Познайомимось ближче: хто працює у редакції видання Інформатор Переяслав

День журналіста – гарний привід розповісти про себе. Хто зараз працює в редакції Інформатора?

6 червня в Україні відзначають День журналіста. Рівно два роки тому з цієї нагоди працівники редакції інтернет-видання Інформатор Переяслав розповідали про те, як потрапили у журналістику та Інформатор зокрема, ділилися своїми особливими публікаціями та зізнавалися, як ставляться до критики. З того часу колектив змінився майже повністю. Тож, певно, не завадить познайомитися ще раз.

ЯНА МАЛИШКО, ЖУРНАЛІСТКА

20 РОКІВ

ЗВІДКИ: СЕЛО ВЕСЕЛЕ

Як потрапила у журналістику. Ще в школі мені більше подобалися гуманітарні предмети: українська мова, література, зарубіжна література. Тому, думаю, ще там розпочався мій шлях до журналістики: я писала багато творів, віршів, наукових робіт на різні конкурси та олімпіади, і мені подобалось перемагати в них. Та завжди, коли дивилася з родиною новини по телевізору (ТСН, “Факти”, “Надзвичайні новини”), дивувалась, як ті кореспонденти нічого не бояться! Їздять на ДТП, на місця загибелі людей, спілкуються з чиновниками, проводять розслідування та всюди “пролазять”. Тому журналіст для мене – це передусім смілива та сильна характером людина.

Проте серцем я завжди мріяла про сцену: любила виступати, вчити складні тексти, грати головні ролі, також грала в КВК. Вся ця метушня надихала мене та дарувала класні емоції. Тож після школи вирішила вступати на “сценічне мистецтво”, пройшла підготовчі курси, склала екзамени. Але на той час навчання у цьому приватному закладі, одному з найкращих в Києві, виявилось дорогим. За кілька днів вирішила: або журналістика, або нічого, бо більше мене нічого не цікавило. Головне – аби майбутня професія була цікавою та приносила задоволення, а вчитись на когось, аби був диплом, – точно не мій варіант.

Так і вступила на спеціальність “журналістика”, адже всі початкові необхідні навички для цього в мене були. З другого курсу всі практики проходила у редакції “Вісника Переяславщини”, мене ця професія ще більше зацікавила. Була впевнена, що обрала правильний шлях у житті. Коли мені було 19 років, у Інформаторі шукали нового журналіста (я про це не знала). Мені написав редактор і запропонував роботу. Я пішла не вагаючись і до цього часу жодного разу про це не пошкодувала. Через кілька місяців буде рік, як я працюю в Інформаторі. І це буде мій перший офіційний День журналіста.

Чому Інформатор? Думаю, все склалося так, як мало. Я щойно переїхала до Переяслава, отримала диплом, і в мене відразу з’явилась робота за професією (це рідкість), робота, яку люблю. У дечому я порівнюю Інформатор із собою, адже наша редакція незалежна від влади, від думки інших людей, ми працюємо по факту. Тут за короткий час здобула багато професійних та життєвих навичок, адже в обов’язки журналіста входить не тільки писати новини, брати інтерв’ю та робити сюжети, а набагато більше. Навчилася правильно комунікувати з людьми, знаходити до кожного підхід, стала організованішою, відповідальнішою, креативнішою, переступала через свої страхи, невдоволення, навчилася контролювати емоції та приймати ситуацію, правильно працювати з текстом та матеріалом, а також робити те, що на перший погляд здається складним та нереальним. Зараз я розумію, що Інформатор дав мені значно більше, ніж просто роботу.

Мій найпам’ятніший матеріал. Мої улюблені роботи – ті, де можна проявити творчість, загалом це всі сюжети, де можна було покреативити. Проте найбільше запам’яталось моє останнє інтерв’ю – із переселенкою з Лисичанська Оксаною Александровою. Вона двічі пережила вторгнення росії у рідне місто – у 2014-му та 2022-му. Я знаю, що таких історій тисячі, проте, коли це чуєш з перших вуст, то буквально відбирає мову. Ми спілкувались близько двох годин. Найбільше мені запам’яталось, коли жінка розповідала, як через деякий час повернулася по документи в Лисичанськ та побачила “місто-привид”: у місті, в якому ще недавно вирувало життя, тоді, окрім високої трави, згорівших автівок на дорогах та вибитих вікон у будинках, нічого не лишилося, навіть людей… Так, іноді, працюючи з таким матеріалом, ти наче стаєш частинкою цієї історії, яку потім переповідатимеш іншим.

Про хейт. Особисто я з таким не зіштовхувалась, адже всі, хто мене знає, завжди підтримує. Іноді герої моїх матеріалів телефонують або при зустрічі дякують за роботу. Проте, якщо говорити не про особистий хейт, то нашій редакції часом дістається. Ми пишемо правду, але не всі її люблять. Іноді прилітає в коментарях у Telegram або Facebook. Спочатку реагувала на це надто емоційно, але потім зрозуміла, що “дивних” людей вистачає, тому не потрібно витрачати на це свою енергію, а варто звертати увагу лише на обґрунтовану критику. Ми все ж намагаємося дослухатися до своїх читачів.

Якби не журналістика… То підприємницька діяльність. Цим я також займаюсь, це моя друга повноцінна робота – маю власний онлайн-магазин жіночого одягу. Тому в інших сферах поки що себе не бачу. Думаю, я знайшла своє призначення.

Я люблю Переяслав… За спокій, люблю його більше, ніж Київ. На роботі я можу бігати містом у справах, відвідувати заходи, робити сюжети із цікавих місць. А після роботи можу посидіти в парку або прогулятись алеєю, влаштувавши собі спокійний вечір. Мені подобається баланс, який дає це місто.

ВАЛЕРІЯ БОБРОВСЬКА, ЖУРНАЛІСТКА

18 РОКІВ

ЗВІдКИ: ПЕРЕЯСЛАВ

Як потрапила в журналістику. З дитинства мене тягнуло до педагогіки. Ще у класі шостому вже точно знала, що вступлю до місцевого вишу. Хотіла бути вихователькою в садочку. Маю притаманні риси для цієї професії: саме ту сердечність і мудрість, яка дана справжнім педагогам. Надзвичайно люблю дітей. Вже в підлітковому віці, коли зазвичай починаєш шукати себе, я почала вагатися із цим призначенням. Мої захоплення різко змінювались. Поринула у вивчення історії України, тягала книжки із бібліотеки про різних відомих постатей. Стала радикальнішою. Почала помічати проблеми у місті і країні загалом. Своїми спостереженнями і думками ділилась з друзями. Скільки ж разів доводилося чути фразу: “Лєра, та ти вже закумарила цьою політикою”. А інакше й не могла, особливо в теперішній час. Рік тому я закінчила школу. Треба було врешті визначитись із майбутньою освітою. Обирала між спеціальностями “історія й археологія” та “дошкільна освіта”. Зрештою зупинилась на останньому. Величезне задоволення отримала від практики у садочку. Відчула, що це моє. Проте бажання щось змінювати і боротись нікуди не зникало.

Я тривалий час є шанувальницею Інформатора. Знала, хто тут головний редактор, його думки з приводу багатьох процесів у місті часто перекликались із моїми. Крім того, дуже підкупляло, що це єдине незалежне видання у нашому місті (зараз інші переяславські ЗМІ готові посперечатися – ред.). Тому, коли побачила оголошення про пошуки журналіста в Інформатор, добряче задумалась. Тим паче, писати я люблю. Задумалась, а діяти боялась. Потрібен був якийсь поштовх або знак згори. І він стався.

На одному із заходів я познайомилась із фотографом та відеографом Інформатора Валентином Шереметом. Він саме знімав фоторепортаж до Дня вишиванки. Багато в нього розпитувала про роботу і успіхи у пошуках журналіста. Згодом ми зустрілись просто на гулянці, знайомились поближче, просто говорили. Він був вражений, наскільки добре я обізнана у багатьох процесах міста. Запропонував прийти на співбесіду в офіс. Я вагалась, бо є біда з новітніми технологіями і написанням текстів. Врешті подумала: “Ну я ж нічого втрачу, якщо сходжу”. Прийшла в офіс, мене відразу ж почали вчити, без співбесід та роздумів. Журналіст був потрібен терміново, тому опанувати цю професію я мала якнайшвидше.

Чому Інформатор? Бо такого розвитку особистості, як на цій роботі, я більше ніде не досягну. У мої 18 це найкраще, про що можна мріяти. Величезний досвід і в пришвидшеному темпі. У цій роботі потрібно постійно переступати через себе.

Мій найпам’ятніший матеріал. Працюю я тут менше місяця. Обирати майже нема з чого. Найпам’ятнішими назавжди залишаться перші спроби писати статтю, ознайомлення із сайтом, перші перемоги та невдачі.

Про хейт. Та все одно на нього, я просто виконую свою роботу. Можу звертати увагу лише на конструктивну критику. Тоді готова працювати над помилками. А оці всі гнівні коментарі, до прикладу, про ту ж саму погоду… Ну немає у нас у офісі метеорологічної станції, що поробиш?

Якби не журналістика… І далі би навчалась на вихователя, бачила б себе лише у цій професії. Шукала б якийсь підробіток, скажімо, у кафешках або продавцем. Можливо, через рік пішла би працювати за освітою. Перспектив у Переяславі мало, і це засмучує. А їхати кудись далеко не дуже хочеться.

Я люблю Переяслав… Бо це мій дім. Тут я народилась, провела своє дитинство та юність. Хотілось би і старість зустріти. Люблю насамперед за історію міста і людей, які тут живуть. Або за людей, які творили мою історію життя, становлення мене як особистості. За вчителів, наставників і коханих людей.

Валентин Шеремет, оператор

24 РОКи

ЗВІДКИ: Переяслав

Як потрапив у журналістику. Почалося все це десь у 2013 році, коли мені було 13-14. Саме тоді почав вивчати Photoshop і різні програми для відеомонтажу. Спочатку робив коротенькі відео в YouTube, малював різні малюнки і випускав у форматі speed paint (прискорене малювання). А вже приблизно через рік знімав різні змагання у школі. То були любительські відео для своїх, а іноді знімали невеличкі скетчі з друзями.

Вперше зняв щось схоже на репортаж у 9 чи 10 класі. У нас було завдання написати реферати про засмічення нашого міста. Тоді я зі своїм товаришем запитали у вчительки, чи можна нам зробити це у відеоформаті у вигляді репортажу. Того ж дня я знайшов, у кого можна взяти непогану камеру, і ми пішли знімати, це було дуже весело і не менш пізнавально. Після школи вже не так багато часу міг виділити на це хобі, але потроху все ж вивчав щось нове. Робив відеокліпи формату AMV (anime music video) чи GMV (game music video): нарізав красиві і динамічні кадри з аніме чи ігор й підганяв під музику. Викладав їх на свій канал в YouTube.

Чому Інформатор? Я шукав роботу і випадково помітив оголошення, що Інформатор шукає оператора. Вирішив спробувати, написав редактору і він запросив мене на співбесіду. Хоч моя робота й сподобалась йому, мене не взяли. Але я не засмутився, це означало, що повинен стати кращим. Через 2-3 місяці редактор написав мені, що Інформатор знову потребує оператора. Проте тоді я вже знайшов роботу – працював продавцем на нашому базарі. Так співпало, що в той момент, коли мені запропонували піти в Інформатор, я потрапив до лікарні, тож був час подумати. Ретельно обдумавши, я вирішив: чому б і ні? Це впродовж багатьох років було моїм хобі, це мені подобається, то чому б не заробляти цим на життя? У той же день, як мене виписали з лікарні, я прийшов до Інформатора і працюю тут вже майже рік.

Мій найпам’ятніший матеріал. Якісь конкретні сюжети не назву, але мені подобається ходити на різні культурні заходи – театральні вистави чи художні виставки. Мистецтво надихає мене. Також мені подобається робити відео на Patreon. Хоч вони складніші від тих роликів, які зазвичай монтую, і на них йде більше часу, там я можу розкрити себе і поекспериментувати. Також подобається фотографувати місто. Щоправда, не всі переяславці це розміють, особливо коли в країні триває війна. Навіть поліцію на мене викликали, коли у мене ще не було посвідчення. Але й досі люди іноді цікавляться, що ж це я фотографую.

Про хейт. Він був, є і буде. Всім неможливо догодити, особливо якщо людина цілеспрямовано шукає суперечки у коментарях. Особисто мені завжди було байдуже на цих людей. Коли хтось пише критичний коментар і аргументовано підходить до питання, тоді вже є сенс вступати в дискусію. Але ж хейтери зазвичай не можуть висловлюватись без образ, тому вважаю, що краще не звертати уваги.

Якби не журналістика… Я, мабуть, так і працював би на базарі, адже за кордон виїхати не можу, хоч до початку війни й планував це зробити влітку 2022 року. Але, як і всіх, війна змусила змінити плани.

Я люблю Переяслав… Бо я тут народився і виріс. Маю друзів і товаришів. Тут багато красивих місць, де можна приємно відпочити. А ще у Переяслава дуже довга і цікава історія. І хоч якийсь час свого життя я прожив у Києві, до Переяслава йому далеко, до його атмосфери і спокою.

Якщо ви забули відповіді нашого редактора, то пропонуємо ознайомитися з ними ще раз. Тим паче, дещо у його тексті оновилося.

ВІТАЛІЙ УСИК, РЕДАКТОР

29 РОКІВ

ЗВІДКИ: СЕЛО СТУДЕНИКИ

Як потрапив у журналістику. Я мав би бути спортивним журналістом, а точніше, футбольним. Років із 15 почав мріяти про те, що писатиму про футбол, як чуваки із однойменного журналу. І рухався в цьому напрямку: спочатку писав про сільську футбольну команду в соцмережах, потім безкоштовно підпрацьовував на якихось спортивних сайтах, згодом вже і якісь гроші за свою писанину отримував. До слова, чимось, окрім написання текстів, я ніколи в житті не заробляв. А коли мені вже йшло до 21 року (навчався тоді на філфаці) побачив оголошення про вакансію коректора в газету “Вісник Переяславщини”. Мене взяли (спробували б ще не взяти!) і понеслося. У “Віснику” я став тим журналістом, яким є зараз, набув не лише професійних навичок, а й розвинувся в загальнолюдському плані. Змінював газету на краще, бо до цього вона зробила кращим мене.

Загалом шість років я щоденно прогресував, щоб одного дня почути від Сані Петруні: “Давай зробимо у Переяславі класний новинний сайт”. Нормальні люди від таких пропозицій не відмовляються, тим паче, у “Віснику” я вже засидівся. А далі – тривалі пошуки команди, стажування, розробка сайту, здобуття імені нового для Переяслава ресурсу. І ось ми – найпопулярніше видання Переяслава. А минуло лише два з половиною року. Що ж буде далі?