Яким був цей місяць для журналістів Інформатора? Ділимось рефлексіями.
У жовтні журналісти Інформатора насолоджувались осінньою природою, навчались новому, культурно відпочивали, а також дещо напружувались через зменшення світлового дня та зниження енергії. Про все це та інше редактор Віталій Усик та журналісти Яна Малишко і Єгор Данильчев розповіли у традиційній рубриці з враженнями про місяць, що минає.
Що сподобалося?
Віталій Усик: Вдруге побував на журналістському форумі Donbas Media Forum. Попри те, що в Києві зараз неспокійно через постійні російські обстріли, наймасштабніша медійна подія країни, яка тривала протягом трьох днів, вдалася. За два дні (на третій уже не їздив) я побував на семи панельних дискусіях, де послухав про турботу журналістів про свій емоційний стан, можливості прибутку для редакції, роботу зі штучним інтелектом та багато іншого. Якщо коротко, журналістам зараз складно, як, мабуть, і в будь-якій іншій сфері, але ми тримаємося.
- Читайте також: Журналістика – це діагноз: редактор Інформатора побував на Donbas Media Forum й ділиться інсайтами
Окрім практичного значення, ці дні стали можливістю для мене трішки відволіктися від робочої рутини. Початок жовтня видався досить теплим, а Київ у цей час був особливо красивим. Тож прогулянки від метро до Музею війни під монументом “Батьківщина-мати” були чи не приємнішими, ніж саме медійне дійство.
А ще наприкінці цього місяця я побував на новій виставі “МУР” “Грай, [Марку]” у Жовтневому палаці. Вона – про життя Євгена Чикаленка, створення газети “Рада”, сімейні міжусобиці. І це було, як завжди у “МУР”, емоційно, проникливо, захопливо, натхненно, музично. Всі мої очікування виправдалися повністю. Та ще й вечір у Києві був приємним – ідеальним для прогулянок Хрещатиком.
Яна Малишко: Найяскравіший момент жовтня – мій день народження. Водночас я не дуже люблю цей день, і з кожним роком все більш байдуже до нього ставлюсь. Однак на своє 24-річчя я поїхала в подорож Карпатами. Це був цікавий досвід, адже вперше на захід країни їхала понад 10 годин автомобілем, тобто пів свого ДН я провела в машині, і лише ввечері змогла легенько відсвяткувати у ресторанчику на Львівщині.
Але сам шлях був того вартий. Кінець жовтня – це період золотої осені, і природа неймовірно красива, кольори дороги миготіли та змінювались, мов якась магія. А в горах це взагалі вау! Я вперше побачила не зелені протяжні ліси, а золотаво-червоно-жовті дерева на схилах. Такої красивої осені в моєму житті, мабуть, ніколи не було.
Коли їдеш у подорож у якесь свято, все відчувається особливим – місце, люди, пора, момент. Загалом вдалося побувати у кількох містах, а найголовніше – я підкорила ще одну вершину! Піднялася на гору Високий Верх (1242 метри над рівнем моря), що розташована в межах Стрийського району Львівської області між селами Волосянка і Верхня Рожанка. Кожного разу, коли долаю важкий шлях, деруся на вершини, іноді з не надто приємними словами, в результаті на фініші пишаюся собою.
Єгор Данильчев: Завжди подобається бачити прогрес у тому, чим займаєшся. Приємно було відзначити для себе помітний прогрес у холостіннях та роботі зі зброєю. Хват стабільніший, дії не такі хаотичні, як на початку, а порівнюючи з першими відео, які я записував зо два місяці тому, – прогрес очевидний. Адекватна самокритика, аналіз власних помилок та систематична робота дає довгоочікувану стабільність та покращення швидкості та якості у вправах.
Тим не менш, навчання чомусь новому – це завжди мотивація та сили, навіть якщо на початку шляху через невдачі так не здається. Адже, як відомо, сили на дію з’являються, коли починаєш щось робити, а не лише чекати, поки ці сили з’являться. А робити (умовно кажучи, створювати) щось самому – завжди краще, ніж просто споживати. Інструктор із самооборони Антон Фарб каже: “Тренуйтесь! Життя бентежне”.
Що не сподобалося?
Яна Малишко: Мінус цього місяця в тому, що була менш продуктивною на роботі. Не те, щоб не хотілось працювати зовсім, але не йшло і все. Зустрічі зривались, переносились, плани відкладались, а повсякденна робота якось довго виконувалась. Хоча я й стараюсь не звинувачувати себе в цьому, бо періоди в житті бувають різними, та все ж хочеться бути наполегливішою, працелюбнішою, бо так звикла. Зовсім повільний і невизначений темп мені не підходить.
Єгор Данильчев: Темнішати надворі стало набагато швидше. І все би нічого, але організм важко переконати, що темрява за вікном не дорівнює ночі, а відповідно і спати ще не час. Але після переведення годинника склалось відчуття, ніби вільного часу з цілої доби залишилось година зранку, поки збираєшся на роботу, і близько години після неї. Відчувається втрата енергії та бажання щось робити просто через те, що за вікном вже нічого не видно.
Віталій Усик: Через те, що протягом останніх трьох років міський голова Переяслава Вячеслав Саулко, посилаючись на безпекові обмеження, не проводить відкритих громадських слухань, ми в Інформаторі вирішили поцікавитись у читачів, що би вони хотіли запитати у нього. Назбиралось достатньо запитань, левова частка із яких про дороги, ПДР та укриття. Надіслали їх інформаційним запитом до міської ради й невдовзі отримали так звані відповіді. Так звані – тому що повноцінними, розлогими відповідями, які би принаймні показали повагу до тих, хто їх ставив, назвати їх складно.
Ми сформували всі відповіді в окрему публікацію й, як і очікувалося, пересвідчилися, що й читачі у коментарях відзначили, що вони були, скоріше, “для галочки”. Зрозуміло, що наживо подібні відповіді громаду не влаштували б, люди вимагали б конкретики. Та чи готовий до цього Саулко? Якщо так, то, певно, досить шукати виправдань і пробувати будь-які формати звітування, окрім як найпростішого – вийти до людей. Прогнозую, що у міській раді думають над тим, щоб організувати чи то якусь пресконференцію, чи щось подібне. Але навряд чи найближчим часом ми дочекаємось традиційних громадських слухань.
Ось так Вячеслав Саулко відповів на запитання про укриття
А ось так – про звітування перед громадою
Що надихнуло?
Віталій Усик: У рамках студентського обміну Університет Григорія Сковороди в Переяславі приймав студентів факультету журналістики Національного університету біоресурсів та природокористування. Для них підготували насичену чотириденну програму, одним із пунктів якої було відвідування редакції інтернет-видання Інформатор Переяслав. Я познайомив майбутніх журналістів із роботою нашого медіа, вони навіть взяли участь у редакційній планерці.
Приємно, що серед присутніх були справді зацікавлені студентки, які пропонували ідеї для публікацій, ставили запитання, дискутували. Не знаю, чи надихнув я їх ступати на шлях цієї професії, але вони додали мені віри в те, що журналістика житиме. Впевнений, що ні штучний інтелект, ні воєнна цензура, ні безгрошів’я не зупинять справді допитливих людей, які прагнуть донести іншим правду. А ще вчергове переконався, що поява спеціальності “журналістика” в нашому університеті – це круто, бо розвиває медійне середовище передусім Переяславщини, а в перспективі й усієї країни.
Єгор Данильчев: Природа. Адже це те, що кожного разу, як ти даєш собі можливість призупинитись, видихнути та поглянути на красу навколо, дає надію на світле майбутнє, попри негатив, який всіх нас оточує. Природу не цікавить ані Трамп, ані Зеленський, ані війна чи зростання тарифів. Це те, чим ти можеш насолоджуватись та до чого повертатись у важкі періоди твого життя.
На початку жовтня небо на Київщині стало насичено рожевим і це не могло не заворожувати. Якраз тоді їхав до Києва маршруткою, тож у моменті проїзду через поле вигляд це мало неймовірний. А камера телефона, як завжди, не передає того, що бачать очі.
Крім заходів сонця, останнім часом почав помічати деталі. Йду зранку на роботу – качки на річці плавають. Навколо ранковий туман або свіжість після дощу, сонце пробивається крізь хмари. Зупиняєшся, даєш собі буквально кілька секунд, а на душі відразу спокійніше.
Також маленькою радістю для мене цього місяця стало знайомство з проектом “Prime Tanki”. Для трушних олдів поясню, що це версія 2017 років всіма улюбленої, але вже мертвої гри дитинства “Танки Онлайн”. Я вже давно не граю, як раніше, але доторкнутись до того, за чим довго ностальгував, – особливі відчуття. Щось на рівні з купівлею ігрового ноутбука у дорослому віці: наче і закрив дитячий гештальт, але це потрібно було тоді, 12-річному хлопцю. Тим не менш, кілька днів я пограв, отримав задоволення, відчув щось наближене до того, що відчував у дитинстві, і став трохи щасливішим.
А також вже у грі познайомився із кількома людьми. Цілеспрямовано друзів не шукаю, але за емоціями це чимось подібне до отримання нової навички, речі чи знань. Щось нове у житті. Нехай і лише на кілька спільних ігор разом. Але це та сама комунікація, якої бракує у дорослому віці, а особливо – у час війни.
Яна Малишко: У жовтні мене надихнув жовтень. Саме так, ця пора була безмежно красивою у своїх проявах. Холоди не поспішали, а дощі не були такими частими, як властиво цьому періоду. Навпаки, ця осінь занурила в барви, неспішна, гармонійна, дала можливість насолодитись нею сповна. Тож я смакувала очима ці кольори та грілася останніми теплими промінчиками сонця. Перед зимою всі трішки заспокоюються та стають повільнішими у своїх турботах, а в мене ж навпаки, зараз наче прокидається активність та бажання творити.
Ще один незабутній момент, коли ми з другом поїхали до Києва в театр на виставу “МУР”, щоб подивитись новий мюзикл про Євгена Чикаленка – мецената та благодійника, одну з найвагоміших постатей у розбудові та популяризації української культури 19-20 століть. Вразило так вразило! Вистави “МУР” у мене завжди викликають захват, бо усвідомлення того, що історії такого рівня створюють молоді українські актори, мої талановиті однолітки, викликає неймовірні емоції. Всім раджу це побачити наживо, ви не пошкодуєте.
Нагадаємо, що у вересні журналісти Інформатора зустрічали осінь, намагаючись більше часу проводити у спокої, подалі від міської метушні. Їхні рефлексії – тут.
Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
