Редактор Інформатор побував на Donbas Media Forum. Які висновки привіз із найбільшої медіаподії України?
З 8 до 10 жовтня в Музеї війни у Києві тривав 11-й Donbas Media Forum – найбільша медіаподія України. Цьогоріч він зібрав 1397 учасників, серед яких майже 400 спікерів. Загалом було 82 події у форматі дискусій, воркшопів, презентацій та дебатів, а також діяли виставки, показували документальні фільми, проводили консультації та тренінги для журналістів. Редактор Інформатора провів на форумі два дні, ділиться своїми висновками.
Зараз у журналістиці залишаються не ті, хто найбільше мотивований, а ті, у кого діагноз. Таку тезу висловив генеральний директор “5 каналу” Володимир Мжельський під час панельної дискусії “Журналістика як робота, а не лише як покликання”. Взагалі ця бесіда, яку я першою відвідав на DMF, неабияк протверезила. Насправді у медіа зараз немає ні достатньої кількості фахівців, ні грошей, щоб їм гідно платити. Редакції вже не здатні конкурувати між собою за якісні кадри, оскільки не можуть запропонувати головного – кращих фінансових умов. Доводиться переконувати обирати свою команду за рахунок якихось інших умов, зокрема, світоглядних, візійних. Проте це вже точно не про журналістику як роботу.
При невисоких зарплатах журналісти мають надвисокі навантаження та ненормований робочий графік. За ті ж гроші можна виконувати значно простішу роботу в інших сферах. При цьому перспектив для розвитку зараз практично не видно – більшість редакцій живуть “від дня до дня”, від гранту до гранту, від рекламодавця до рекламодавця. Тобто йдеться не про розвиток, а про виживання. Тому чимало людей ідуть із професії. Навіть ті, кого мотивувала місія, вигорають, бо ніхто не залізний, особливо в умовах війни.
Що робити, коли вигораєш, але все ж не хочеш покидати професію? Передусім говорити з керівництвом про свої потреби, а не накопичувати негативні емоції. Скажімо, заступник головного редактора LIGA.net Юрій Смірнов у цій же панелі розповів, що коли відчув, що вже вичерпався на посаді журналіста, чітко сказав про це керівництву і йому запропонували підвищення. Водночас добре було б, якби було куди підвищувати. Бо в регіональних редакціях, де працівників можна перерахувати на пальцях однієї руки, про кар’єрне зростання, зокрема й фінансове, часто доводиться лише мріяти. Ось так “позитивненько” розпочали.
Все ж є медіа, які вміють заробляти на своє існування: хтось – завдяки рекламодавцям, хтось – завдяки аудиторії. Дві сторони цих напрямків монетизації вступили в таке собі протистояння у дискусії під назвою “Гроші від бізнесу чи гроші від аудиторії – на чому медіа реально може вижити?”. Цікаво, що під час обговорення у глядачів більший інтерес викликала сторона “заробітку від спільноти читачів”, бо, звичайно ж, в ідеальному світі всі ми хочемо, щоб за нашу роботу платили саме ті, хто споживає наш контент. Проте за підсумками дискусії більшість визнала дієвішою саме модель заробітку через рекламу.
І це не дивно, бо продавати рекламу, подекуди доволі недешево, медійники вміють. Приміром, у тематичному медіа “Наука.юа”, за словами його керівника Богдана Порохняка, одна авторська рекламна стаття може коштувати 60 тисяч гривень. Таких за місяць можуть замовляти 2-3, чого з врахуванням додаткових доходів вистачає, щоб утримувати всю редакцію.
В ідеалі кожна редакція повинна була би мати менеджера з продажів. Щоб його було вигідно утримувати регіональному медіа, необхідно, аби він відразу почав заробляти для редакції від 50 тисяч гривень. А потім щомісяця +20% до цієї суми, аж до 100-120 тисяч після пів року. При цьому зарплата у сейлза має стартувати від 18 тисяч гривень + бонуси від продажів.
Сильна редакційна команда – це важливо, і в ній не може не бути зірок. Тому не варто боятися їх “вирощувати”. Помітні фахівці робитимуть помітнішою та сильнішою редакцію й навряд чи затьмарюватимуть її бренд. Про це говорили під час панелі “Журналіст як бренд: між боротьбою за довіру аудиторії та залежністю редакції від персоналій”. Погодьтесь, невже те, що зараз вся країна говорить про розслідувача Михайла Ткача, якось негативно впливає на “Українську правду”? Бренд видання настільки потужний, що публічність та яскравість Ткача лише доповнюють та зайвий раз підсвічують його, проте жодним чином не послаблюють.
Водночас асоціювання людини з редакцією може бути як плюсом, так і мінусом для неї самої. Якщо, наприклад, хтось дуже не любить Інформатор, бо одного разу там вийшла певна неприємна тому “комусь” публікація, то навряд чи він зважатиме, хто її автор. Тобто дехто може неприязно ставитись до, скажімо, нашої Яни Малишко через те, що “щось не те” написав Єгор Данильчев. Однак є й інший бік медалі – той, хто любить Інформатор, зазвичай приязно ставитиметься і до всіх його працівників. Для медіа в невеликому місті, де всі за замовчуванням знають всіх, це досить важливий аспект.
Значну частину дискусії присвятили тому, чи варто редакціям контролювати, що публікують їхні журналісти на особистих сторінках у соцмережах. У великих медіа щодо цього навіть створюють окремі правила. У “Телебаченні Торонто” ж, скажімо, про це не надто турбуються, бо відбирають до команди людей, які відповідають цінностям.
Я щодо цього ще толерантніший, бо впевнений, що оскільки медійники виборюють свободу слова, то мають дотримуватись її всюди, зокрема й не цензуруючи своїх же журналістів. При цьому, якщо виникатимуть скандали, потрібно чітко пояснювати, що журналіст висловив особисту думку на власних ресурсах і це жодним чином не стосується медіа, в якому він працює.
Андрій Боборикін, виконавчий директор “Української правди”
Регіональним медіа потрібно орієнтуватися на місцеву аудиторію, а не постійно замахуватися на загальнонаціональний рівень. До такого очевидного висновку я дійшов, коли слухав панельну дискусію “Як журналісти шукають корупцію в регіонах”. Під час неї говорили про те, як регіональним медіа зробити так, щоби про їхні розслідування говорила вся Україна й відповідно це призводило принаймні до відкриття кримінальних проваджень щодо героїв їхніх публікацій. Проте прозвучала теза, що не завжди необхідний аж такий розголос, інколи достатньо, що певна корупційна ситуація сколихне місто. Слідчим не завжди потрібні публікації саме у найбільших медіа країни, щоби звернути увагу на конкретну справу. А якщо вона й справді варта резонансу, то великі медіа й самі її підхоплять.
Тож, як на мене, і в інших публікаціях регіональним медіа не варто намагатися охопити неохопне. Потрібно передусім акцентуватися на тому, що важливо для жителів Переяславщини: коли у них не буде світла, як їздить громадський транспорт, куди витратили гроші з місцевого бюджету. А вже коли це все ми донесли, можна (та чи треба?) написати й про те, що Трамп сказав про Зеленського, бо все одно ж про це говорять і переяславці.
Коли на роботі запара, я доктор Хаус, а коли спокійно – Майкл із “Офісу”. Таким більш особистим інсайтом завершу цей текст. Дійшов до цього під час воркшопу “Не нашкодити турботою: травмочутливе лідерство між емпатією, відповідальністю та межами”. Якщо коротко, коли виникає робоча проблема, яку необхідно вирішити оперативно й командно, у мене вимикається будь-яка емпатія. Спершу ми мусимо вирішити завдання, а вже потім зважати на емоційний стан одне одного. Водночас у моменти спокою я навпаки стаю максимально емпатійним та відкритим, інколи аж занадто.
Ризики є в обох випадках. Коли ти доктор Хаус, то залишаєш після себе “випалену землю”. У постійній напрузі працювати складно, люди банально вигорають. Коли ж ти Майкл, то може порушуватися субординація, розмивається робоче та особисте. І перескакування з одного стану в інший – це також не супер, бо колектив інколи може просто не орієнтуватися, у якому емоційному стані їхній керівник.
Загалом же зрозуміло, що це категоризація. У житті не буває чогось абсолютно чорного і абсолютно білого. Емпатія може бути навіть у найбільшій робочій дупі, а розуміння, хто керівник, а хто підлеглий, не зникає і у найемоційніші моменти.
А для тих, хто хоче прикинути, який він керівник, зауважу, що, крім згаданих, є ще два варіанти. Джек Горобець керує в хаосі і саме в цьому його сила. А Містер Інкредібл із “Суперсімейки” бере на себе всю роботу через гіпервідповідальність. Зазвичай ці двоє можуть керувати в парі. Тобто хтось такий, як Джек Горобець, бере собі в заступники Містера Інкредібл.
Нагадаємо, що раніше журналісти Інформатора розповідали, яким для них видався вересень. Їхні рефлексії – тут.
Віталій Усик
Фото: Віталій Усик та DMF
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
