“Коли приїжджаю до хлопців з допомогою, стає легше”: Інна Марченко – про волонтерство, втрати та особисте

Інна Марченко стала найвпливовішою людиною Переяслава у 2022 році. Інформатор записав із нею інтерв’ю.

Читачі Інформатора вдруге в історії визначили найвпливовішу людину Переяслава. За підсумками 2022 року нею стала волонтерка, голова ГО “Серця Переяславщини” Інна Марченко. Вона активно займається волонтерством з 2014 року. А з початком повномасштабної війни її діяльність набула ще більшого значення. Попри насичений графік, Інна знайшла час перед однією з поїздок до захисників у “гарячу” точку, щоб дати журналістові Інформатора інтерв’ю.

Якщо ви не любите читати довгих текстів, то можете послухати півторагодинну розмову в аудіоформаті на Patreon. Наші підписники на цьому ресурсі мали нагоду це зробити ще у день запису.

“Про хлопців, які справді воюють, мало знають. Думаю, й не знатимуть”

– Інно, чи знали ви, що Інформатор визначає найвпливовішу людину Переяслава? Чи спостерігали за голосуванням?

– Не знала, мені вже потім розповіла донька. Передусім я не дуже розумію, що повинна була зробити людина, щоб її визнали найвпливовішою. Насправді найвпливовішою може бути й та людина, яка варить вареники для наших хлопців.

– У нашій аргументації визначення претендентів було чотири пункти, серед яких, зокрема, публічність. Тому далеко не всі, хто активно допомагає армії, потрапили до переліку.

– Це вже наш недогляд, що ми не встигаємо давати гідного розголосу тим, хто допомагає. У моїй команді працює зараз троє людей – зі мною Віталій Житніцький та Саша Гриненко. Ми разом їздимо передавати допомогу.

– А кого б ви самі відзначили як впливову людину у 2022 році?

– Отець Дмитро справді гідний (у фіналі його з Інною Марченко розділили буквально кілька голосів – ред.). Для мене гідні всі хлопці, які воюють, всі люди, які допомагають захисникам. Але не про всіх знають. От у мене є людина, яка допомагає і фінансами, і пальним… Почув, що я по телефону розмовляю про гуму для автомобіля, привіз чотири. Та я не можу його називати, бо попросив. Хлопці знають, хто їм допомагає, передали подяку від командування, втім, для загалу, на жаль, не можна озвучувати.

– На передовій багато хлопців із Переяслава?

– Дуже багато. Із 25 березня ми взяли під опіку 45-ту бригаду 87-го протитанкового дивізіону, вона тоді ще під Києвом стояла. Я з ними працювала до Покрови (14 жовтня). Потім комдиву не сподобалось, що мене завозять у “сіру” зону, і наша співпраця закінчилась.

– Зараз ми дізнаємось про Героїв, на жаль, лише коли приходять звістки про їхню загибель. Чи є у “гарячих” точках публічні хлопці, які вже за рік могли б стати найвпливовішими?

– Розумієте, про хлопців, які справді воюють, майже ніхто не знає. Я так думаю, що й не знатимуть. Бо вони особливо не розповідають. Люди, які щось побачили, ніколи не рватимуть на собі сорочки й не казатимуть, як круто воювали, як “гризли тапки”. Знаю, “Шкаф” (так його називають, прізвища не знаю) танки б’є, Сергій Сазонов теж із Переяслава танки б’є – це 87-й протитанковий дивізіон. Багатьох знаю, але не про всіх можу розповісти. Я до серпня навіть не публікувала фотографій із хлопцями, а про те, що ми веземо допомогу, знали тільки родичі тих, до кого їхали.

“Найважчим було те, що ворог вже під хатою, а я нічого не можу зробити”

– Зрозуміло, що для вас війна розпочалась не 24 лютого 2022 року. Але хочу запитати: яким той день був для вас?

– Ще у січні того року наше формування “Переяславська варта правопорядку” ходило до міського голови, до начальника поліції, до військкомату, до ДСНС. З усіма говорили про повномасштабний наступ, мовляв, давайте якось сповіщати людей, давайте щось робити із бомбосховищами. Населення мало бути готовим. Добре, що врешті був зв’язок, і люди могли прочитати в інтернеті, що почався наступ. А якби цього не було? Куди б вони бігли?

23 лютого я вже знала, що 24-го буде наступ – мені повідомили. Оскільки моя донька була вагітною, 21-го ми відвезли її до Черкас народжувати. Там просто дешевше, аніж у Києві. Народжувала вона вже у підвалі. Всіх рідних напередодні обдзвонила і попросила, щоб повернулись із Києва додому в Переяслав. А в мене у цей час трапився гіпертонічний криз, буквально “ходила по стінах”. Настільки переймалася – я ж розуміла, що таке війна… Лише через два дні почала крапатись, бо лікарі були зайняті. Чим могла, допомагала, знайомих же багато: у тих патронів взяла, у тих – гранати. Передавала хлопцям, які тут, під Борисполем, обороняли Київ.

– Тобто у перші дні, коли ви мали погане самопочуття, все одно намагались допомагати захисникам?

– Так потрібно було. Найважчим для мене було те, що ворог вже під хатою, а я нічого не можу зробити. Скільки допомагати з 2014 року, їздити, збирати, передавати, коли ворог був за тисячу кілометрів, а коли він ось поряд, сиджу в хаті і ніяк не можу допомогти… Це найстрашніше.

– Доводилось чути, що деякі люди відчули полегшення, коли Росія нарешті показала себе справжню. Про те, що росіяни загарбники, дізнався увесь світ, а не лише українці. Чи не було у вас такого?

– Ні, не було. До повномасштабного наступу ми опікувались хлопцями з морської піхоти. 2 березня я востаннє спілкувалась зі своїм товаришем звідти. Вони вийшли з оточення під Маріуполем. Оскільки в них нічого не було, він попросив допомогу. Подзвонила до волонтерки із Маріуполя Анжели Спортесної. Вона сказала, що нічим допомогти не може, бо в її дворі вже стояли кацапські “гради”. Додала: “Нікому не довіряй”. Більше із хлопцями у мене зв’язку не було. Згодом дізналась, що мій товариш у полоні (вже другому за всю війну). Що з ним зараз, не знаю.

Так, мені було боляче, що до 24 лютого люди не сприймали війну як щось своє. Мовляв, вона далеко – то не наше. Але коли вони самі почули вибухи, побачили, що робиться, і почали чухатись – це було ще більш боляче. Дуже шкода, що всім тепер доводиться жити у страху: чи прилетить до тебе, чи прийдуть до тебе в хату? Слава Богу, що тоді до Переяслава не дійшли. Але війна тепер зачепила кожного з нас. І всі ми повинні переживати за бійців, які захищають нас. Повірте, для хлопців не настільки важливо, що ти їм привіз, як важлива сама увага, що про них не забули.

“Перемога буде, коли командири житимуть життям бійців”

– Я вважаю, що людина не народжується патріотом, а її до цього щось спонукає. Ви пам’ятаєте той момент, коли усвідомили себе українкою?

– Ще в дитинстві дідусь завжди змушував нас читати “Кобзаря”. Я і в музичну школу ходила, бо дідусеві дуже хотілось, щоб на скрипці зіграла “У сусіда хата біла”. Таке у нас було виховання. Ще у школі завжди сперечалась із вчителем російської мови: “Чому, коли російський письменник, то зазвичай із багатої родини, а українські – як не кріпаки, так бідняки?”. Ну і відчуття несправедливості сильно тисне і змушує щось робити.

– Що ви маєте на увазі?

– От чому українці їздили до Росії на заробітки? Там платили більше. Чому там ніхто не рахував їх за людей? Вони просто були рабсилою. Чому співаки, які тут не можуть пробитися, щойно їдуть до Москви, зразу підіймаються? Те саме про вчених. І після цього росіяни ж вже вважають, що це їхні винахідники, співаки.

– Може, це спадок “совка”, коли всі вважали, що все найкраще у Москві, а ми так… її осередок?

– Коли я була у сьомому класі, це було якраз після аварії на Чорнобильській АЕС, нас возили у Москву на екскурсію. Ми ніяк не могли дочекатись, виглядали із вікон потяга, де ж та Москва. А одна росіянка сидить і каже: “Як побачите найбільші бур’яни і сміття, там вже починається Москва”. Пам’ятаю, як від нас тоді жахались у музеях та в готелі, бо ми, мовляв, радіації надихались.

Та й вцілому ставлення росіян до нас завжди було якимось зверхнім. Троє моїх братів живуть у Єкатеринбурзі, я їх вже не сприймаю за братів. Бо коли почалась повномасштабна, мені телефонував брат і розповідав: “Ми хочемо, щоб було три братні народи: Росія, Білорусь, Україна”. І Україна чомусь була згадана останньою. Потім: “Ми на вас напали, бо вам дали зброю”. А моїх пояснень про те, що зброю нам дали, аби оборонятись, а не наступати, він не розумів. Лежу в лікарні під крапельницею, говорю з ним на підвищених тонах, мабуть, пів Переяслава чули, як я розмовляла.

– Як, на вашу думку, варто виховувати майбутні покоління, аби не було цієї меншовартості, аби ми не сприймали росіян як старших братів?

– Моїй внучці Даші Середі 16 років. Коли почалась війна, я її попросила намалювати малюнок, написати листа для захисників. Ми це відправляли. Потім вона випустила диск із власними українським піснями. Всі кошти з його продажу підуть на допомогу Україні. Важливо не замовчувати перед дітьми те, що відбувається зараз. При цьому повинні розповідати історію України. От нещодавно Коля Богатир проводив зустріч із дітьми, попросив, щоб бійці записали відео про те, що слід вчити українську мову, історію. Діти слухали з відкритими ротами. Просто не слід боятись показувати, настільки ми любимо і поважаємо свою країну, а діти це бачитимуть і братимуть приклад.

– А чи не хвилюєтесь ви, що після перемоги, коли все трішки вляжеться, ми почнемо повертатись до того, що було до 24 лютого? Тобто у якихось моментах толеруватимемо росіян, шукатимемо серед них хороших, слухатимемо російську музику, дивитимемось їхні шоу тощо.

– Є такий страх. Але все-таки я думаю, що хлопці, які повернуться, не дадуть цьому статись. Ви ж розумієте, скільки наших загинуло. Їхню смерть ніхто не пробачить. Однак доведеться переглядати і хто у нас при владі. Треба буде чистити ряди, робота буде складною.

– Чи варто буде проводити позачергові вибори, якщо війна завершиться до терміну чергових?

– Не так вибори необхідні, як перевірка тих людей, які зараз сидять при владі. Що вони робили під час війни? Що вони залишать для наших дітей? Бо зараз так виходить, що куди не кинься, – це належить тому сину, це доньки тієї. І виявляється, що отримали вони це, коли їхні батьки були при владі. А бідна людина, якщо й отримує земельну ділянку, то там, де немає ні світла, ні газу, й невідомо, коли воно буде. Як людині із міської ради, то можна і десь у центрі дати, а хлопцям-атовцям давали землю там, де ніхто будуватись не буде, бо комунікацій там ніяких. Атовців, до слова, і на роботу не часто брали, бо вони, мовляв, якісь психічнохворі.

– Як вже зараз ми можемо готувати місто, щоб воно було комфортним для ветеранів?

– Так, вже зараз потрібно над цим працювати. Ми ж їздимо до хлопців не лише як волонтери. Знаєте, скільки їхніх історій вислуховую? Той про родину щось розказує, той – про дитину, той на щось поскаржився. І їх треба вислухати. Щовечора, коли всі лягають спати, у мене зідзвон із хлопцями. Буває, що і я їм реву, кричу: “Краще піти десь воювати, ніж дивитись на цю несправедливість”. Тож і вони для мене як психологи, і я для них.

Університет повинен готувати військових психологів, тому що простий психолог не зможе допомогти хлопцям. Необхідно розуміти військові терміни, побут воїнів, їхні потреби. Бо військовий не буде щирим із людиною, яка його до кінця не розуміє, простіше кажучи, коли на різних хвилях. Хлопці, які повертаються додому у відпустку, заходять до нас в штаб попити кави та поспілкуватись. У сім’ї вони не все можуть розповісти. Але при цьому важко все тримати у собі. Ми ж і самі психічно вже не зовсім здорові люди. Бо коли до тебе телефонують дружини, аби допомогла в пошуку їхніх чоловіків, щось починаєш робити в цьому напрямку, а потім тебе запрошують на опізнання тіла, – це просто треба пережити.

– Ви багато спілкуєтесь із хлопцями. Який у них настрій? Коли чекати на перемогу?

– Перемога буде тоді, коли їхні командири житимуть життям бійців. Буває таке, що бойове розпорядження виписують не на тих, хто воює, а на тих, хто у штабі. Розумієте? У мого товариша з Броварів загинув син. Коли поїхав забирати тіло, то писали, що він загинув не у зоні бойових дій. Там уже хлопці стали на захист, і все-таки добились, що написали, що він загинув на “нулі”. А у хлопчини – двомісячна дитина.

– Так пишуть, щоб не було виплат?

– Певно, що так. На жаль, це не поодинокий випадок.

“Воїни – це більше ніж друзі”

– Говорять, що 2014 року багато в чому саме завдяки волонтерам наша армія втрималася. Чи змінилось щось у 2022-му? Яка зараз роль волонтерів у війні?

– Змінилося, бо у 2014 році не було ні одягу, ні взуття – загалом нічого. Я сама тоді в Борисполі на базарі купувала хлопцям берці у якогось військовослужбовця. Він казав, що якщо тут не знайду потрібних розмірів, то можна заїхати в гараж або в частину. Тобто очевидно, що воно розкрадалося. А ми мали купувати, бо іншого виходу не було.

Зараз одяг є. Просто якщо хлопці чимось не забезпечені, то повинні вимагати у свого зампотилу. Бо навіть тепер є нечесні на руку, які перепродують це у магазини чи ще кудись, а хлопці недоотримують. Багато хто з хлопців мовчить. Думають, що подзвонять до волонтерів, а ті побіжать купувати. Та ні, ви, чоловіки, повинні себе відстояти.

– Чи можете ви приблизно підрахувати, скільки й чого передали за період повномасштабної війни?

– Це важко. До мене у штаб підійде чи боєць, чи дружина, чи мама – з того, що є, вибирають необхідне. Це все ніяк не фіксую, бо банально часу не вистачає.

– А скільки поїздок у “гарячі” точки було за цей час?

– Якщо не рахувати те, що під Києвом, то було поїздок 30. Це ті, що у Харківську, Донецьку, Запорізьку області. Лише після Покрови було 11 поїздок. Зараз трішки призупинились, бо зламалась машина. Але ми вже її майже відремонтували. (Цю розмову ми записали у п’ятницю, 17 лютого. Інна Марченко саме готувалась до чергової поїздки – ред.).

– З того, що передавали, чим, можливо, пишаєтесь найбільше? Що наймасштабніше?

– Автомобілі, дрони, генератори. У Притули за півтора місяця вибила два “мавіки”, “аутелку” (дрони – ред.), два дизельні генератори, перетворювач, приправи для м’яса та прапор України.

– Є у мене запитання і про великі фонди. Чи відчуваєте ви конкуренцію з ними? Коли, скажімо, Притула оголошує збір на байрактари, а вам потрібно зібрати значно меншу суму на ремонт автомобіля, все одно “ваші” донати можуть піти йому, бо це резонансніше.

– Напевно, на початку трішки таке було, коли дуже було тяжко. Звичайно ж, передусім хотілось допомогти своїм хлопцям (хоча вони всі мої). Але зараз немає такого. Кожен працює у своєму напрямку. Один везе в один бік, другий – в інший бік. Фонди багато мені допомагали. Я брала участь у змаганнях “Дика гонка”. Ця організація раніше займалась лише спортивною складовою, до війни особливого стосунку не мала. Але після вторгнення її керівник Руслан Клименко почав активно волонтерити, шукав спонсорів закуповував автомобілі, створив благодійний фонд. Від нього я отримала три автомобілі для наших хлопців. Ми разом возили у Херсон Mercedes Vito для нашого Петі Новохатька, він парамедик. Потім ще один Mercedes Vito Руслан передавав туди ж. Mercedes ML 270 поїхав під Краматорськ, ми його лише відремонтували. Якось я йому запропонувала поїхати з нами, не просто передати, а й подивитись, як там  хлопці живуть. Коли він там побував, то був у захваті. Мені цього не вистачає, коли довго не їжджу.

– А чому захват? Це можна якось пояснити словами?

– Ну я не знаю. Адреналіну, мабуть, не вистачає. Коли ти їдеш туди, де може всяке трапитись… Не знаю, крайня поїздка взагалі була чудова (волонтери побували за 500 метрів від позицій ворога – ред.).

– Ви не вважаєте недалекоглядним те, що їздите в такі небезпечні місця? Не дай Бог, щось трапиться із вами, то ваша волонтерська організація навряд чи буде такою продуктивною, як зараз.

– Хлопці ж теж стоять на передовій. Ми маємо довезти їм все і показати, що ми з ними. Але я переконана, що з нами все буде нормально. Я це відчуваю.

– Які у вас відчуття перед кожною поїздкою?

– Передусім я переживаю, щоб нічого не забула взяти. Бо такий наплив інформації, що телефон просто “червоний”. Плюс різні організаційні моменти треба вирішити. Кожну поїздку я чекаю, бо зустрічаюсь із хлопцями. Коли приїжджаю туди, то вже можу трішки розслабитися. Ми приїхали, довезли і навіть якась маленька річ може комусь врятувати життя.

– Ви із хлопцями стаєте друзями?

– Це, напевно, більше ніж друзі. Є такий Юра Колішенко, воює із 2014 року, коли телефонує мені запитує: “Чому мені завжди хочеться сказати “Привіт, сестра”. Я відповідаю: “То кажи”. Формується така довіра, що розумієш: що б там не трапилось, він прикриє мені спину. І таких хлопців багато.

– Але при цьому є й інший бік медалі. Якщо у багатьох інших людей воює хтось один або кілька рідних…

– То в мене всі. 1 грудня у мене загинули чотири людини. Чотири… Тяжко це.

Якось я познайомилась із Богданом Марченком із батальйону “Донбас”. Він розповів про потреби, попросив про зустріч. Прийшов із Сашею Підборіжним, такий невеликий хлопчик, зростом як я. Каже: “Я теж іду воювати”. Я його відмовляла, а він: “Піду і все”. Коли йшов у 14-му році, то запитав: “А ти будеш моєю хрещеною мамою?”, я погодилась. Завжди забігав, коли приїжджав на ротацію. Він був у батальйоні Кульчицького. У вересні він загинув – дрон-камікадзе. Коли їздила до хлопців, підписала стугну “За Хорта”. Вони збили танка цією стугною, але 1 грудня хлопців не стало. Чотирьох…

– Як перебороти біль втрати?

– Цього не можна перебороти. Воно просто отут (прикладає руку до грудей, стримуючи сльози). Ти просто кожного пам’ятаєш. У мене зберігся той тубус, який я підписала за свого хрещеника, він буде в музеї, так само є його речі зі шпиталю (у крові черевики та штани). Люди повинні знати і пам’ятати. Для мене кожен хлопець, який пішов воювати, – це герой.

“Шкодую, що не бачу, як росте внучка”

– Як минає ваш звичайний день?

– Спланувати щось неможливо. Вночі практично не сплю. Прокинулась посеред ночі, ходжу по хаті, думаю, де що можна взяти. Виходить, що за ніч сплю щонайбільше півтори години та й то лише під ранок. Підйом – о сьомій, бо я дівчинка, треба більше часу, аби зібратись. Але якщо треба швидко, то за 11 хвилин встигаю прийняти душ, нафарбуватися та одягнутися.

Передусім ми їдемо на каву в центр міста. Це важливий момент, бо деінде, скажімо, в штабі, кави випити не можна, як дехто думає. У центрі ходить багато людей, з кимось зачепився, переговорив, розкрутив на допомогу. Треба старатись якомога більше спілкуватись. Чим більше розмовляєш із людьми, тим більше вони допомагають. І я ж їм нічого не видумую, аби щось випросити. Просто розповідаю, як воно відбувається, що робиться на фронті, і звичайно ж, це спонукає меценатів.

– А що після цього?

– Після кави ми обов’язково їдемо у штаб. Коли до нас приходять хлопці або їхні батьки, передусім дізнаюсь, де вони служать. Зрозумійте, не можу я давати якісь речі тим, хто тут, на місці, бо вони необхідні тим, хто воює. Також намагаюсь дізнатись, до якого саме роду військ належить хлопець, бо потреби можуть відрізнятися: розвідка – одне, артилерія – друге, танкісти – третє. Збираю замовлення на масштабні потреби – автомобілі, тепловізори, дрони, – і починаю обдзвонювати всіх, кого знаю. При цьому постійно складаємо та розкладаємо те, що прямо зараз є у штабі, бо шукаємо необхідне.

Все дуже ненормовано. Буває, залишишся вдома, тут телефонують із благодійного фонду, що можуть видати 50 термокофтин. Зриваєшся, їдеш до Києва. Тут із Житомира телефонує племінник: “Із католицької церкви передали чоловічий одяг для шпиталю”. Їдемо до нього. То бійці заїджають, розповідають про свої потреби. Так дні й минають.

– Ви казали: “З рідними побачимось після війни”. Взагалі зараз часто їх бачите?

– 28 лютого моїй внучці виповниться рік. Недавно я відвозила фермеру Віталію Біленку у Стовп’яги подяку за допомогу. А він мені дав солідну суму для збору на дрони. І в цей же момент донька надсилає, що внучка зробила перші кроки. У мене сльози не від того, що мені дали гроші, а від того, що не бачу, як вона росте. Як і прийду до них в гості, то побуду 10-15 хвилин, а вже купа дзвінків: треба туди, треба туди. Розумієш, що не можеш приділити більше часу, зриваєшся і їдеш. Дуже хотіла гуляти з внучкою, катати її у візочку, поки не на роботі. А тут… Шкодую, що не можу бути з ними. Але якщо ми цього не робитимемо, то чи буде майбутнє в наших дітей?

– Чи брали ви за цей рік хоча б один повноцінний вихідний?

– Ви знаєте, брала. На риболовлю їздила, та й то постійно на телефоні була. Риба не ловилась, але мені так гарно було, що далеко від штабу й не треба нікуди бігти. Ще було, що два дні від перевтоми просто не могла встати із ліжка, температура була 40,3. А так вихідних не було. Зате чоловік навчився смажити, квасити капусту, картоплю в мундирі варить (усміхається).

“Ми ж не йдемо в іншу хату, якщо в своїй насмітили”

– Чи раді ви, що живете в Переяславі?

– Дуже рада. У мене чоловік із Києва, і він пропонував переїхати туди. Але я навідріз відмовилась. Коли не було повномасштабної, риболовля, гриби – це моє. Тут вся моя родина. Я не уявляю себе без цього міста.

– Але поцікавився я цим, тому що на грудневій сесії міської ради ви говорили, що в інших містах влада сприяє волонтерам більше, аніж у нашому. То, може, займатись цим простіше деінде?

– Ми повинні виконувати свою роботу там, де живемо. Ми тут маємо наводити лад. Якщо у своїй хаті накидали сміття, то не переходимо ж у іншу, а прибираємо у своїй.

– Після тієї сесії у “своїх” ЗМІ Саулко намагався пояснити, що ми, мовляв, допомагаємо як можемо, але із міського бюджету напряму волонтерам законно передавати неможливо. Чи правильно я зрозумів, що ви звертались не так щодо міського бюджету, як особисто до Саулка, як до мецената?

– Так, як до мецената. І окрім цього, він співпрацював із багатьма країнами світу, у нього є партнери по бізнесу. Можна ж було до них звернутися, щось організувати. От мені зараз передали картини з університету, ми домовились, що продамо їх і кошти візьмемо на волонтерство. Спочатку думала зробити це у Переяславі, але зрозуміла, що за кордоном можуть заплатити більше, все-таки українська тематика, це на слуху. Можна навіть не продати, а просто обміняти на щось корисне для захисників. Тому зараз намагаюсь виходити на інші країни.

Із Вячеславом Саулком ми стали ближче знайомі із 2014 року. Я зверталась, він допомагав. Коли він став мером, сподівалась, що якась співпраця буде. Нехай не від нього особисто, але ж у нього багато зв’язків. Тому до нього й приходила.

– То після тієї сесії взагалі нічого не змінилося?

– У мене із Саулком ні. Краєм вуха чула, що коли Саша Кучеренко їхав, то він передав спальники для хлопців. Може, його трішки зачепила та розмова. Може, він все-таки переймається, що хлопці повернуться й запитають, чим він займався.

– Після тієї резонансної сесії у суспільстві виникло відчуття певного протистояння між вами та міським головою. І так вийшло, що ви з ним опинились в одній п’ятірці претендентів під час визначення найвпливовішої людини. Ви впевнено перемогли. І зараз є відчуття, що могли б перемогти навіть на виборах міського голови. Чи не задумавались про це?

– Ні, такого бажання немає. Розумію, що всі міські голови не можуть працювати самі від себе. Вони все-одно у певній мірі маріонетки, адже є хтось, хто ними керує. Проста людина мером стати не може, для цього потрібні кошти. Якщо хтось тебе туди проштовує, то відповідно витрачає гроші, і рано чи пізно ти матимеш їх відпрацювати. Я цього не хочу. Тим паче, вважаю, що в мери має йти молода людина. Мені вже 51 рік, народилась ще за Радянського союзу. І як би там не було, воно ще десь сидить у нас. Тому таких людей допускати до влади не варто. А крім цього, ще треба мати чесну команду, таких знайти складно. Краще, певно, допомагати збоку.

– Ви дуже хочете відкрити музей війни у Переяславі. Що для цього потрібно?

– Приміщення. До мене телефонували працівники НІЕЗ, у них була якась комісія, яка перевіряє зброю, чи вона не боєздатна. Я не готова віддати те, що у мене зараз є. Віддам це у музей, коли знатиму, що він вже точно буде. Тоді нехай все перевірять і оформлять як необхідно. Але зараз боюсь віддавати, щоб потім не знати, де воно поділось. Бо збирала експонати із 2014 року. Пам’ятаю, як їхали в Широкине, на блокпості стояла гільза, туди хлопці кидали недопалки. Кричу: “Я це хочу”, вони викинули недопалки і це був мій перший експонат. Уламки, гільзи привозили, на 8 Березня хлопці мені подарували розірваний “град”. Цілий вивезти не змогла, але шматок все-таки відбила. А скільки ж всього підписаного хлопцями, яких вже немає серед живих…

Музей повинен бути. Ми маємо знати, скільки хлопців після Майдану до цього часу пішли воювати. Багато є інформації, багато експонатів. І доступ до цього має бути не лише під час якихось тематичний виставок, а постійно у конкретному місці.

– Коли ви востаннє щиро сміялися?

– Під час крайньої поїздки. Хлопці тягнули шматок “граду”. Я хотіла, щоб його запхали до машини, щоб забрати додому. Кричу: “Давайте, він влізе”. Саша Гриненко каже: “Та не влізе”, відповідаю: “Влізе, гарно штовхай”. А тоді він повертається до мене й каже: “Та ви… Та ви сорока”. Минає десять секунд, знову повертається і додає: “Рижа”. Оце для мене було смішно. Або коли хлопці на каруселі катались, навкруги літає-стріляє, а вони як діти. Я цим живу, тому все пов’язано із нашими хлопцями.

Приміщення для волонтерського штабу Інні Марченко надав Володимир Башмак. Розміщується воно біля колишнього кафе “Еклер”. Кілька фото звідти:

Нагадаємо, що найвпливовішою людиною 2021 року став ректор переяславського університету Віталій Коцур. Його велике інтерв’ю Інформатору читайте за посиланням.

Віталій Усик

Фото: Валентин Шеремет

Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.