Професійний боксер із Переяслава, а зараз штурмовик ЗСУ Владислав Баранов дав інтерв’ю YouTube-каналу “Ісландія”. Зібрали найголовніше з розмови.
26 вересня на популярному YouTube-каналі “ISLND TV” (має понад 500 тисяч підписників) вийшло інтерв’ю із переяславцем Владиславом Барановим. Він – професійний боксер, чемпіон СНД, Балтійських та Слов’янських країн за версією WBC, а зараз військовий, штурмовик Збройних сил України на позивний “Куба”. На момент запису він перебував на Запорізькому напрямку. Розповів ведучому Володимиру Петрову про спорт у війні, ставлення до ворога та особисте. Інформатор переповідає найцікавіше.
Спочатку Петров зазначив, що нещодавно Владислава Баранова нагородили відзнакою “Золотий хрест” за численні прояви звитяги. Зокрема, він разом із побратимами 3 кілометри ніс із бою свого побратима, який залишився без ніг.
Чи всі спортсмени повинні воювати?
Ведучий запитав, чи всі спортсмени, на думку Владислава, повинні вступати до лав Збройних сил України. “З приводу цього у мене немає однозначної думки. Дуже потрібні хлопці, які мають хорошу фізичну підготовку. Особливо в штурмові підрозділи. Бо багато людей не готові до завдань, які перед нами тут стоять. Сказати, що кожен повинен? Ну так, повинен. Багато хто виїхав за кордон займатися кар’єрою, багато кого [з боксерів] поберегли промоутерські компанії, з якими є контракти. Спортсмени потрібні, бо штурм – це тяжкий процес, який потребує хорошої фізичної підготовки, ці дії виконують навіть хлопці, які не зовсім готові до цього, але вони це роблять. Після першої задачі людина починає задумуватися. Фізично може бути “бешеним трактором”, а психологічно… Не для всіх це. Я сам психологічно дуже страждав, але працюємо далі”, – відповів Баранов.
Петров уточнив, чи були у Владислава зриви. Той відповів, що вдалося впоратися з ним всередині, зовні ніхто цього не побачив. А також розказав таке: “Я починав із піхоти, був у ПЗРК-підрозділі, а після цього поїхав воювати штурмовиком. Це був свідомий вибір. У нас у підрозділі з тих людей, які мене оточують, не знаю таких, щоб когось змушували під дулом пістолета, кожен прийшов сюди свідомо”.
“Не було думок: “Навіщо я пішов у штурмовики, зараз би підписав контракт з кимось, віддавав би частину гонорарів на ЗСУ, казав би, що доначу?”, – поцікавився Петров.
“Я здоровий пацан, фізично підготовлений. На той час морально був максимально готовий до цього, і зараз вже “закальонний” психологічно тим, що тут відбувається. Чому я повинен відмазуватися “донатами”, як роблять це багато пацанів, які реально потрібні? Почалась війна, я прийняв тверде рішення йти в армію. Якщо хочу щось робити, я повинен бути там, це була моя єдина думка, коли прийшов у армію. Я повинен воювати, я повинен допомагати, робити те, що вмію краще”, – відповів Баранов.
Чи повернеться Владислав Баранов у спорт?
Владислав Баранов зізнався, що хотів би повернутися у спорт після перемоги, проте він не знає, яким тоді буде: “Не можу говорити наперед. Бажання ніби є, але сьогодні воно таке, а завтра невідомо, що буде: чи у мене станеться нервовий зрив, чи будуть якісь задачі і тому подібне. Якщо я почну боксувати, то це навряд буде в Україні. Тому що професійний бокс – це завжди гроші. На жаль, у нас в Україні не дуже можуть зацікавити фінансовою нагородою за бої”.
“Наскільки змінюється ставлення до суперника на рингу і на війні?”, – запитав ведучий.
“Різниця дуже велика між завданням у бою та на рингу. У спорті ти виходиш на ринг зі своїм опонентом, у тебе зовсім інший настрій та думки, ти не боїшся не повернутись звідти, не вийти з рингу ніколи. Розумієш, який відсоток не вийти живим із рингу і зі штурму? 97 відсотків, що з рингу ти вийдеш живий, а от із завдання – 50 на 50. І ставлення до суперника і до ворога. Почнімо з того, що суперник – це не ворог, це твій опонент, він такий самий, як і ти. Я ставлюся до них з повагою, і ніколи не було негативу. А тут все з точністю навпаки”.
“Чи було таке, що до тебе зверталися хлопці із боксу з пропозицією допомогти твоєму підрозділу або тобі?”, – поцікавився Петров.
“Прямо такого у мене не було. Але була одна пропозиція від моїх знайомих, які не є відомими спортсменами-боксерами, кілька тренерів, які пропонували свою допомогу. Були хлопці, з якими я раніше тренувався, вони на збори закидали значні суми – 5-10 тисяч гривень”, – відповів Баранов.
Чому не покинув військо заради новонародженої дитини?
“Які нагальні потреби зараз є у твого підрозділу?”, – запитав Петров.
“У нас завжди проблеми з технікою. З автомобілями, на них йдуть дуже великі суми. Тобто потреби в авто, бо по них завжди прилітає. Ви навіть не уявляєте, наскільки часта ця проблема, це реально найбільший розхідник. За півтора місяці, відколи у нас є одна з автівок, на її обслуговування вже витратили близько 50 тисяч гривень”.
Ведучий поцікавився, як штурмовики використовують автівки. “Машинами користуються у різних ситуаціях: підвезти БК, евакуація людей, доставити провізію хлопцям на “нуль”, якщо є можливість, заїхати до певної точки і вигрузити людей, перебуваючи вже в зоні бойових дій. Але їх відразу обстрілюють. Автівки розлітаються, виходять з ладу, по них прилітає. Навіть,коли комусь дають відпустку, дати їм з’їздити додому, хіба це проблема? Вони по року-півтора вдома не були. Якщо є можливість для цього виділити їм авто, а це буває дуже рідко, ми це робимо. Він же повернеться і буде виконувати свою роботу далі. У когось може бути особисте авто, кому допомогли купити друзі. Вона може бути не позашляховиком, а легковою автівкою, яка їздить в нашому тилу і виконує провізійні задачі”, – пояснив військовий.
Петров: “Що потрібно вам для осені та зими? Чи готові ви до цього періоду?”
“Зараз у пріоритеті інші завдання, які потрібно виконувати. Нам постійно потрібна і форма, і теплі устілки, і свічки. Ми проходили вже цей етап, коли була зима. Форма, автівки – це потреби, які ніколи не закінчуються. На своєму прикладі поясню. Мені хлопці передали нову форму, я її одягнув, вистачило на два виходи, вона просто порвана. Коли мене вивезли на “евак” (коли Владислав отримав контузію – ред.), там роздягли, форму розрізали. Тобто медики, які надають допомогу, розрізають її, щоб оглянути, чи немає в тебе ще осколків. Їм не важлива твоя форма чи плитоноска, яку тобі купили чи подарували волонтери, їм головне врятувати тебе. На жаль, для людей у цивільному житті це щось важливе та дороге”.
Петров: “Чи є в тебе відчуття відірваності військового життя від цивільного?”
“Трішки є, але я це розумію. Наприклад, людина не жила цим життям, яким ми живемо, вона не була тут. Добре, не пішов він воювати, то чому я йому маю щось доводити чи пояснювати? Він не зрозуміє цю різницю в цінностях, а я тільки витрачу на це свій час та нерви”.
Володимир Петров сказав, що коли Владислав повернеться з фронту, то, певно, всі його знайомі чоловіки відчуватимуть провину перед ним. Військовий відповів: “Це все будуть думати вони, і це все їхні відчуття, і їм із цим жити. У мене буде своє життя, мені потрібно буде адаптуватися до своєї сім’ї, цивільного життя. Хочеш не хочеш, але це доведеться робити. З цим будуть проблеми, і я це розумію. Це про якесь відчуття справедливості, воно вже трішки є, але я не заводжу таких розмов. Коли був у відпустці після госпіталю, то не розмовляв про це з хлопцями, яких знаю. Я просто знаю це та не витрачаю час. Я приїхав, то проводжу час зі своєю сім’єю. У мене маленька дитина, якій 6 місяць, це для мене все”.
Дитина у Владислава Баранова народилася вже під час війни: “Я якраз був у дорозі на перший Авдіївський напрямок. Дружина повідомила, що в нас доця. Ми якраз проїжджали Київ колоною, і я встиг заскочити завдяки дозволу командира, який це зрозумів. Він дозволив мені, скажімо так, вирватись вперед колони. Ми зробили це разом з ним і заскочили в перинатальний центр, подивилися на мою лялечку. Я її побачив і ми буквально через годину-півтори поїхали далі”.
“Було після цього бажання сказати “У мене дитина та дружина. Я вже все зробив, що мав зробити, я хочу до них і маю на це право”?”, – запитав Петров.
– Звісно я хотів. Багато є хлопців, у яких дружини народили. Були різні бажання і думки. Але куди далі, чому я повинен так зробити, якщо я зробив вибір, на мене розраховують хлопці, з якими я їду, розраховують люди, які живуть вдома, жінки, дружина моя, люди, які дуже сильно постраждали від окупанта. Як я можу просто так розвернутись, передумати, “упасти” на свої проблеми і повернутись до свого життя?
Змагання з росією можливі тільки з автоматами
– Чи можливі спортивні змагання між Україною та росією?
– Тільки з автоматами.
– Через скільки років Україні можна буде змагатись із росією?
– Я вважаю, що взагалі жоден спортсмен не має бути з ними ні в одному спортзалі, ні в одному рингу, плацу та коврі. Для мене це буде ганьба виявитись на одному рингу з росіянином.
– А якщо українець виходить для того, щоб показово перемогти росіянина?
– А якщо українець програє, розумієте? Я не боюся програти чи ще щось. Якби стояв вибір, я би просто не зміг вийти з ним на ринг. Я не хочу бути навіть на одному квадратному метрі з представником цієї країни.
– А це могло би бути додатковою мотивацією для тебе, щоб перемогти?
– Може бути. Можливо, в мені зараз говорить якась агресія, але мені дуже паршиво бути поруч з ними. Я бував і поряд з ними, з полоненими і так далі. Єдине, що мені хочеться робити, – те, що ми тут робимо.
Нагадаємо, що у Переяславі нещодавно провели благодійний мотозліт байкерів. Вшановували пам’ять захисників та збирали гроші для ЗСУ. Репортаж – за посиланням.
Записала Яна Малишко
Фото: скріншот із відео на YouTube-каналі “ISLND TV”
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
