось у Київ, а когось в інші райони Київської та сусідніх областей. До речі, Безверхий згодом, коли почали будувати нове місто Славутич, став там першим начальником відділу міліції. Оскільки енергетики мали продовжувати роботу на атомній станції – адже попри трагедію та втрати, там обов’язково повинні були працювати змінні спеціалісти, – то спеціально для них і звели це нове місто, Славутич. Туди пізніше призначили керівником Швеця, мого заступника, який працював там до самої пенсії, а зараз, на жаль, дуже тяжко хворіє.

І от коли потім уже почали виселяти прип’ятчан та евакуйовувати Полісся… Прип’ять виселили майже всю за дві доби. Із Чорнобильського району відселили всіх і одразу, а з Поліського району людей евакуйовували протягом десяти років. Через це дуже багато наших людей і померло. Лише згодом почали робити масове відселення. У нашому районі тоді було 37 тисяч жителів, і з них відселили 30 тисяч. Саме селище Поліське евакуювали повністю. А 7 тисяч людей залишили на тій території – це менше третьої частини району, яка прилягала до Іванківського району з іншого боку. Оця третина так і залишилася, і по сьогоднішній день там живуть люди.

Але як це робилося? От, припустимо, цей населений пункт повністю виселений, а поруч, буквально за п’ять кілометрів, чиста зона, його не чіпали й не виселяли. А далі, в іншому селі – знову все виселено. І спочатку з цієї вцілілої третьої частини знову сформували Поліський район, але що там робити, коли залишилося всього 7 тисяч населення? Тому нас спочатку приєднали до Іванкова, а тепер – аж до Вишгорода.

Ви тільки уявіть, Вишгород розташований за сто кілометрів звідси. А під самим Поліським, буквально за п’ять кілометрів від колишнього райцентру, є три населені пункти, які по сьогоднішній день функціонують. Уявляєте, як тій бідній бабусі дістатися звідти до Вишгорода, якщо це тепер її районний центр? Добре, що хоч у Красятичах лікарня залишилася. Залишитися то залишилася, але ж майже всі профільні лікарі тепер в Іванкові, а там на місці хіба що пара сімейних лікарів приймає.

Територію Прип’яті після відселення передали нам – Поліській міліції. І ми тримали там свого дільничного, тому що потрібна була присутність й інших служб, адже туди приїжджали і мародери, і бродяги всякі. До того ж ми межували з Білоруссю, а тоді якраз почали встановлювати державні кордони. Прикордонники туди спочатку не приїжджали, тож ми ще п’ять років самі охороняли кордон із Білоруссю. Побудували там КПП, поставили два-три будиночки-вагончики. І наші хлопці з райвідділу несли там службу, і ми туди постійно їздили, перевіряли все це й дивилися, щоб порядок був, бо це ж кордон. І так тривало аж до 1994 року. Аж потім уже прикордонники прийшли і перебрали охорону на себе.

ПЕРЕЇЗД до ПЕРЕЯСЛАВа

І вже тоді, у 1995 році, мені пора було на пенсію оформлятися. Якраз почалося переселення, коли побудували ці нові будинки. Постало питання: куди саме переселятися? Нам тоді дали свободу вибору – можна було їхати, куди забажаєш. Навіть для нашого Поліського райвідділу виділили п’ять квартир у Києві. Ну й по області давали варіанти, бо цілі населені пункти відселяли. То коли до міліції дійшла черга, більшість із наших вирішила їхати в Переяслав. Тож і я приїхав сюди, у Переяслав.

Людей розділили: частина тих, хто хотів, переселилася в багатоповерхові будинки – для них у Переяславі виділили житло на Леваді, туди велика частина наших поїхала. А взагалі, із тих 30 тисяч виселених поліщуків, десь близько 10 тисяч переїхало саме в Переяслав та тодішній Переяслав-Хмельницький район.

А от одинадцять чоловік, серед яких і я, виявили бажання мати окремі будинки. Коли ми вперше приїхали на це місце, тут іще росла пшениця – стояло чисте пшеничне поле. Нам тоді сказали: “Якщо хочете окремі будиночки, то ось є ділянка”. Потім на ньому почали будувати будинки буквою “П”. Це тепер наша крайня вулиця.

Але нам одразу висунули умову: “Треба ж газ тягнути, а найближча газова лінія проходить аж від племстанції. Якщо хочете тут будуватися, то візьміть на себе проведення газопроводу”. Тож ми самі копали цю центральну вулицю – тепер вона називається Поліська. Ми аж до самого кінця вручну копали, і трактором допомагали, тягнули цей газ аж туди. Бо нам сказали, що ці одинадцять будинків – це лише початок, далі люди будуть строїтися і ще приїдуть. Тому й тягнули так далеко.

Ну й побудували ми ці перші одинадцять будиночків. Будівництво тут розпочали, по-моєму, десь у 1993 році, а заселилися ми вже у 96-му. А коли будинки повністю добудували, ми тягнули жеребок – кому який дім дістанеться серед тих одинадцяти чоловік, які хотіли у будиночки попасти.

МУЗЕЙ ПОЛІЦІЇ

Коли я тільки-но переїхав сюди,мені запропонували піти працювати юристом у село Вовчків, тоді ж якраз іще діяли ці КСП (колективні сільськогосподарські підприємства – ред.). Я й пішов туди. Там я чотири роки пробув.

А потім наше Управління внутрішніх справ вирішило організувати тут Музей міліції. Першим організатором цієї справи був колишній працівник заповідника – я вже достеменно й не згадаю, ким саме він там працював. Його залучили до міліції, бо вирішили облаштувати музейну експозицію на третьому поверсі адмінбудівлі, от його туди й узяли. Але чоловік той був уже похилого віку, невдовзі пішов на пенсію.

Мене запросили в УВС у Київ і кажуть: “Давай ти станеш завідувачем цього музею”. Я подумав, що справа ця для мене знайома і погодився. Завідував музеєм міліції я з 2000-го по 2016 рік, тобто рівно п’ятнадцять років.

Там, звісно, була всього одна кімната, та й та – остання у коридорі. Там усе стояло напівзруйноване: навіть підлоги нормальної не було, а зі стелі постійно текло. Я там дещо зробив власними силами, оформив стенди в залі. А згодом, уже коли розпочалася війна у 14-му році, я вирішив: треба переговорити з Національним заповідником, щоб передати цей музей на їхній баланс, під опіку професійних музейників. Думав, якщо у них діє двадцять п’ять музеїв, то цей буде двадцять шостим. Заповідник тоді дав добро. Стали ми шукати окреме приміщення. Адже якщо залишати музей на третьому поверсі чинного відділку поліції, самі розумієте, водити туди екскурсії з цивільними людьми – якось не дуже.

Почали шукати варіанти, я написав офіційний рапорт на УВС. Але там якраз змінилося керівництво, начальника прислали з Дніпропетровська, і він наклав резолюцію про відмову: “Як це ми будемо передавати?”. Не будемо то й не будемо. Потім, коли я вже остаточно пішов на відпочинок, у заповіднику наче знову почали трохи ворушитися коло цієї справи. А зараз бачите, що робиться…

Цей музей я свого часу передав Ревезі. Прочитав у газеті “Вісник Переяславщини” статтю про історію краю, яку написав Віктор Ревега, і зрозумів, що цей чоловік готовий до такої роботи. Тим паче, в УВС мені чітко сказали: “Шукай собі заміну”. Я зустрівся з Ревегою, ми все детально обговорили, і він погодився. Я написав рапорт на звільнення, а Віктор почав там працювати.

А зараз бачите, до чого дійшло? Ревега там залишився фактично наглядачем. Не платять жодної копійки. Я і йому казав, і іншим повторюю: “Давайте знову піднімемо це питання про офіційну передачу музею заповіднику”. Це було б найкраще рішення. А підходяще приміщення в Переяславі точно можна знайти, якщо серйозно цим зайнятися. Тільки для цього у когось повинно бути справжнє бажання.

Ну й невідомо, як на це подивиться обласне управління поліції. Кажуть, ніби у Головному управлінні хочуть зберегти музей у відомстві, але я не знаю, як воно буде. Там терміново треба робити капітальний ремонт. А на ремонт, поки йде велика війна, ніхто грошей, звісно, не дасть. Покрівля тим часом тече, у кімнаті паркет уже весь піднявся і здувся вгору – коротше кажучи, там зараз повний безлад.

ПОЛІСЬКЕ ЗЕМЛЯЦТВО

А потім вирішили собі пам’ять якусь залишити, та й організували Поліське земляцтво. Хату перевезли із Поліського. І хазяїн цієї хати тут живе, тому що він теж переселився в Переяслав.

Поїхали ми із Василем Івановичем Безверхим туди, в Поліське. Кажу: “Давайте виберемо, раз уже вирішили створювати Поліське земляцтво, яку саме хату взяти, щоб музей побудувати”. Пішли до Сікорського. Сікорський дав згоду. Але ж ціла проблема була в тому, що заповідник підпорядковується Міністерству культури. Щоб музей побудувати, треба, щоб Міністерство культури дало дозвіл і взяло на себе і фінансування, і все інше. Так довелося писати у всі інстанції.

Так я три рази писав – мене ж обрали головою правління земляцтва – Президенту України. Президентом був Ющенко тоді. Два рази – ніякої відповіді. Так я вже мало не матюками написав третій лист, кажу: “Чи ви його читаєте, чи не читаєте? Вам же дають його читати?” Описав там усю ситуацію.

І аж тоді вже, на третій раз, справа зрушила. Прийняли нас у заповідник. Цей будинок ми знайшли в Поліському. Він чистий вже був і більш-менш міцний, дерев’яний – такі хати почали будувати десь у 50-х роках. Знайшли ми цей будинок, розібрали його. Перевезли і склали тут, у Переяславі, у центрі музею просто неба. Так що пам’ять, я думаю, непогану залишили про наш район.

Тепер є де збиратися. Збираємось там в останню суботу перед 26 квітня. Востаннє так збирались у 2019 році, а там же якраз коронавірус почався. А потім війна.

А в цьому році вирішили: “А що ж робити?”. Всі говорять: “Давайте зберемось”. Ну як зберемось? Це ж їхати треба звідкись, а з цим зараз важко. Давайте оголосимо. Спочатку думали зібратись в будинку культури, там проходив урочистий концерт і вся програма. Але ж ні, вирішили: давайте біля музею. Оголосимо, хто зможе, той приїде. І зібрали людей сто, напевно.

У нас же в районі ще Вільча була – селище міського типу. Так цю Вільчу спершу хотіли переселити сюди, ближче до Макарівського району. Там якраз районний центр скоротили, коли вони не хотіли туди переселятися. А це ж усього п’ятдесят кілометрів від Києва, усе поруч. Але був там такий лікар Гончаренко. Уперся і почав агітувати вільчан: “Давайте, – каже, – в інше місце”. А під переселення Вільчі виділяли кошти й інші області, зокрема Харківська область мусила їх приймати.

Отак і зробили нову Вільчу в Харківській області, на самому кордоні. Я був там, ми фільм про це знімали. Ми взагалі вісім документальних фільмів зняли. Окрім того, що двадцять одну книжку видали різного роду, так вісім фільмів зняли. І от ми якраз їздили туди, коли знімали один із них – “До подиху останнього любити Полісся буду”.

Люди ж приїхали на голе місце й побудували це селище з нуля. Розказували, що спершу там ні деревця не було, нічого, а потім вони все обсадили деревами, обжилися – як справжні поліщуки, знаєте, усе до ладу довели. А зараз бачите, що з цією Вільчею зробилося… Уже немає її. Усе розбомбили, розгромили під чисту…

Такі діла, що ж ти зробиш. Бачите, яке горе прийшло. І хотілося б… Як уже такого віку, як я, люди, то говоримо ми, що якби ця війна закінчилася, то вже й помирати легше було б, розумієте. А так – що ж…