Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.
У вересні журналісти Інформатора зустрічали осінь, намагаючись більше часу проводити у спокої, подалі від міської метушні. При цьому їм дещо забракло цієї метушні під час відзначення Дня міста. Про все це та інше редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у традиційній рубриці з враженнями про місяць, що минає.
Що сподобалося?
Яна Малишко: Восени починається золота доба. Особливо для грибників. Вересень видався доволі теплим, а вихідні були переважно сонячними, тож це був прекрасний час, щоб їздити на тихе полювання до лісу. Ці поїздки сподобалися мені найбільше, адже я люблю збирати гриби, а ще – кататися на мотоциклі лісом. Свіже повітря, тиша, спокій, сонечко, а якщо пощастить, то й людей не зустрінеш у радіусі кілометра. Для мене це чудовий варіант, як провести вихідні та перезавантажитися. А потім ще й посмажити свою здобич із картоплею на багатті та пригостити рідних – особливе задоволення.
Віталій Усик: Початок осені традиційно стає для мене періодом певного заспокоєння, заземлення, переосмислення після насиченого літа. У цей час особливо хочеться більше бути наодинці із собою, облаштовувати оселю до прохолоднішої пори, робити її затишнішою, слухати спокійну музику, споживати мотиваційний та психологічний контент, підбивати підсумки та планувати щось нове.
Наприклад, у вересні я вже встиг прочитати дві книги психолога Володимира Станчишина – “Стіни в моїй голові” про тривожність та “Для стосунків потрібні двоє”, як не дивно, про стосунки. Не скажу, що вони були для мене відкриттями, проте для загального розвитку – те, що треба. Також підписався на кількох нових для себе Youtube-блогерів, які акцентуються на саморефлексії, саморозвитку тощо. Це мене чомусь надихає, хоча й зважаю на те, щоби споживання мало сенс і призводило до певних дій від мене.
А ще, переглядаючи в Youtube один із публічних виступів засновника групи IT-компаній Fractal Артема Бородатюка, курс для менеджерів від якого я проходив і розповідав про це влітку, дізнався про застосунок Fractal+. У ньому після 16 тестів можна оцифрувати свою особистість і дізнатися, у чому саме варто реалізовуватися. При цьому застосунок аналізує резюме, підбирає за ним вакансії у Fractal, пропонує курси для саморозвитку, є ШІ-боти та інше. Загалом раджу спробувати, мені сподобалось. І, на жаль, за цей абзац Бородатюк не платив мені ні копійки.
Результат одного із тестів на Fractal+
Єгор Данильчев: З усього, що зміг пригадати з позитивного за місяць, – покупка тактичного ліхтарика на пістолет, на який давно дивився, а також проведення часу з близькими. Про час із дівчиною скажу лише, що мене завжди радує якась активність та щось нове у проведенні часу замість побуту.
А от, власне, щодо ліхтарика, то тут є що пояснити. Я давно придивлявся до аксесуарів, навіть до того, як у власності з’явився сам пістолет. Це як у чоловіків старшого віку обирати машину, коли ще немає грошей, – база. Було два варіанти – Surefire X300 та TLR-1 HL від Streamlight. Звісно, це репліки, адже для того, щоб купувати ліхтарик за 15 тисяч гривень, варто перевірити, чи влаштує тебе взагалі така річ і чи потрібна вона тобі.
Оскільки орієнтувався я на режим стробоскопа, то після тривалих порівнянь вибір припав саме на TLR. Зібрались на вихідних із коханою і поїхали у “чоловічу “Єву”. Спочатку планувалось лише подивитись, але не втримались, тож новий аксесуар на шляху до запланованого білду опинився у сумці. Але недовго музика в нас грала, недовго я щасливий був. Про нюанси – у розділі “Що не сподобалось?”.
Що не сподобалося?
Єгор Данильчев: Десь на початку місяця мені довелось кілька годин просидіти у метро в очікуванні відбою, щоби переїхати з лівого на правий берег Києва. Години чотири після роботи я прочекав у надії все ж доїхати на метро, а не витрачати гроші на таксі. Але не судилося. Зрештою потемки довелось йти на таксі й їхати з іншими людьми, щоб було дешевше. І взагалі що це за здирництво з цінами по 500+ гривень за переправу на інший берег? Закон попиту і пропозиції, скажете ви? А я скажу, що “кому війна, а кому мати рідна”.
Стосовно ліхтарика, про який писав вище. У мене почала нестабільно працювати “качелька” ввімкнення та перемикання режимів. Власне, поки діє 14-денна гарантія та право повернути товар, я вирішив не випробовувати долю і відправити його назад. Чи повернуть гроші, чи замінять, чи взагалі відмовлять у поверненні коштів – не знаю, але спробувати варто.
Яна Малишко: У вересні Переяслав відзначив свою 1119-ту річницю. Того дня зловила себе на думці, що для багатьох місцевих жителів це зовсім не особливе свято. Але я люблю це місто, тут добре, спокійно, я кожного дня ходжу його вулицями, живу і працюю тут. І кожен рік спостерігати, як чергову річницю відзначають абияк, просто “для галочки” – це сумно.
А ще поступово приходить холод, все рухається до зими. І в голові знову безліч думок: а як буде цього разу? Чи буде світло, тепло, вода? Як із цим справлятися? У яких умовах працювати? Окрім того, наростає напруга з постійними обстрілами – не на лінії зіткнення, а посеред білого дня в центрах наших мирних міст. Більше хвилюєшся за рідних, більше думаєш про майбутнє, просто більше і про все думаєш.
Віталій Усик: 19 вересня Переяслав відзначив День міста. Ви помітили це? Я помітив лише тому, що робота спонукає. Насправді ж те, що не було масштабних святкувань, під час війни абсолютно правильно. Проте мене більше турбує, що поміж самих переяславців не відчувалося, що їхньому місту цього дня 1119 років. Не бачив якихось індивідуальних святкових ініціатив ні від місцевих закладів, ні від людей. Хіба що Галина Глушко зробила свою виставку картин просто неба біля головного входу швейної фабрики. І це було прекрасно, подібного хотілось більше.
Я давно зрозумів, що рушіями культури в Переяславі є аж ніяк не відділ культури міськради чи навіть не НІЕЗ “Переяслав”, за всієї поваги до людей, які там працюють. Все починається із чогось маленького, але неординарного та цікавого для вузького кола. Проте із таких маленьких кіл, тобто спільнот і складається велике культурне середовище. Власне, як на мене, об’єднанням цих спільнот і мають займатися ті ж відділ культури та музейники. А місцевим діячам та активістам, попри війну, варто й надалі організовувати зустрічі з цікавими людьми, майстер-класи, концерти, квести тощо, при цьому дотримуючись безпекових вимог.
Що надихнуло?
Яна Малишко: Цього місяця я вперше побувала на занятті з арттерапії, точніше, на майстер-класі зі створення дофамінової картини, який включає роботу з метафоричними картками. Мене дуже захопив цей процес – дві з половиною години промайнули надзвичайно швидко. Я ніби відключилася від зовнішнього світу й повністю занурилася в процес.
Я творча людина, тому саме такий формат роботи зі своїми емоціями та підсвідомістю мені дуже імпонує. Через мистецтво справді можна копнути трохи глибше в себе, дійти певних висновків про внутрішній стан і подивитися на власні емоції з іншого боку. Окрім того, що я чудово та корисно провела час, ще й намалювала картину, як на мене, досить гарну. Тепер вона прикрашає мою кімнату. Коли дивлюся на неї, стає ніби трохи спокійніше.
Єгор Данильчев: Нехай це буде нова партія покупок моєї дівчини з “Єви”. Вона давно хотіла спробувати нові тіні та всілякі жіночі штуки. Там якась палетка та інші речі, я в цьому не так сильно розбираюсь. Але навіщо мені заглиблюватись? Вона щаслива – щасливий я – мене це надихає. Все дуже просто. Кохання окриляє, як і щаслива людина поруч із тобою. Здається дрібницею, але, як я вже писав, із таких дрібниць і складається твій загальний стан щастя.
Віталій Усик: Одного вересневого дня пив каву в “Серці Переяслава” й почув, як на сусідній лавці пара дорослих, дуже дорослих людей планує… власне весілля. Звичайно ж, я налаштував свої “локатори” – вони обдзвонювали друзів та знайомих і запрошували на конкретну дату до РАЦСу на урочисту церемонію. Лише в процесі я здогадався, що це, скоріше, не одруження, а таке святкування до ювілею подружнього життя.
Не здивувався, коли через кілька днів працівники місцевого ДРАЦСу запросили Інформатор на висвітлення святкування золотого весілля Миколи та Валентини Філозофів. Чесно кажучи, й не впізнав їх у сквері, хоча це досить відома в Переяславі родина.
Так ось – я дуже надихнувся, ще коли підслуховував їх у сквері, адже прожити в парі 50 років – це вже щось неймовірне, та коли при цьому ви ще й хочете святкувати своє кохання і розділяти це із найближчими – це переконує, що життя не закінчується ні після 50, ні після 70, ні після 90. Бо жити, справді жити й насолоджуватися можна у будь-якому віці, до останнього подиху.
А прочитавши текст, який підгодувала з урочистостей наша Яна Малишко, я лише пересвідчився у справжньості їхніх почуттів. Завершу, процитувавши їхню обітницю після 50 років у парі: “Наше золото – це не просто цифра. За ці роки ми разом написали свою книгу життя. Були злети, падіння, та ми долали труднощі долі разом. Виростили двох чудових дітей – доньку та сина. Мріяли про їхнє майбутнє. 50 років тому ми обоє стояли на цьому ж рушнику, були молодими та закоханими. А сьогодні на цьому ж рушнику, дивлячись у твої очі, я дякую тобі за кожен день, за дітей, за кожну добру справу, за каву, яку ти мені вариш кожного ранку, за 50 років нашого життя. Воно не було ідеальним, але було справжнім”.
Нагадаємо, що у серпні журналісти Інформатора зустрічалися із рідними після тривалої розлуки та влаштовували романтичні побачення. Їхні рефлексії – тут.
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
