Вам цікаво, що люблять журналісти Інформатора? Започатковуємо нову рубрику.
Окрім того, що редакція Інформатора щодня виготовляє велику кількість контенту, аби наші читачі та глядачі завжди мали найсвіжіші новини та найцікавіші публікації, ми ще й встигаємо вживати багато творчої продукції. Дивимось фільми, серіали, читаємо книги тощо. Як встигаємо все це – окреме питання. Але чому б не перетворювати своє дозвілля на замітки на сайті? Тож ми вирішили започаткувати нову рубрику “Інформатор вихідного дня”, у якій щосуботи радитимемо вам щось класне або й не дуже, щоб розбавити вихідні.
Оскільки цього тижня я не прочитав жодної сторінки будь-якої книги та не глянув навіть одного епізоду якогось серіальчика, то кілька слів напишу про свій улюблений фільм. Те, що я люблю все, що пов’язано із журналістикою, не має вас дивувати. Про неї багато читаю, дивлюся і сам у ній потроху варюся. Про професію міг би підготувати цілу підбірку фільмів та серіалів, але на першому місці завжди була б художня стрічка “Марлі та я” (2008).
Її зняли на основі автобіографічної книги Джона Грогена “Марлі та я: життя із найжахливішим собакою у світі”. Головні ролі зіграли неймовірні Оуен Вілсон та Дженніфер Еністон. Сюжет я б міг переповісти повністю, не боячись заспойлерити. Бо ця історія не про зачин, кульмінацію та закінчення. Вона – не про захоплення із першої хвилини та хвилювання до останньої. Вона – про життя, таке, як воно є у більшості людей. Але саме в цьому і краса фільму – у його чесності та простоті.
За сюжетом молода родина журналістів купує собі будинок у Флориді, де влаштовується на роботу. Аби бути готовими до дітей, спочатку пара вирішила завести собаку – неймовірно милого лабрадора, якого називають Марлі. І певно, як у кожній родині, домашній улюбленець стає особливим. Він неймовірно активний, не завжди слухняний, але при цьому вірний та добрий. А для Джона Марлі ще й стає героєм публікацій. Колонками про пса зачитується весь штат. Але чи легше від цього самим закоханим? Собака то щось погризе, то сходить у туалет не там, де потрібно, то…
Наведу один приклад. Під час вагітності Дженні Джон, аби засвідчити “створення повноцінної сім’ї”, подарував їй кулон. Однак щойно вона відволіклася під час романтичної вечері, той опинився у пащі Марлі. Погоня за собакою результату не дала, він встиг проковтнути прикрасу. Тож Джон кілька днів вимивав собаче лайно, аби врешті знайти там кулон. Це і кумедно, і зворушливо водночас. І такі відчуття виникають протягом майже двох годин фільму.
Зрештою фільм показує декілька років життя родини Гроганів, важливою частиною якого став Марлі. У них народилося троє дітей, сім’я встигла переїхати, Джон змінив місце роботи… Та Марлі завжди був поруч. І зрозуміло, що завершується фільм кінцем історії Марлі. Прощання Джона із Марлі – це те, чого мені навіть передивлюватися не треба. Лише згадка про цю сцену робить мої очі вологими. “Насправді ти був найкращим собакою у світі”, – говорить Джон. Я в цей момент завжди ридаю, аж схлипую. А дивлюся це кіно принаймні один раз на рік.
Фільм ідеальний, бо він про простих журналістів, про надзвичайного собаку, про звичайне життя, про справжнє кохання. Він взагалі не викликає негативних емоцій. А сльози виникають, скоріше, від доброго та якогось вдячного суму, а не від трагічного та безпросвітного.
І звичайно ж, я не можу не асоціювати себе з головними героями. Щоправда, у моєму випадку пара молодих журналістів завела кішечку Соню. Таку ж активу, неслухняну, але люблячу та вірну, як Марлі.
Соня займається своєю улюбленою справою, якщо не враховувати бешкетування
Діліться своїми враженнями про фільм “Марлі та я” у коментарях в нашому Telegram-каналі. Буду радий поспілкуватися.
Віталій Усик
