До Переяслава приїздив письменник Юрій Андрухович. Про що він розповідав?
6 квітня в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі побував один із найвідоміших українських письменників Юрій Андрухович. Він розповів студентам, викладачам та іншим переяславцям про початок війни, письменництво та секрети професії. Ця зустріч стала можливою завдяки проєкту “Відкритий університет”. Журналіст Інформатора також побував на ній і переповідає найцікавіше.
Якщо ви не любите читати довгих текстів, ми опублікували півторагодинний аудіозапис на Patreon. Ставайте нашими підписниками і слухайте надзвичайно цікаву розмову прямо зараз.
Про війну
Якби Євромайдан програв, то зараз у нас була б трохи гірша Білорусь. Хоча, здавалося б, що може би бути гіршим. Майдан дозволив українському суспільству будувати своє демократичне майбутнє. Я розумів, що це постійно дратуватиме нашого ворога – Москву, і що раніше чи пізніше вона розпочне велику війну. Початку цих дій я очікував 23 лютого, а не 24-го. Оцінював ворога за якимись символічними речами, які для нього важливі. Коли ж, як не у день защітніка отєчєства? Вже до вторгнення я давав багато інтерв’ю закордонним журналістам. І 23 лютого вдень у мене була розмова зі швейцарським радіо, я сказав журналістці: “Ви знаєте, я очікував цієї ночі початку великої війни, але якось не трапилось. 23 лютого, ворог не напав, тому я починаю думати, що й ці плани змінились”. Наївно сказав це. Але передусім переконував аудиторію, що Росії це просто так не минеться, що це для неї стане початком кінця.
24 лютого близько шостої ранку я прокинувся від звуків вибухів. Живу в Івано-Франківську, тиловому місті. Те, що однією із перших їхніх цілей стане наш аеропорт, напевно, військові могли очікувати, а більшість людей – ні. Із вікна вітальні подивився у бік аеропорту і побачив, як половину неба застелив густий чорний дим. Вони намагались знищити злітну смугу, промазали і влучили в АЗС, тому було так багато диму. Коли дивитись на це з точки зору письменницького переосмислення, то я сказав би так: цей чорний дим тоді увійшов у мене і дотепер у мені. Його можна поступово виживати із себе, напевно, за допомогою писання, реагуючи на все, що відбувається навколо.
Перші два місяці минули у страшенно інтенсивній роботі із західними медіа. Щодня у мене був графік, о котрій годині з ким спілкуюсь. Треба було переходити із однієї мови на іншу: іноді говорити польською, частіше англійською. Звичайно ж, я припинив написання тієї книги, яку розпочав до війни, тому що просто треба було займатись іншим. Протягом першого тижня всі люди мистецтва, які тоді були в місті, почали збиратись у нашому театрі й вирішили, що спільними силами створюватимуть продукт, який може знадобитись у цій війні, таку собі пропаганду. Крім того, ми домовились, що якщо ворог наблизиться до нас, ми створимо маленький партизанський загін лише зі своїх, і в Карпатах є достатньо добрі умови для ведення хоча би якихось диверсійних підривних дій.
Про нову та майбутню книги
Згодом все стабілізувалось, ми почали розуміти, де важче, де легше, відбулося звільнення півночі, було відведено пряму загрозу від Києва. Виявилось, що опір українців дає результат. Я потроху зауважив, що і запитів від закордонних журналістів ставало дедалі менше. Тож повернувся до своєї книги. Тоді в мене був готовий лише один розділ, на сьогодні їх п’ять. Хотілось би більше, але це все, що можу витиснути, бо пишу тепер дуже-дуже повільно, багато разів повертаюсь до вже написаного, виправляю. Назви книги іще немає. Також поки що не можу з певністю сказати, чи це буде збірка оповідань, чи роман, у якому кожен розділ житиме самостійним життям, як окремі оповідання. Це буде книга, у центрі якої ще навіть не підліток. Я завжди писав про дорослих, вперше героєм буде дитина 11-12 років. Це той світ, коли й мені було стільки ж років, це такий стрибок у кінець 60-х – початок 70-х років. Маю велику надію, що до кінця року допишу все. Приблизно маю бачення, що там ще має бути. Звичайно, мій первісний задум під дією цієї війни дуже змінився. І туди, в цю мою майбутню книгу, прийшла війна.
У центрі мого останнього роману “Радіоніч” колишній музикант Йосип Рудський, який грає на клавішних інструментах і свого часу був одним із лідерів рок-гурту. Потім він покинув гурт і давав сольні виступи як піаніст. Коли він був у зрілому віці, у його країні (яка саме, у тексті не вказується) розпочалась революція проти панівного режиму, яка значною мірою нагадує наш Майдан 2013-2014 років. Різниця лише у тому, що наш Майдан переміг, а ця революція була розчавлена російськими танками. Цей диктатор запросив росіян, щоб вони допомогли йому впоратись із революцією. Головний герой цього роману став одним із символів революції, бо він грав на піаніно для барикад. Згодом він потрапив у лабети спеціальний служб, його викрали, катували і вимагали записати відео, у якому той би просто затаврував революцію, сказавши, що вона за гроші американців. Оскільки він від цього відмовляється, вони починають працювати з його пальцями. У романі ми його зустрічаємо, коли він вже покинув свою країну і не може грати так, як, на його ж думку, повинен грати. Проте він не може жити без музики, тому із виконавця стає постійним слухачем усього, що тільки є у світовій музиці.
А зародилась ідея для цього твору ще 2005 року. Семеро чи восьмеро письменників із України, серед яких я, Сергій Жадан, Любко Дереш, їздили у Польщі з туром. Розповідали про Помаранчеву революцію, щось читали зі своєї творчості. У тих, хто вільніше розмовляв польською, були ще окремі історії: нас запрошували різні редакції, радіостанції на інтерв’ю. У мене було інтерв’ю на студентській радіостанції Варшавського університету. Там мене запитали: “Якщо уявити, що настане момент, коли ти більше не письменник, що б ти тоді робив у житті?” Це було несподівано, готової відповіді я не мав, тому бовкнув перше-ліпше: “У такому разі я відкрию свою власну радіостанцію. Сам сидітиму в студії і вмикатиму свою улюблену винятково сумну музику, бо вночі сумна музика – це дуже доречно”.
Минуло якихось років десять і я почав думати: насправді ж можна уявити це як роман однієї ночі. Тобто людина сидить у своїй радіорубці і може протягом ночі багато чого розповісти, переказати не тільки своє життя, а ще кілька інших. Плюс може доповнювати свої розповіді улюбленою музикою. І ось та ідея 2005 року, яка в році 2016-2017 пролізла, – тоді почав цілеспрямовано цей роман готувати.
А другим його початком став грудень 2013 року. Коли із Майдану ввечері їхав до друзів, таксист запитав у мене: “Так шо будєт война?”. І я теж подумав, що вона, напевно, буде, але відповів: “Та ні. Про що ви говорите? Будемо протестувати, доб’ємося змін і все буде добре”. Проте його запитання було одним із тих, яке вплинуло на цей роман.
Про письменництво та письменників
У будь-якому мистецтві потрібно приділяти багато часу не тільки праці, а й відпочинку. Треба багато відпочивати. Неможливо від’єднати одне від іншого – така специфіка. Якщо під працею розуміти суто години, у які сидиш за робочим столом перед комп’ютером, – це неправильно. Тому що праця думки, емоції, спостереження відбувається постійно. Можна абсолютно безрезультатно просиджувати за робочим столом, нічого не створивши за цей день чи ніч, але страшенно багато можна знайти і створити, просто перебуваючи в дорозі, спілкуючись з іншими людьми чи подорожуючи.
Бути голодним у фізичному сенсі для митця – корисно. Але це не означає, що він має помирати з бідності. Я особисто практикую цілі голодні дні для того, щоб мені краще писалося. Ще з ранньої молодості, коли писав лише вірші, відкрив у собі таке, що коли хотів, щоб прийшло натхнення, просто переставав їсти і наступного дня мені дуже легко писалося з десяток нових віршів.
Із довгими текстами трапляється, що не знаєш, як продовжити історію. Я для себе тоді знайшов такий варіант (зараз він неактуальний) – наповнювати ванну гарячою водою і лежати в ній. Обов’язково ідеї з’являються. Але має бути просто нестерпно гаряча вода.
Колись, як усі молоді поети, я мав романтичне уявлення, що писати треба вночі. Пізніше зрозумів, що це неправильно, бо вночі, коли ми залишаємось наодинці із текстом, космосом, як нам здається, спілкуємось із Богом, то потрапляємо в самооману й пишемо гірше. Коли вдень на світлий розум перечитуєш те, що написав уночі, то стає соромно. Можливо, для когось нічні години кращі для писання, але не для мене.
Був період, коли в мене з’являвся новий вірш, але я його не записував. Ходив із ним, він у мене повністю був у пам’яті, виправляв його, змінював слова. Сідав записувати аж тоді, коли вважав, що він повністю готовий і більше не буду його виправляти. Після цього ще багато-багато разів виправляв. Вважаю, що найприємніше, що є у нашій роботі, – це виправляння тексту. Це може тривати безкінечно довго, тому що ви ніколи не досягнете ідеального тексту, але можете максимально до нього наближатися. Тому не поспішаю публікувати те, що недавно написав, бо залишаю собі багато шансів знову підійти до тексту.
Я став свідком того, як змінювалась Україна в сенсі зацікавленості літературою. Українським письменникам було складно виживати із продажу книг у 90-ті роки, взагалі неможливо було видатися. Мені пощастило – був серед тих одиниць, кому пропонували видаватися. А переважна більшість була змушена шукати якісь кошти, спонсорів, вкладати власні гроші. На сьогодні я бачу разючі зміни. Наприкінці кожного року видавець викладає мені повну картину проданих моїх книг. І видно, що це набирає обертів, у нас з’явився тренд на читання та купування книжок. На щастя, війна цього не зламала, навпаки, все дуже оптимістично. Я думаю, що війна спонукала людей шукати відповіді, шукати себе в якихось текстах.
Намагаюсь не пропускати жодного помітного літературного явища. Мені надзвичайно важливо, що пише Сергій Жадан. Шкодую, що він не продовжує писати прозу, сподіваюсь, що повернеться до цього. Але в нього вистачає нових поетичних текстів. Люблю те, що пише Андрій Любка. Не дуже зручно почуваюся, коли згадую свою доньку, та не маю іншого виходу, тому що вважаю, що Софія Андрухович – сильна і важлива письменниця для сучасного літературного процесу. Це такий момент, що кого не назви, усіх цікаво читати. Із менш відомих є цікавий прозаїк Роман Малиновський.
У письменницькому середовищі існує більше взаємодія та співпраця, аніж конкуренція. Якщо комусь із нас щось вдається краще, аніж іншим, то це стимулює. У другій половині 90-х нас почали оцінювати за якимись такими груповими ознаками, виникло таке поняття як “станіславський феномен”, до якого, окрім мене, належать Юрій Іздрик і Тарас Прохасько. До сьогодні дуже уважно читаю все, що вони написали. Можливо, це ознака конкуренції, але в дуже позитивному сенсі.
Нагадаємо, що нещодавно до університету Переяслава приїздила поетеса Тетяна Власова. Репортаж із тієї зустрічі читайте за посиланням.
Віталій Усик
Фото: Facebook-сторінка УГСП
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
