Поетично, весело та натхненно було в переяславському університеті. До нього приїздила Тетяна Власова. Найцікавіше із зустрічі – у нашому матеріалі.
Всесвітній день поезії 21 березня у Переяславі відзначили по-особливому. До місцевого університету приїхала відома поетеса Тетяна Власова. Зустріч зі студентами та всіма охочими стала можливою завдяки проєкту “Відкритий університет”. Модерував її випусковий редактор університетського сайту Максим Левченко. Інформатор переповідає найцікавіше.
Передусім Тетяна Власова розповіла, що зараз частіше читає свої вірші, аніж пише їх: “Влаштовую поетичні вечори, де або сама, або у компанії друзів читаю вірші. І цим всім ми заробляємо гроші для Збройних сил України. Для мене важливо, що слова зараз не лише емоційно рятують та підтримують, а й мають прикладну функцію – власне, аккумулюють не лише людські емоцій, а й гроші, які потім допомагають вбивати наших ворогів”.
Тим, хто говорить, що культурні заходи зараз не на часі, поетеса відповіла так: “90 відсотків людей, які пишуть, що “не на часі веселитись”, самі прекрасно проводять час. Заходжу до них на сторінки: ходять на концерти, які їм здаються доречними, або на дні народження. Через це у мене виникає когнітивний дисонанс. Вважаю, що час жити є завжди, і зараз він повинен бути. Кожен день ми маємо проживати просто максимально, при цьому не забуваючи ні на хвилину, що в нашій країні триває війна. Всі мої друзі – музиканти, поети, – це дуже глибоко відчувають. Всі концерти, на яких буваю й роблю сама, не про дозвілля, а про підтримку одне одного, про зустрічі, про емоції”.
Максим Левченко попросив Тетяну Власову детальніше розповісти про творчий та життєвий шлях. Вона відповіла, що навчалась у Львівському національному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Ще у сьомому класі вирішила, що стане журналісткою, тому й поїхала із рідного Луцька задля свого покликання. Вже на третьому курсі навчання переїхала до Києва працювати за фахом: “Мама була шокована: “Як же твій диплом?”. Я сказала, що в мене буде багато практики, бо поки мої однокурсники вчили теорію, я вже працювала в пулі президента. Приїжджала на іспити й просто розповідала, як працюю”.
Через 10 років завершила кар’єру в журналістиці. Працювала піар-менеджером телеканалу ICTV, а з 2018 року стала піар-директоркою Української кіноакадемії.
Зустріч із Тетяною Власовою модерував Максим Левченко
– Вірші я пишу із 2013 року, – зазначила Тетяна Власова. – Перший написала під час Революції Гідності. Перший його рядок був таким: “Моя мама чує новини і дуже хвилюється”. І це була правда, бо мама постійно телефонувала, переживала. Склала вірш зранку за кавою, виклала на сторінку у Facebook, пішла в офіс і забула про це. А ввечері відкриваю Facebook, який у мене тоді взагалі був “непрокачаний”, і там вже шалена кількість репостів, повідомлень. Люди тоді були дуже чутливими до такого. На той момент вірш був класним, хоча й дещо наївним, але потрібен і мені, і людям, які впізнали себе в ньому.
Моя мама чує новини і дуже хвилюється.
Маму досі чомусь лякає чорний шолом.
Я стою на Майдані, на жовто-блакитній вулиці,
Поряд сивий дідусь потирає очі й чоло.
І нічого, здається, більше не має значення.
Тут і сльози, і усмішки, лід і гарячий чай.
Я стою на Майдані – і це моє спецпризначення,
Бо майбутнє сьогодні і тут – на моїх плечах.
Щоб не було ударів кийком, кулаком, пір’їною,
Щоб ніхто не мовчав, не ховався і не тікав,
Я живу на Майдані, який тепер став країною,
Що її так боїться неввічливий Ялинкар.
“Можеш мною пишатись, я знаю – тут кожен вистоїть,
На Майдані – всі справжні, і сила тепер у них”.
Я стою, посміхаюсь і чую від мами у відповідь:
“Одягайся тепліше, на ніч обіцяють сніг”.
– Так якось і почали органічно писатись вірші, – продовжила Тетяна. – Потім закінчилась революція, почалась війна…
– І ось сталась книга “Ефект близькості”. Який зараз її наклад? – запитав Максим Левченко.
– Вона вийшла невеликим накладом – 500 примірників – ще два роки тому. Тому зараз її немає. Але, думаю, будуть і наступні. Щодо додруку – не знаю. Мені здається, я вже трішки переросла цю книгу. Вона стала квінтесенцією всього того, що я написала за ті роки. Просто треба було поєднати всі ті вірші й видати їх, щоб закрити цей гештальт. Зараз же мені хочеться чогось зовсім іншого.
– Не кожному на першу книгу передмову пише Сергій Жадан, – зауважив Левченко.
– Ми із Сергієм товаришуємо давно. Коли випустила книгу, то на кожній презентації запитували: “Як так сталось, що передмову вам написав Сергій Жадан?”. Навіть немає якоїсь цікавої історії про це. Я відправила книгу Сергію Вікторовичу Жадану, попросила написати передмову і він відповів мені: “Ок”, а потім написав її. Думаю, якби вірші були поганими, то він би не писав передмови або ж вона була б менш компліментарною. Можливо, це найцікавіше, що є у цій книжці, – передмова Жадана, – усміхнулась Тетяна Власова. – Він взагалі підтримує багатьох молодих авторів.
Поетеса розповіла, що перед війною планувала влаштувати найдовший поетичний марафон. Книга рекордів України мала це зафіксувати. “Це мав бути 25-годинний марафон. Я та поет Павло Матюша мали бути ведучими всього цього безумства, читати мали понад 120 поетів з усієї України. Серед них – Юрій Андрухович, Катерина Калитко, Катерина Бабкіна. І ми це не змогли втілити через те, що маємо таких кінчених сусідів. Тож у нас буде марафон Перемоги, можливо, ще масштабніший”.
Про перший вірш після початку повномасштабної війни Власова сказала: “Я його страшенно зараз соромлюсь, бо він повністю складається із матюків. На той час мені це було дуже потрібно. Це був перший мій вірш, у якому була використана нецензурна лексика у дуже великому обсязі”. Глядачі поцікавились, чи зачитає його поетеса. Вона відповіла, що взагалі ніде його не читала, бо боїться, що це якось може побачити її мама. Однак запропонувала альтернативу із меншою кількістю нецензурщини.
Якось увечері старий Поет зібрався померти.
Мовляв, “заїбався я бути вам гуру, вчителем, ментором.
Все життя лікував вам душі і був успішним у цьому, мабуть,
а тепер дайте спокій, я вирушаю в останню путь”.
То був лютий, на годиннику – близько п’ятої ранку.
Поет лежав, помирав та підскочив від звуків раптом.
“Вставай, Поете, – кричали йому. – На місто зазіхає орда”.
“Спокійно і не помреш, – подумав Поет. – Ну що за бардак”.
Квартира Поета наповнилась друзями і знайомими.
“Ну окей”, – говорив Поет, хоча раніше його це зайобувало.
Поет робив їм каву, слухав розмови про бій і зброю.
Думав: “Як добре, що я лиш поет, а ніяк не герой”.
І тут йому кажуть: “Збирайся, Поете, нам треба йти.
Тут воюють світло і темрява – словом, два різні світи.
І від цього, Поете, не сховатись тепер ніде.
Тому збирайся, старий, треба йти рятувати людей”.
“Ви гоните, – каже Поет. – Я вчора тут майже вмер.
Мені тепер не до ваших війн і не до ваших маневрів.
Я нічого не вмію, я цілковито тут безпорадний.
Навіть вірш свій найкращий я давно написав насправді”.
Але що робити – Поет збирається і виходить, ховаючи очі.
Думає: “Блядь, я нічого цього не вмію, нічого не хочу.
Мені зовсім не треба цього зайвого вантажу.
Я втечу звідси, от тільки комусь одному допоможу”.
Одному не виходить – Поет вивозить цілі родини.
І ця робота у нього перетворюється на рутину.
Поет лається, але їде, химерні вигадує схеми.
“Краще б я був напився, – думає, – й писав би свої поеми.
Краще б не чув цього грому, що віддзвонює далі тишею.
Краще не бачив би крові, яку у віршах і не опишеш.
Все життя я думав, що їх витягую, а насправді – не рятував нікого”.
Але на Поета тут дивляться як на янгола, а іноді – як на бога.
Просять у нього води чи ліків, просять їх обійняти.
Один малий притримує ліктем налякане кошеня.
Обличчя старих розмальовані плямами кольору вишні.
Тремтячі жінки впізнають Поета, дякують несміливо за вірші.
Ну і що робити – Поет випростує спину, збирає всю свою силу.
Мовляв, “якщо вже рятую людей, то робитиму це красиво.
Буду триматися твердо, напишу їм ще сотні, а то й тисячі віршів”.
Поет воює зі смертю, відчуває себе живим
як ніколи раніше.
– Цей вірш забрав у мене значну частину прихильниць поважного віку. Вони прийшли у коментарі з розпачливими криками: “Як ви можете матюкатись? Ви ж жінка, ще й поетеса”. Одна написала: “Що, без матюків ніяк?”, я відповіла коротко: “Ніяк”. Її це дуже обурило. Значить нам не по дорозі. Давайте не вказувати одне одному, як писати вірші, – пояснила авторка.
Додала, що вірші також можуть викликати сльози очищення: “На концертах та поетичних вечорах часто бачу, що люди плачуть. Був і в мене момент, що читала вірш, присвяченим нашим загиблим Героям, а у першому ряду навпроти мене сиділа моя найкраща подруга, в якої загинув коханий. І я тоді розплакалась на сцені. Перепросила, пояснила людям ситуацію”.
Присутні попросили Тетяну зачитати вірш “Янголи діляться цигарками”. Авторка зазначила, що написала його після загибелі активіста Романа Ратушного.
Янголи діляться цигарками, “По одній, – сміються, – на брата”.
Розповідають один одному про перемоги, розповідають про свої втрати.
Жартують, мовляв, час підшуковувати собі заміну.
Розуміють один одного так, як ніхто більше не розуміє.
“Я, – каже один, – взагалі без поняття, як мені бути далі.
Вони ж, коли мене кличуть, достеменно не знають усіх деталей.
Сподіваються на мене постійно, ставлять якісь питання.
А я на мить відвертаюсь – і саме тоді прилітає.
І потім доводиться говорити з ними про те,
як їм далі жити серед усіх цих смертей”.
“А я, – каже інший, – із ними вже місяць котрий,
а самому ж досі страшно на виїзді і страшно в окопі.
Я знаю їх поіменно, запам’ятовую їх обличчя.
І знаєте, смерть нікому із них не личить, нікому не личить.
Я люблю їх тепер, як рідних своїх, авжеж.
Але ж усіх
не вбережеш”.
“Що вам казати, – затягуючись, говорить третій. –
Я не можу спати – сняться їхні фото, їхні портрети.
Список їхніх імен – Максим, Олексій, Роман.
Я не сплю, я постійно чую голоси їхніх мам.
І я почуваюсь невдалим, немічним і малим.
Вони на нас сподівались, а ми підвели”.
Далі замовкають і всі троє думають про одне –
хто з підопічних яку дурницю сьогодні утне.
Хто вийде з-під крил і залишиться на віки.
І тоді вони плакатимуть: “Ну що ж ви так, чуваки”.
Янголи переглядаються, обіцяють не залишати нічого на потім.
Мовчки докурюють і розходяться –
в них попереду
багато роботи.
– Як думаєте, за що в цьому вірші мене захейтили? – поцікавилась Тетяна. – Було два вектори. Перший – як я взагалі могла написати таке богохульство, що янголи курять? А друге – як могла написати, що янголи “курять”, а не “палять”? Я гуглила – можна сказати, що людина курить.
Із життєствердного Тетяна Власова зачитала вірш про пташку. “Я його читаю всюди, люди його також багато читають. Тому я дуже пишаюсь, що написала його. За день отримую по кілька відео, як хтось його читає. Щоправда, роялті мені ніхто не платить”, – пожартувала.
танцюй, моя пташко, просто посеред села.
саме для цього його спалили дотла.
красива у своїй силі, сильна у своїй красі –
танцюй, моя люба, покажи їм усім.
посеред цього згарища, залишеного ворогами,
танцюй так, як завжди уміла – гордо і гарно.
танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
танцюй за тих, у кого більше немає ніг.
танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.
танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті –
це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.
тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
хай тут буде чим дихати.
буде чим дихати.
хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
бо це танець їхньої смерті,
бо це танець твого життя.
– У мене не буває такого, що сиджу чекаю натхнення або чимось надихнулась і це все вилилось у вірш, – сказала Тетяна. – Якийсь рядок може спасти на думку десь надворі або в дорозі, або зранку за кавою. Я дуже швидко пишу, бо нетерпляча, тому великі твори – це не для мене. А вірш – це емоція зараз: вибудувала в голові, сіла, швидко-швидко написала і все. Це наче такі маленькі пологи. Поки вони тривають, я випадаю, чоловік щось говорить, а я у якійсь прострації. Натхення я набираюсь, щоб в принципі щось робити. Наприклад, нашою зустріччю класно надихнулась, але це не означає, що зараз же напишу десять віршів, і навіть один чи два – ні. Проте це мені дало сили та емоції, щоб далі щось робити.
Тетяна Власова зачитала кілька своїх віршів
Наостанок поетеса на прохання глядачів зачитала вірш про кохання.
і вони знову зустрічаються десь під вечір,
як правило – у вівторок, щоразу в новій кав’ярні.
цілуються в щоку, гладять по черзі плечі,
радіють, що дружба між ними все не зів’яне.
сідають за столик десь подалі, у темряву,
замовляють – щоразу довго, щоразу одне і те ж.
він не каже – боявся спізнитись, бо їхав такими дебрями.
вона не каже – боялась, що взагалі не прийдеш.
він питає – ну, що у тебе нового-цікавого?
змінює голос, щоб хвилювання було не надто помітне.
офіціантка Іра швидко приносить їм каву –
підморгує і всміхається так привітно.
вона знизує плечима, мовляв, що тобі розказати.
і все хотіла б говорити йому не те.
трохи хворіла, каже, та наче усе позаду.
просто зима, розумієш, поганий імунітет.
він їй: “бережи себе”. класично і так безжально
– скільки значень слова можуть в собі вмістити? –
та на мить заплющує очі від міцного бажання
закутати її в ковдру і захистити.
далі говорить сам, про постійні стреси
на роботі, про втому, якісь вказівки згори.
вона недбало робить ковток еспресо
і думає – Господи, тільки б довше він говорив.
тільки б і далі смішно розмахував руками,
розказуючи свої дрібниці, чужі сюжети.
вона, безумовно, слухала б це роками,
впізнаючи безпрограшно всі його жести.
і так щовівторка, щоразу в новій кав’ярні.
за столиком поруч – весела юрба дівчат.
і кожен з них знає, що нічого тут не зів’яне.
кава вистигає, вони все більше мовчать.
прощаються вже на вулиці – мліє шкіра
від хаотичних дотиків. тиждень їй на відновлення.
у вікно їх бачить офіціантка Іра
і з думкою “гарна пара” йде приймати нове замовлення.
Нагадаємо, що раніше до університету Переяслава приїздив мислитель та письменник Іван Семесюк. Про що він розповідав, дізнавайтесь за посиланням.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
