Анастасія Дудка дала велике інтерв’ю Інформатору. Говорила про волонтерство, роботу в школі, соцмережі та переяславську владу.
Анастасія Дудка – відома на Переяславщині активістка. З початком повномасштабної війни стала займатися волонтерством: від точкової допомоги знайомим військовослужбовцям до масштабних зборів крові у Переяславі та Борисполі. Окрім цього, вона – вчителька біології та хімії у Бориспільському ліцеї імені Костянтина Могилка. Своїх учнів також заохочує допомагати армії, зокрема залучає до виготовлення окопних свічок. У День волонтера, 5 грудня, Анастасія отримала подяку від міської ради Переяслава й запропонувала владі зайнятися створенням програми волонтерства. Про все це та не тільки вона поговорила із журналістом Інформатора.
“Я допомагаю у вільний час, а волонтери – постійно”
– Якими б визначеннями ти себе охарактеризувала? Скажімо, ти вчителька, а хто ще?
– Я б сказала, нетипова вчителька. Навіть так написала на своїй сторінці в Instagram. От мене вітали із днем волонтера, але я не можу назвати себе волонтером. Патріотка, націоналістка, освітянка…
– А чому ти не можеш назвати себе волонтеркою?
– Я це роблю у свій вільний час за покликом душі. Вважаю, що можу це зробити, тому й роблю. А є люди, які постійно й систематично цим займаються, а не за можливості, як я. У мене немає команди, я сама від себе. Не скажу, що прикріплена до якогось підрозділу чи конкретного напрямку. Стараюся просто допомагати своїм знайомим, які воюють, волонтерам, які щось роблять. Ользі Дризі чи Інні Марченко щось потрібно – якщо можу, допомагаю. Тож у моєму розумінні волонтер – це той, хто як почав займатися, так і займається лише цим.
Ми всі добре знаємо Інну Марченко, бо вона займається цим дуже давно і має конкретний напрямок. Руслан Стародуб також конкретно до хлопців їздить. Ольга Дрига має свій волонтерський проєкт. Жанна Федорук з дівчатами почали каші готувати. Сьома школа постійно щось пече. Притулок для собак теж потребує підтримки. Є дівчата, які до Миколая та Нового року допомагають дітям, скажімо, Наталія Шульга. “Червоний хрест” почав працювати у місті з дітьми-сиротами. Я ж працюю з дітьми у школі. Але розумію, що можу чимось допомогти, маю знайомих.
– Як думаєш, звідки у тобі з’явилася ця небайдужість?
– Ще коли була школяркою, при кожній школі тоді створили волонтерський загін. І ми їздили на такі собі волонтерські зльоти. Ми писали план роботи на кожен місяць. То ми за якимось проєктом допомагали відновлювати музей просто неба, то їздили на Букринський плацдарм, то на місце бою під Крутами, то в музей у Пирогово. І вже тоді в мене закладався патріотизм. Як не крути, ми працювали на історичних об’єктах, на певних заходах варили борщ, приїжджали різні міністри, багато людей з Верховної ради, журналісти – і воно запам’яталося.
Я керувала волонтерським загоном у Великій Каратулі. Ми ходили до ветеранів, допомагали їм по господарству. Пам’ятаю, діду в хаті поприбирали. І він був такий шокований: “Дітки, ви серйозно?”. А в нього нікого не було. І знаєш, як йому було приємно? Просто сидів, щось нам розповідав, а ми тим часом прибирали. Також і в селі ми відновлювали пам’ятки: то до Голодомору, то пам’ятник невідомому солдату. Ми, діти 8-9 класів, самі збиралися, накидували ідей, що можна зробити, і втілювали їх.
– Коли ти зрозуміла, що маєш допомагати армії? Це було у перший день повномасштабної війни чи приходила до цього поступово?
– Це було із першого дня. О 5:45 до мене зателефонувала сестра, вона тоді жила на Оболоні в Києві, каже, що заходять танки й вони збирають речі, щоб кудись їхати звідти. Після того, як поклала слухавку, побачила, що мій шкільний бориспільський чат вже активний, пишуть: “На роботу ніхто не йде, рятуйте свої життя, будьте у безпеці”. Я відразу поїхала заправитися, бо машина була “пуста”, неподалік “КЛО” була аварія. Зайшла в АТБ, аптеку, зняла готівки і поїхала в село (Велику Каратуль – ред.).
Цілий день дивилася історичні фільми про те, як починалася Друга світова війна, й намагалася зрозуміти, які ж далі події мають бути. А вже близько шостої вечора був схід села на території школи, я пішла з татом. Прийшли лише чоловіки, у кого яка мисливська зброя, були й люди, яких не знала, поприїжджали до родичів. Староста села ж питає: “Що будемо робити?” – “Що? Захищати”. Я взяла ручку й листок, почала записувати всіх, хто прийшов, і ми склали графік чергувань на блокпостах. І ото з того часу мій день починався о 8-9-й ранку, коли приходила в сільську раду, і могла там бути до 9-10-ї вечора. Тоді й маскувальні сітки плели, й в університет возили продукти…
– А тобі було страшно?
– Ні, не було. Лише за деякий час, коли з’явилися новини, що в Мелітополі за проукраїнську позицію повісили вчительку, то тоді задумалася… Зрозуміла, що могла би бути на її місці.
“Коли повітряна тривога, крутимо з дітьми окопні свічки”
– Коли ти повернулася до більш звичного життя після перших днів війни?
– Місяць школа не працювала. 22 березня у Борисполі відновили навчання. Тоді я ще була в селі, виходила онлайн. Було так, що до першої дня проводила уроки, а потім знову йшла до сільської ради. Пам’ятаю, що 8 березня плакала, бо моя сестра з хлопцем поїхали на Волинь, а потім на Житомирській трасі підірвали мости. І я розумію, що росіяни наступають, моя рідна людина бозна-де, не ясно, чи побачимось, невідомо, чи білоруси підуть, а вони на Волині… Того дня написала знайомим хлопцям, які пішли на війну з перших днів, чи треба їм щось. Говорили, що все є, але від чаїв не відмовились би, бо почали всі хворіти. А потім якось у процесі розмови я запитала, чи треба їм нашивки з групою крові. З цього все і почалося.
Тоді десь писала Мар’яна Волошин, що хлопців дуже швидко відправляють у військові частини. І не було можливості видавати їм ці нашивки. У перші дні тоді багато людей помирало, однією з основних причин було те, що вони стікали кров’ю. Навіть коли є можливість зробити переливання, через те, що медики банально не знали групи крові, бо часто поранений або в стані шоку, або непритомний, то людей втрачали. Коли людина стікає кров’ю, є лише півтори хвилини, щоб їй допомогти. Тож я власним коштом нашила для каратульців 100 штук. Марина, викладачка в університеті, тоді не працювала, то я її попросила шити, за це давала домашній сирок і сметанку (тоді батьки ще тримали корову). Потім розвозила все це на блокпости хлопцям.
Потім була весна, городи. Садили всього якомога більше, щоб також передавати військовим. А влітку ми їздили на роботу, робили укриття у своїй школі. Нам сказали, що просто так платити грошей ніхто не буде. Яка може бути методична робота, курси, коли триває війна? І 1 вересня 2022-го у Борисполі всі школи вже працювали. Спочатку вивели перші, п’яті, дев’яті та одинадцяті класи, а з листопада охочі вийшли на змішану форму. Але укриття були, тоді головне, щоб у них не було грибка та була вентиляція. До того ж, у нашій школі облаштували “Пункт незламності”, тому коли почалися перші відключення світла, ми були до цього готовими.
– Скільки приблизно часу зараз ти витрачаєш на волонтерство?
– Коли повітряна тривога, крутимо з дітьми свічки в школі. На вихідних відправляю посилки. Багато чого вирішується у телефонному режимі. Годину їду до Борисполя, годину назад – постійно в телефоні. Тож щонайменше три години на день на це йде.
– Наскільки масштабно ви виготовляєте окопні свічки?
– Цього року хочу, щоб це було масштабно. Хочу передавати тисячу заготовок щомісяця. Бачу, що можна й більше. Ми за три тижні віддали вже 500 і ще 200. У Переяславі в третій школі активно виготовляли свічки, я там брала для своїх знайомих військових. У Великій Каратулі організувалося таке виготовлення свічок і взагалі місцеві дуже підтримують земляків, які зараз служать. Скажімо, чоловікам ось недавно треба було на ремонт машини 15 тисяч – каратульці раз-раз і скинулися.
У третій школі закуповують парафін за допомогою донатів, а це займає час, тому парафіну інколи на всі запити не вистачає. Велика Каратуль також не може самотужки закривати всіх потреб у цьому. Я познайомилася з хлопчиною, якому присилають парафін у великих масштабах, остання партія – 200 кілограмів. І він займається винятково окопними свічками. У нього для цього є котел, такий собі гриль, на який встановлює банки і опускає у гарячий парафін. Таким чином у нього виходить швидко це робити. Ось за один день вони 700 чи 800 свічок зробили – це дуже багато, десять ящиків. У нього є парафін, але не вистачає рук. І ми спершу домовилися, щоб він передавав парафін на третю школу, але ці пересилання фінансово не мали сенсу. Тож я запропонувала, що надсилатиму йому заготовки, які він просто заливатиме. Й так стало значно швидше.
– Ти організовуєш у Переяславі та Борисполі досить масштабні збори крові. Як це стало можливим?
– Після того, як роздавала нашивки на блокпости, мій номер у когось залишився підписаний “Настя група крові”. Мені зателефонував військовий і каже: “Можна здати кров?”. А я ж тільки нашивки шию. Потім така подумала: “Стоп, можна ж”. Моя знайома Настя у Хмельницькому відкрила банк крові. Тож запитала, як можна зробити так, щоб у Переяслав приїхали взяли у людей кров. Вона мені надіслала варіанти, сказала, що потрібна виїзна бригада. Я почала туди дзвонити. Спочатку додзвонилася у Київський міський центр крові, вони погодилися їхати. Пішла у відділ освіти, у міську раду, надали приміщення, можливість альтернативного живлення, бо тоді, у грудні 2022-го, саме були відключення світла. А за тиждень до дати збору той центр крові мені повідомив, що не приїде, бо, мовляв, далеко. Я почала телефонувати у Київській обласний центр крові, який розміщується аж у Білій Церкві, й він знайшов можливість приїхати. Відділ освіти тоді зібрав 90 людей, молодці.
Перші два рази я їх запрошувала, а тепер вони мені самі дзвонять і запитують: “Настя, а чому ти не кажеш, коли нам вже їхати до вас?”. Загалом у Переяславі та Борисполі вже організувала вісім таких зборів.
Читайте також:
- У Переяславі влаштували День донора: збирали кров для військових
- В університеті Переяслава зібрали 40 літрів донорської крові: хто долучився до акції
– Що ти відчуваєш, коли займаєшся волонтерством?
– Якесь щастя. Мені здається, що добра стало більше у цьому світі. Хоча недавно мені дехто сказав: “Тобі немає чим зайнятися, тільки оце людей напрягать?”. Я тоді подумала, може, й справді не тривожити ні себе, ні інших. Є на що переключитися, є чим займатися. Але воно у мене пішло з дитинства, за що дякую своїм вчителям, своїм рідним, моя бабуся була вчителькою, мама вчителька. Коли вийшла заміж, то думала, що вже у 25 років зосереджуся на сім’ї, і на тривалий час справді пішла зі всіх суспільних активностей. Можу зупинитися, але якщо здатна чимось допомогти, щось зробити, то чому буду сидіти?
“Коли настав час обирати, розуміла, що вчительство просто в крові”
– Перейдімо до твого “шкільного розділу” життя. Ти можеш описати, які зараз діти?
– Прикольні (сміється). У мене немає дітей, які тріпають мені нерви. Перші три роки у Борисполі я працювала із початковими класами. Вони малі, шубушні, їм дуже складно відірватися від гаджетів. У нас в кожному класі є коробка, куди перед уроком діти складають телефони. З психологічної точки зору, коли на перерві дитина почала грати в якусь гру і не завершила, то поки не дограє у неї, нервова система не переключиться на навчання, навчання не буде у всього класу. Так само діти нервують, коли не встигають до кінця уроку дописати якусь вправу. Концентрується малеча оптимально на 8 хвилин. Якщо за цей час для них щось нове не з’явилося, все, бувай. Потрібно їх чимось зацікавлювати, змінювати формат спілкування. Це стосовно початкових.
У п’ятих класах іде перехідний період, багато нових вчителів, тому також є певна нервозність. А якщо взяти шості, то там такого вже немає, адаптація минула. Що роблять діти на перервах? Знімають тік-токи. Вони не так сильно хочуть сходити в туалет чи купити булочку, як зняти тік-ток.
Якщо говорити про знання, то дитина повинна розуміти, навіщо їй це. Після коронавірусу, дистанційного навчання багато кому складно включитися. Запитуєш: “Що ти тут робиш?” – “Я не знаю” – “А нащо сюди прийшов?” – “Мама сказала”. Якщо в дитини немає відповіді, що вона робить у школі, навіщо їй навчатися, то вчитель не отримає жодного результату. Щоб діти тебе чули, щоб вони щось записали, вчитель повинен бути їм цікавий. А для цього також потрібно дивитися тік-токи, знімати, розуміти їхні приколи.
– Як ти взаємодієш із учнями? Наскільки ти близька з ними?
– Я близька. Інколи вони мені кажуть: “Добрий день!”, я говорю: “Привіт”. Або на перерві йдуть, запитую: “Як справи? Ти все зробив? Як настрій?”. Наприклад, Коля любить потанцювати, кажу: “Наступного разу прийдеш і розповіси, на який гурток ти записався”. Або пацани в нас часто б’ються, говорю: “Тобі на кікбоксинг треба, а тобі – на бокс”. Батькам так і передаю. Із батьками також важливо постійно спілкуватися, бо якщо цього не буде, не буде й ефекту в навчанні.
Проте якщо у нас контрольна, якщо діти повинні щось писати чи слухати, то вони пишуть і слухають. За рахунок того, що ти близька до дітей, з’являється якась така довірлива повага. І це ніяк не впливає на оцінювання їх: не готуєшся до уроків, не можеш відповісти – більше 5 балів не буде, у мене є критерії, за якими учні претендують на вищі оцінки.
– Я так розумію, ти любиш свою роботу?
– Так, вчителька у четвертому поколінні: я, мама, бабуся і її дідусь. Зрозуміла, що це моє, коли прийшла працювати у четверту школу й побачила перші результати: учасники МАН, олімпіадні переможці, фідбек від дітей. Я бачила, як працюють моя мама, бабуся, і ще як учениця зауважувала певні помилки. Коли ти виховуєшся у сім’ї вчителів, то й поводишся як вчителька. Однак у дитинстві я ще мріяла бути хірургом, щоб рятувати людей. Пам’ятаю, нашій корові робили операцію і я, ще мала, подавала інструменти ветеринару, це було так цікаво. Але так сталося, що не вистачило нам грошей, щоб навчатися в медичному університеті Богомольця, й пішла на вчителя біології. Потім ще були бажання стати менеджером, перекладачем. Та коли справді настав час обирати, довго не думала, знала, що вчительство просто в крові, у манерах, бо так виховувалася, і нікуди від цього не подінешся.
Працювати вчителькою важко морально. Моя аспірантська робота називається “Копінг-поведінка вчителів”, тобто опанування стресу вчителя в середній школі. Коли працювала у четвертій школі, то паралельно писала цю аспірантську і бачила на своїх колегах, як відбувається вигорання, як впливає стрес робочий, домашній на професійну роботу, згадувала свою маму, бабусю. І от з 2011 року я працюю… Словом, варто робити перерви. От пред’являють, чому вчителька монотонна, нецікава, кричить на дітей, чому діти починають зривати уроки. Бо немає ресурсу, бо втомилася. Раніше була пенсія за вислугою після 25 років. Вважаю, що вона була обгрунтованою. Це логічно, тому що ти віддає себе цій роботі.
Власне, після п’яти років у четвертій школі у мене стався певний застій: зарплати не змінюються, кар’єрного зростання немає. Тоді у директора запитала, чи можна мені більше годин, щоб більше заробляти. Але вільних годин не було. Кажу: “Якщо ні, то буду звільнятися”, попередила про це за пів року. Звільнилася і пішла вчитися на вчителя хімії і за два роки отримала ще й такий диплом.
– Які бачиш перспективи у своїй професійній діяльності?
– Коли я пішла у Бориспіль, то там мене навантажили максимально. Є дві зміни, можна працювати з 8:00 до 18:00. До війни можна було отримувати доларів 800. Після початку війни у вчителів забрали всі надбавки, тобто мінус близько 200 доларів, плюс інфляція. Загалом більше 500 доларів при такому навантаженні не отримаєш. До війни, якщо ще й жити у Борисполі, то можна працювати. Але на сьогоднішній день це дуже туго: простої, проїзд не компенсується, все подорожчало.
У мене є певні задумки. Можна відкривати ФОП. Коли ще була заміжня, чоловік пропонував відкрити приватну школу. Тоді треба було вкласти 5 тисяч доларів, щоб це зробити. Але зараз я не готова сказати, чи буде це. У Переяславі є запит на біологію та хімію, та все ж це вузька спеціальність. Наскільки воно є рентабельним, щоб виходити на такий рівень, не скажу.
Є інший варіант – наочність (приладдя для проведення уроків – ред.). Я багато чого собі накупувала для проведення занять. За роки вчителювання виокремила, які муляжі, картки, завдання, лабораторні є найбільш ефективними для навчального результату. Не кожна школа може дозволити придбати собі наочність, через тендер один набір коштує 3-10 тисяч. Багато хто відкриває приватні школи і на реалізації їм наочності можна заробляти.
“Чоловік, який запрошує мене на каву, повинен розуміти, що в країні війна”
– Ти активно ведеш свою сторінку в Instagram. Навіщо це тобі?
– Все-таки я думаю, що згодом відкрию ФОП і через свою особисту сторінку популяризуватиму робочі. У мене зараз тисяча підписників і всіх їх я знаю: друзі дитинства, знайомі, з кимось перетиналися на якихось зустрічах, конференціях, мої учні. Зараз мої сторіз дивляться по 500-800 людей, тобто аудиторія активна.
– Твій контент можна поділити на особистий, шкільний, воєнний. Який тобі самій подобається найбільше?
– Я просто знімаю свій день. А з чого він складається, це вже як вийде. Діти – це весело. Коли була в початковій школі, то там стільки приколів було, таке чудили. Виходжу на перерву, а вони повзають на колінах і нявкають. Зняла на телефон, скинула батькам, разом сміялися. Це всім подобається дивитися.
– А на який контент особливо реагують?
– Ну на дітей – це передусім. На моє холостяцьке життя, на гарні фотки, де нафарбована, у сукні, така жіночна. Люди люблять, коли або інтриги, або таке щось яскраве. Залишають сердечка, емоції, щодо волонтерства запитують, що треба, або собі просять. На теми здоров’я непогано реагують. Інколи запитують, коли братиму рекламу. Не беру, бо потрібно багато часу, щоб сформувати справді якісне відео.
Пам’ятаю, моєму батьку потрібна була болгарка, я купила “беушну”, яка іскрила. У нього було ще дві старі й із цих трьох він скручував одну. Це все я знімала на відео, подавала йому деталі. Всі були в шоці, що я розуміла, що йому потрібно передавати. У вересні робили балкон, в історії попросила підписників допомогти, де можна купити болт М6 на 2-3 см. Аудиторія швидко допомогла знайти магазин. Відео про мій автомобіль також активно коментують хлопці. Я турбуюся, щоб він був у нормальному стані, бо час від часу їжджу ним прямо у Бориспіль, тому часто буваю на СТО. Знімаю звідти відео, розказую про всі деталі. Торік взимку сама знімала та вставляла акумулятор. Якщо мені й брати рекламу, то це має бути щось таке – будівельне, технічне (сміється).
– На скільки сильно ти розкриваєшся у соцмережах? Що не показуєш для аудиторії?
– Особисте життя, свої стосунки. Я навіть весілля не показувала, опублікувала лише одну фотку. Стосунки, які ось були в останні роки, теж ні. Про розлучення сказала один раз в історії через рік. Будинок, де живу, показую хіба що фрагментами. Не соромлюся розповідати про знайомства на Badoo (ресурс для знайомств – ред.). От зараз для мене дуже важливо, чи розуміють чоловіки, які мені там пишуть, що в країні війна. Буває таке, що навіть російською пишуть. Коли пишу, що мені принципово, щоб зі мною спілкувалися українською, відповідає: “Як шкода”. А мені ні. Зараз у будь-якому разі всі розмови зводяться до війни, бо ми всі від неї потерпаємо. Чоловік, який мене запрошує на каву, повинен розуміти, що від моєї позиції щодо цього нікуди не подінешся. Якщо із самого початку позиція, цінності не сходяться, то який сенс нам витрачати одне на одного час?
Коли я сказала в історії, що дуже багато чоловіків лайкають, запрошують на каву, а коли запитую, яка твоя думка щодо війни, що ти робиш для країни у цей період і чому ти не служиш, то мені багато писали: “Яка різниця, служить він чи ні? Хіба в цьому провляється патріотизм?”. Окей, не служить, але чи чимось допомагає, який його внесок у те, щоб все це закінчилося. І це був такий хейт, мовляв, навіщо ставити такі запитання. Але ж це моя думка, моя сторінка. І думаю, це корисно. Мені діти пишуть повідомлення, що їм цікаво дивитися, слухати про це, брати приклад.
“Приберемо ми мера – що зміниться?”
– На це інтерв’ю мене змотивувала твоя сторіз, в якій ти показала, що була у міській раді на нагородженні до Дня волонтера. Тебе, мовляв, захейтили твої підписники, що ти взагалі туди пішла. Однак ти написала, що дещо там сказала, про що не написали ЗМІ. По-перше, Інформатор на той захід ніхто не запросив. По-друге, що ж ти там говорила?
– У березні цього року у міській раді я вручала подяки від Київського обласного центру крові представникам університету, поліції, відділу освіти, ЦПТО, ДФТГ. Це ті, хто були найпершими, хто давали основу для тих зборів крові. Зараз активно долучаються також працівники “Костала”, ДСНС. Тоді я їм подякувала, розповіла, як це все починалося з тих нашивок, як прийшла на фабрику “Гаян” і мені дали залишки таких тоді дефіцитних липучок-бабіни та тканину-мультікам. Й ніхто цього всього ніде не озвучив, хоча й фотографували це все дійство.
Цього разу на відзначення мене подала староста Великої Каратулі. Вручали подяки волонтерам із сіл громади та команді “Нескорені”. Коли мені дали подяку, попросила сказати кілька слів. Подякувала старості свого села, всім присутнім, бо ми всі одне одного знаємо, знаємо, хто в чому корисний. І попросила міського голову зібрати ще раз всіх волонтерів, посадити за один стіл, щоб ми могли написати програму волонтерства на Переяславщині. Скажімо, так, як написана програма молодіжної ради – з юристом, із бухгалтером, подана у бюджет міської ради. Вона може бути розписана на два, на три чи п’ять років. Там мають бути ключові заходи, відсоткові суми. Зберіть нас ще раз, щоб ми не галасували, як ось недавно було, щоб ми спокійно сіли і написали таку програму. Вячеслав Володимирович відповів, що це гарна ідея, пообіцяв, що найближчим часом нас зберуть. Переяславців, які воюють, багато, вони у різних бригадах, батальйонах, і підтримувати слід всіх. Кожному потрібно щось своє: комусь харчі чи аптечки, комусь дрони. Моє бачення, що треба закцентуватися саме на допомозі своїм. Бо вони повернуться і тут житимуть. А коли є люди, то житиме й місто. (Вже після інтерв’ю Анастасія Дудка повідомила, що на 18 грудня домовилася із заступницею міського голови Оксаною Степаненко про зустріч щодо зборів волонтерів. Сподівається, що до кінця року буде можливість її влаштувати – ред.).
– Як оцінюєш діяльність теперішньої влади у Переяславі?
– Уже так багато про неї розказали, вже так висвітлили роботу, що немає сенсу щось коментувати. Єдине скажу: якщо ти можеш, то ти маєш робити.
– Чи міг недавній мітинг, я б сказав, міні-революція, привести до того, що його головну вимогу – недовіра Саулку – виконали б?
– Ну в країні ж демократія, свобода слова. Те, що вони говорили, вони мають право озвучувати. Я їм писала: якщо ви йдете і хочете щось змінити, то треба мати конкретні пропозиції. Вони йшли з вимогами. Якщо ти можеш щось робити, то ставай і роби, а не командуй. Кричати, галасувати немає ніякого сенсу. Депутати могли проголосувати, люди могли добитися, кворум же був присутній для такого рішення.
– Це ми говоримо, що чисто математично могли б проголосувати, але реально, навіть якби хтось один не був “за”, а таких би було значно більше, рішення не пройшло б.
– Ну приберемо ми мера. Що зміниться? Це все “з пустого в порожнє”. Ніхто не пропонував конкретних механізмів. Я зараз знову ж таки говорю про програму волонтерства. Ну от волонтери постійно їздять до хлопців, їм потрібне пальне. Але у міській раді немає такої статті розходів, його не можуть просто списати. А для цього треба відразу закласти гроші з бюджету і списувати на основі конкретної програми.
– Ти не припускаєш, що це була просто адекватна реакція суспільства на діяльність міської ради протягом цих трьох років?
– Так. Думаю, якби не війна, якби не було цієї емоційності, то люди, мабуть, і не прийшли б. Це так все склалося.
- Читайте також: Саулко просив людей об’єднатися, а ті – щоб він склав повноваження: якою була позачергова сесія у Переяславі
– Які позитивні зміни, на твою думку, сталися у Переяславі за останні три роки?
– Смітники прибралися. Принаймні у центрі на місці “військового містечка” розчистили чагарники. Садом біля інтернату ніхто раніше не займався. Чого зараз говорити, що мер там повирубував яблука? Хто їх там збирав? Стосовно Альти, звичайно, потрібно розбиратися. Це красиво, але це може мати наслідки. Там вже зараз грунт просідає. Те, що посадили ті клени, мені дуже… Ось одного кума поховали, другий зник безвісти… Як казали військовослужбовці, самі прийдемо посадимо. Зрозуміло, що саме ці гроші з екологічного податку не можна було витратити на щось інше. Та можна було просто купити дерева й десь розсадити, а не приурочувати до цієї болючої теми, поки триває війна.
Нагадаємо, що раніше відома у Переяславі та за його межами блогерка Анастасія Ковальова розповіла Інформатору про активний спосіб життя, улюблену роботу та про те, як навчає жінок любити себе. Інтерв’ю – за посиланням.
Віталій Усик
Фото: Яна Малишко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
