Ірину Бабкіну знають на Переяславщині як журналістку та вчительку англійської. Про те та інше вона розповіла в екслюзивному інтерв’ю Інформатору.
Ірина Бабкіна із Переяслава із 2016 до 2021 року працювала у трьох інформаційних виданнях міста: “Діловому Переяславі”, “Новому погляді” та ProSlav. А загалом журналістикою цікавиться із 1995 року. Віднедавна викладає англійську мову в академічному ліцеї імені Івана Мазепи, має майже 10-річний досвід у педагогіці. Більше про журналістику та освіту розповіла в інтерв’ю Інформатору.
“У регіональній журналістиці не можна сповна реалізуватися”
– Розкажіть трішки про себе.
– Народилася у Переяславі в робітничій сім’ї. Навчалася спочатку у шостій школі, а потім перейшла в гімназію. Ми були першим випуском гімназії, який навчався від 5 до 11 класу. Після цього завдяки моїм вчителям обрала напрямок “іноземні мови”, тому що був потяг до цього. Ще з першого курсу університету мріяла працювати тут, де працюю зараз. Після навчання в університеті дуже чекала на практику в школі. Але мої наставники тоді говорили, що повний смак відчую лише тоді, коли буду, власне, вчителем і бачитиму, що результат залежить від мене.
Я закінчила університет, магістратуру. Після кількох років декрету в одному із сіл нашого району було місце у школі на неповне навантаження. Погодилася, тому що хотіла спробувати, отримати цей досвід. Працювала кілька років там на декретному місці. А потім спробувала себе у журналістиці. Але згодом зрозуміла, що освіта – краще.
– То все-таки краще у педагогіці?
– Коли ми деякий час навчалися у медіашколі на ТРК “Україна”, фактично всім пропонували залишитися на телеканалі. Вони й організовували медіамайстерні, щоб відібрати і залишити собі нові кадри. У мене теж запитували, але, на щастя чи на жаль, я не могла тоді обрати життя в столиці. Там рівень, звичайно, вищий, але ні. Щодо журналістики регіональної, я не вважаю, що тут можна сповна реалізуватися як журналіст, висвітлюючи всі сторони конфлікту, нікого не утискаючи й не переступаючи через себе, через журналістські принципи. У будь-якому разі щось піде не так. Я працювала у журналістиці, будучи як і в опозиції, так і у фаворі влади. І там, і там є свої переваги, але подібна робота не для мене.
– Скільки років ви були у переяславській журналістиці? Чи змінилася вона за цей час?
– Я свідомо пам’ятаю переяславську журналістику з 1995 року за її газетами. У моїй сім’ї читають газети. З того, що тоді читала, як я тоді сприймала і що є зараз, вважаю, що журналістика змінилася. Місцева журналістика поставила нам такі умови, особливо у останні роки, коли їй треба виживати. Фінансування зменшилося – це або має бути спонсор-власник, який оплачуватиме роботу журналістів і матеріал, або це має бути дуже класний рекламодавець, який даватиме рекламу і платитиме гроші. Щодо якості, ми здавна пам’ятаємо, до чого призводила правда у місцевій журналістиці – до переслідувань. Ми й зараз бачимо на всеукраїнському рівні, до чого доходять переслідування за незалежні розслідування.
“Людина повинна хотіти прочитати твій текст від початку і до кінця”
– Яким був ваш перший журналістський матеріал?
– Про цвинтар у Циблях. Там викидали хрести у обрив, а потім його на осінь підпалили й хрести не догоріли. Це було страшне видовище. Пригадую їздила у Циблі, фотографувала, опитувала людей, говорила із сільським головою. І у цій ситуації насправді розібралися. До речі, цей матеріал у мене зберігся, перечитувала його. Мабуть, зараз на цю ситуацію подивилася б інакше й трішки інакше написала.
Я підпрацьовувала, допомагала у “Новому погляді”. У нас тоді була головна редакторка із досвідом Олена Вдовиченко. Вона запропонувала мені спробувати себе у зйомці відеосюжетів. Це був незабутній досвід. Там я працювала до зими 2017 року.
“Діловий Переяслав” – це теж своя школа. Досвід друкованої журналістики відрізнявся від зйомок сюжету. Треба розуміти, що коли пишеш текст, читач повинен хотіти прочитати його від початку і до кінця. Не завжди цей текст має бути довгим, але він повинен бути цікавим. Має бути цікавий лід і так само закінчення. Пізніше я пішла у декрет і з друкованою журналістикою не те що припинила, вела рубрику там, але потім стомилася й пішла в навчальний заклад на роботу.
Пізніше мені запропонували бути редактором у ProSlav. Повністю із журналістикою зав’язала до початку повномасштабного вторгнення. Вважала, що вичерпала себе там. Плюс у мене була цікава пропозиція у комунікаціях, помічницею одного з політиків, ведення його сторінки у соціальних мережах. Однією з наших умов було, що ми співпрацюємо, але я ніде не свічуся, що з ним пов’язана. Я так розумію, що він так приховував кількість помічників. Згодом він скоротив кількість помічників і ми припинили співпрацю.
– А чи були неопубліковані матеріали?
– У кожного журналіста є такі. Вони можуть бути не опубліковані через те, що журналіст не хоче підписувати своє ім’я під цим матеріалом. У мене була колись така ситуація: прийшла до одного чиновника у редакційному завданні, він звітував про роботу, про те, що грейдерували вулиці. Типу “ось ми запланували”, “ми зробили”, і я його прошу: “Щоби я розуміла, зачитайте перелік вулиць”. І він зачитує перелік вулиць, серед яких і моя. Там і кіт не валявся.
Я йому про це сказала. Він сідає, телефонує комусь, після чого каже, що все зроблять. Кажу: “Ви звітуєте, що там зроблено. Де гарантія, що серед цих вулиць, які ви мені даєте, немає ще таких?”. Він: “Якщо не зробили, то зроблять”. У підсумку до мене на вулицю таки приїхала вантажна машина, буквально вивернули пів кузова землі із битою цеглою, тільки дві ямки засипали.
Телефонує мені його підлеглий і каже: “Розумієте, у вас посеред вулиці люки водяної каналізації, там грейдерування зробити неможливо”. Відповідаю: “У сенсі? До вас це робили, до того ж власним коштом жителі складалися”. Він: “Ну неможливо”, і поклав слухавку.
Я своєму редактору тоді сказала: “Я вам передам інформацію, яку зібрала, але майте на увазі: або пишемо так, як я хочу, або моє ім’я не стоятиме під цією публікацією”. Не знаю, чи цей матеріал опублікували, не слідкувала. Але відмовилася готувати його через те, що розуміла, що там неправда.
– Чи не вважаєте, що у вас складний характер, через що з вами може бути тяжко співпрацювати?
– А у кого він легкий? Якщо сказати про співпрацю, то що, людина має себе не цінувати, мати “легкий” характер, намагатися догодити всім і вся, щоб з нею було легко працювати, щоб просто у кінці об неї витерли ноги та і все? Характер будь-якої людини складний з нахилом на ті чи інші якості. Складний чи легкий характер – суб’єктивна оцінка.
– Чи повністю ви розкрилися у журналістиці?
– У мене були публікації, які були “вау”, писалися на одному подиху, від чого я отримувала задоволення. Я би хотіла їх писати більше, але це було неможливо. Саме тому в мене з’явилося відчуття, що на місцевому рівні у журналістиці вичерпалася.
– Який ваш журналістський матеріал має побачити кожен?
– Матеріали типу “відчути на собі”. Наприклад, перевірити, де можна покататися на льоду, ТОП-5 зимових гірок у Переяславі, ціна кошика на Великдень – дуже любила це досліджувати. Був у мене матеріал із буром, коли ми вимірювали товщину льоду, він набрав багато переглядів. Дай Боже здоров’я моєму чоловікові, пам’ятаю, знімаю, а він каже: “Починать?”, а я кажу: “Починай”. Бо сама я би цього не зробила. Я ото кажу: “Давай подивимося, скільки там сантиметрів лід”, рулеткою вимірювали.
“Влада має робити такі інфоприводи, щоб про них писали цікаво, і це не було через призму скандалу”
– Чому ви пішли працювати у Proslav?
– Тому що на той час у кінці січня 2021 року, це була цікава для мене пропозиція з цікавими умовами і з новим баченням висвітлення інформації. Так, як її подав Олег Чемерис, мені було справді цікаво.
– Чи справді Proslav – це провладне ЗМІ, як про це говорять у місті?
– Є таке поняття “джинса” (проплачений кимось матеріал – ред.) і, маркуючи свої публікації відразу, що це джинса, думаю, можна позбутися клейма “провладне ЗМІ”. Так все стане на свої місця.
– Чи варто виділяти гроші із міського бюджету на висвітлення у ЗМІ?
– Якщо в місті, населеному пункті, працює кілька засобів масової інформації, якщо у сільській чи міській раді є відділ, який у своїх обов’язках передбачає висвітлення роботи виконавчих органів, і якщо є кілька ЗМІ, які про це пишуть і так, я вважаю – а який сенс? Окрім випадків, коли є термінова потреба поширити якесь оголошення, афішу чи якусь інформацію. Але коли інформацію дублюють, наприклад, сайт ради, ЗМІ, яким не платять, то який сенс комусь ще й платити? Виходить, що одне ЗМІ напише – ми їм заплатимо, а інше напише – ми їм не заплатимо. Вважаю, що органи місцевого самоврядування повинні робити такі інфоприводи, щоб про них писали й писали цікаво, і це не було через призму скандалу. А не замість цього шукати якісь засоби для того, щоби про них не писали апріорі нічого поганого, тільки хороше.
– ТОП-3 найкращі журналісти Переяслава прямо зараз, на вашу думку.
– Перше місце – Валентина Батрак, друге – Віталій Усик, третє – Володимир Набок.
– Якою в ідеалі має бути медіасфера Переяславщини?
– Категорія людей 50+ майже не користується Telegram та YouTube, зате читає газети. Тому я вважаю, що має бути одна редакція, яка має як онлайн-ресурс, так і друковане видання, і ще одне якісне лише онлайн-ЗМІ. Цього для Переяславщини буде цілком достатньо.
“Фактично жодна виховна година у мене не проходила у форматі читання моралі”
– Ви зараз класний керівник?
– Ні, мені клас не дали. Директор Олександр Петрович Батрак дав мені рік на адаптацію, аби звикла до нових умов. Класним керівником я була у попередні роки. Я дуже чекаю, коли мої пташенята з попередньої школи випустяться у дев’ятому класі. Звісно, приїду, порадію, що вони все-таки випустилися і витримали це все. Бо не так все просто, я їм пояснювала, що у житті можуть бути різні обставини. І заздалегідь підготувала їх до того, що можу піти.
Класним керівником я була із 2019 року, бо моя колега йшла в декрет і мені дали випускний клас за кілька місяців до їхнього випускного. Тобто мені довелося взяти підготовку випускного свята на себе: ми фотозону готували, вони крутили букети квітів. А потім мені дали п’ятий клас, який довела до кінця восьмого.
Я дуже любила останні роки, коли приходила до них зранку і казала: ”Так, у мене є ідея”. І вони такі: ”Кажіть”. Це так заряджало. Однією з таких ідей – коляда по селу торік. Я їм пояснила, як це бачу, вони накидали ідей, як це бачать самі. До речі, я нікого не змушувала брати в цьому участь, але тут максимальна більшість була зі мною. За це дуже вдячна, велику роль у цьому всьому відіграла підтримка батьків.
Із батьками можна гори звернути, тільки у співпраці із ними можна досягнути результату: чи то в покращенні успішності, чи в організації поїздок, пікніків. Дуже часто у моїй практиці було таке, що після спілкування з батьками і проговорення шляхів вирішення проблеми, покращення успішності, коли ти знаєш, що дитина може працювати краще, продуктивніше, ми досягали кращого результату.
Тож коляда вдалася саме завдяки батькам, завдяки їхній підтримці, що дітей відпустили, довірили їм з вчителькою по селу походити. Ми тоді зібрали 14 тисяч 600 гривень. Порадившись із батьками, частинку коштів розділили між дітьми, тому що ми ходили з ними із сьомої ранку і фактично до п’ятої вечора – це дуже довго. А більше 10 тисяч переказали на офіційних рахунок Збройних Сил.
Фактично жодна виховна година у мене не проходила у форматі читання моралей. Наші виховні бесіди, якщо ми не говоримо про якісь пам’ятні дати типу річниці Голодомору, проходили у лайтовому форматі з чаюваннями. З п’ятого класу батьки купили чайник, я купила тринадцять різнокольорових чашок. У кожного була своя чашка. Бувало навіть таке, що діти запитували: ”А ви сьогодні поспішаєте додому? Давайте поп’ємо чаю і потеревенимо після уроків”. Це про довіру. Це зіграло гарну роль, коли почалася війна, та й ще коли був карантин. Бо з’явилася ця нитка довіри між вчителем і дитиною. Вони зараз знають і тоді знали, що я їх підтримаю, що вони можуть попросити поради, поділитися своїми переживаннями, новинами.
– Чого вас навчили діти?
– Переборювати комплекси. Переборюючи комплекси, брати відповідальність на себе. Дуже багато комплексів я прибрала, бо раніше десь щось соромилася. До речі, комплекси були нав’язані не у школі, де я навчалася, а соціумом. Типу – яка повинна бути вчителька. Зрозуміла, що коли немає цих комплексів, то я справжня і не повинна нікому нічого доводити. Своїм учням говорила, що вони можуть мати свою думку, відмінну від моєї, якщо вона обґрунтована, а не просто десь її почули.
– Вчителька англійської це прибуткова професія?
– Це така спеціальність, яка приносить прибуток, якщо ти у ній розвиваєшся. Кожен день треба практикуватися, дивитися іноземних блогерів, подкасти, фільми, нехай і з субтитрами. Я знаю колег, вчителів англійської мови, які працюють ще паралельно в онлайн-школах, окрім державної, та займаються перекладацтвом.
– Які у вас є захоплення?
– Я дуже люблю подорожі. Обожнюю море, гори – в цілому Україну. До початку війни їздила зі своєю сім’єю щонайменше двічі на рік на українське море чи то в гори. Остання наша поїздка в гори була саме за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Я дуже рада, що таки тоді зуміли вибратися і набратися купу вражень. Кулінарія – це саме собою, але це тоді, коли готуєш і тебе ніхто не відволікає. Лише тоді це приносить задоволення. Люблю дивитися українські фільми типу ”Щедрика”, ”І будуть люди”, загалом історичного напрямку.
Намагаюся з понеділка по п’ятницю працювати по максимуму, щоб у суботу та неділю присвячувати час для себе і своєї сім’ї, не думаючи про уроки. Так, я можу відповісти, якщо хтось написав і терміново щось треба. Але субота та неділя – це для мене. Якщо працювати сім днів на тиждень, бути повністю у роботі, то вигорання не уникнути. Я знаю, що це таке, тому більше туди не повернуся. Двох днів цілком вистачає для відновлення.
– Що вас надихає?
– Натхнення я черпаю у своїх учнях. Коли я бачу результат своєї роботи. Надихає їхнє бажання вивчати іноземну мову. Надихає, коли учні йдуть в ногу з часом, використовують різні інструменти штучного інтелекту. Я, як вчителька прогресивна, дослідила це і знаю, як перевіряти роботи учнів на оригінальність. Тому кожен раз, коли даю письмову роботу, прошу дітей це враховувати. А ще в роботі надихають поїздки на різні конференції, майстерки та можливість обміну досвідом там із колегами.
Нагадаємо, що з нагоди Дня працівників органів реєстрації актів цивільного стану Вікторія Литовченко розповіла про роботу відділу ДРАЦС у Переяславі. Матеріал читайте за посиланням.
Валерія Бобровська
Фото: Валентин Шеремет
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
