“Бот. Атакамська криза” – дебютний роман Макса Кідрука. Він не найкращий у автора, але все одно дуже захопливий.
Коли торік у якийсь момент я подумав, що маю вдосталь вільного часу, щоб читати книги, пішов до бібліотеки. Хотів взяти “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка – ніколи повністю не читав цього дитячого твору. Але не було жодного екзепляру – це ж хітяра! А якихось інших бажань на ту мить не мав. Тож, щоб не йти із бібліотеки з порожніми руками, обрав найпростіший шлях – треба щось почитати від Макса Кідрука, мого улюбленого письменника. Єдиними романами, з якими я ще не познайомився і які стояли на поличках, були “Бот. Атакамська криза” та “Твердиня”. Про перший із них розповім у рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Я не планував читати дилогію “Бот” “завдяки” старанням самого автора. На своїх презентаціях, під час інтерв’ю чи будь-яких інших публічних заходів Кідрук наголошував, що не любить говорити про “Бота” і не пишається цим романом. Мовляв, той не досить досконалий і у нього є інші, значно вартісніші, роботи. Тому, що в Макса Кідрука є кращі романи, заперечити не можна. Візьмімо принаймні мій улюблений “Де немає Бога”, який письменник називав своїм opus magnum, коли вийшла книга. Можливо, зараз цю роль займуть “Нові темні віки”. Однак “Бот” ніяк не можна вважати ганебним чи таким, якого краще б не було (як знову ж таки говорив сам автор).
Якби я реально мав вільний час і систематизував своє читання, то цю книгу на 500+ сторінок зміг би осилити за 2-3 дні. Вона, як і всі інші Кідрукові, легко читається і сприймається, хоча часом і розповідає про складні речі. Зрозуміло, що якщо твір належить до жанру технотрилер, то у ньому багато напруги, інтриги, подій та… технічних чи то пак наукових пояснень. Кідрук любить і вміє показувати щось складне для розуміння та містичне через науку. “Бот” не став винятком, але все ж “містики” тут майже не було.
Із перших розділів було зрозуміло, що програміст Тимур має допомогти із якимось кодом для комп’ютерних ботів, який він розробляв на замовлення раніше. Коли ж до цього додалась інформація, що десь у Чилі в пустелі Атакама збили якогось дивного хлопчика, а книга називається “Бот”, інтриги, власне, не було. Хтось використав програмний код для реальних створінь і трапився збій. Все досить буденно, як для Кідрука. Зрозуміло, що Тимур не вирішив цю проблему кількома кліками.
До твору можна знайти претензії. Але я робитиму це не як літературний критик, а як шанувальник творчості Макса Кідрука. У “Боті” він мене не здивував. Якби це було перше з того, що я читав від нього, то враження були б значно сильнішими. Однак після “Де немає Бога”, “Зазирни у мої сни”, “Не озирайся і мовчи”, “Доки світло не згасне назавжди” я знаю, що він може вражати просто до фізичного впливу. Коли трусяться руки, коли можеш мимоволі зойкнути, коли не здатен переключити увагу на щось інше, окрім історії… Тому перша моя претензія звучить більш ніж дивно: дебютна книга Кідрука не така крута, як наступні. До слова, вийшла друком вона 2012 року.
Ще один недолік. Я чи то не встиг, чи то не зміг проникнутись долями головних героїв. Більшість із них закінчили життя трагічно, однак мене це майже ніяк не зачіпало. Можливо, автор мав дати більше бекграунду, пояснити мотивацію героїв (як вони опинились у тій лабораторії, чи були вони жертвами, чи, може, самі винні у тому, що сталось). Навіть серед останніх із тих, хто вижив, хвилювався я хіба що за Тимура. Бо з ним ми пройшли весь шлях і його ми розуміємо максимально. Певно, якби нас так знайомили і з іншими персонажами, то книга стала б чи не вдвічі товщою і у кілька разів нуднішою. Але тут вже є приклад “Де немає Бога”, яка побачила світ 2018 року, де й героїв чимало, й із кожним ми грунтовно познайомились, і це було дуже захопливо.
Також деякі пояснення у “Боті” стали надто складними для мене. При цьому я знаю, що автор вміє бути зрозумілішим. Він настільки детально “розжовує” незрозуміле, що тобі навіть ковтати не доводиться. Він просто спльовує тобі все прямо у горлянку. Тут же Кідрук у деяких епізодах наче й починав пояснювати, а потім зазначав, що це надто складно, і навіть якщо читач не зрозумів, це не вплине на сюжет роману. Звичайно, в окремому додатку він пояснював конкретне явище. Втім, хотілось би розібрати це у рамках художнього тексту, а не зі знесеної довідки.
Але, попри невеликі недоліки, я отримав від книги найголовніше, чого хотів, – задоволення. Її хотілось хапати у кожну вільну хвилину. Останні розділи читав, мало не захлинаючись, бо знав, що відкладати вже нікуди. По-перше, втратив би напругу вирішальних моментів історії. По-друге, вже наступного дня починався робочий тиждень і до книги я б повернувся вже бозна-коли. А прочитавши останні рядки, подумав: “Продовження не завадить”, – а воно ж вже і є, вийшло 2015 року – “Бот. Гуаякільський парадокс”.
Ось тепер у мене й виникла дилема: шукати продовження “Бота” чи хапатись за “Твердиню” з бібліотеки, а потім за свіженькі “Нові темні віки”? Підкажіть у коментарях.
Нагадаємо, що у попередньому матеріалі цієї рубрики наша журналістка розповіла про мультфільм “Піноккіо”. У ньому Гільєрме дель Торо по-новому розкрив давно відому історію.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
