Чи любите ви короткометражні фільми? Пропонуємо переглянути “Кров’янку”.
Короткометражні фільми надто недооцінені, принаймні мною – точно. А насправді, це ж такий кайф – буквально за 20 хвилин дізнатися одну невеличку, але насичену та цікаву історію. Інколи від однієї короткометражки емоцій може бути більше, ніж від цілого фільму або навіть серіалу. Такою для мене є робота Аркадія Непиталюка “Кров’янка” (2016). Про неї й розповім у традиційній рубриці “Інформатор вихідного дня”.
Ця історія розповідає про те, як в одному неназваному українському селі чоловік та дружина готуються до знайомства із дівчиною їхнього сина. Щоб гарно її прийняти, заколюють свиню (сільські люди чудово розуміють, що перед усіма важливими подіями варто колоти свиню). Саме під час роботи над свинею син Андрій сказав батькові, що його дівчина єврейка. Однак матері побоявся розповісти, тому що розумів, вона цього не сприйме. Власне, це і стало основним конфліктом фільму: як і коли мати дізнається правду? Що буде після цього?
Трішки із особистого. Для мене взагалі мало зрозуміла проблема антисемітизму. Тобто я з дитинства із ним не стикався, тому коли з роками почав помічати, що таке існує, стало дивно. Ось і тут, здавалось би, знайшли проблему: хлопець закохався у дівчину, яка представляє інший етнічний народ. Та все ж, по суті, це лише один із можливих прикладів. Так само він міг би знайомити батьків із дівчиною іншої раси, іншого віросповідання, просто інших поглядів, не дівчиною, а також хлопцем, чи, скажімо, росіянкою. В ідеальному суспільстві жоден із цих варіантів не мав би призводити до конфлікту, але про ідеальне життя фільмів не знімають. І допоки існують слова із закінченням “-изм”, про ці явища зніматимуть, писатимуть та розказуватимуть. І це правильно.
Заколювання свині у моїй сім’ї називають “таранчук”, тому далі послуговуватимусь цим терміном. Так ось таранчук – це одне з найнеулюбленіших для мене подій. По-перше, прокидатись вранці не під спів пташечок чи “ку-ку-рі-ку” півня, а під пронизливе вищання свині, якій загнали ножа у шию, – таке собі задоволення. По-друге, після цієї жахливої смерті тварину починають смалити, чистити, мити, а потім врешті різати та розбирати. І на жаль, інколи мені самому доводилось брати у цьому участь. Носити голими руками ще тепле м’ясо буквально годину тому живої свині – це огидно й жорстоко.
І взагалі все це дуже брудно, неохайно та смердюче. У фільмі це передали надзвичайно точно. Здавалось, що у певні моменти відчував запах крові, бруду, сирого м’яса чи свинячої кишки через екран. І я не один такий, ось на ресурсі Тakflix користувачка Ivanka Antoniuk написала: “Фільм із запахами: села, крові, горілого, пороху, хати. На жаль, нині багато хто досі є безпідставними антисемітами. Хоч фільм і гіперболізовує проблему (чи ні?), вартий перегляду хоч заради спогадів з дитинства про село. Одразу хочу додати до попередніх коментарів, які говорять про “стереотипне представлення сучасного українського селянства” та про те, що фільм зібрав усі негативні стереотипи у собі – ні. Схоже, такі коментатори ніколи не були у віддалених від цивілізації селах, де люди досі розводять худобу та забивають її на їжу, п’ють кров та молоко з банок та мають пічку у хаті”.
Так, у “Кров’янці” показали максимально реалістичне село. Не таке, яких зараз наплодилося навколо Києва, де нерухомість коштує дорожче за багатоповерхівку в столиці (гіперболізую). Це саме те автентичне село з глибинки, дещо депресивне, сіре, тихе. Пора року – кінець осені чи дуже рання весна – чудово підкреслює все це. Село – це журба, але при цьому й спокій та незалежність. Звичайно, навіть у таких селах не всі порпаються у багнюці, не у всіх у будинках є печі, але у багатьох це й досі існує. Режисер знає це не з розповідей. “З “Кров’янкою” я натрапив на свою територію, не брешучи сам собі, не почав знімати про інших людей, а знімав про себе і про тих людей, яких я знаю. Буквально: герої “Кров’янки” – я, мої батьки і моя тодішня наречена”, – говорив Аркадій Непиталюк в одному із інтерв’ю.
Для мене цей фільм не лише про антисемітизм, а й про різницю між поколіннями, одвічне протистояння батьків та дітей. Напруга у цьому протистоянні зростає із кожною хвилиною стрічки й по-справжньому вибухає, певно, діалогом матері та сина про сморід – він (діалог) прекрасний. А завершує все постріл з рушниці, яку ще на початку фільму показали на стіні (десь ми таке вже бачили). Проте фінал все ж залишається відкритим, історія не прийшла до жодних висновків, лише тихе сумне село трішки сполохалося.
Нагадаємо, що минулого тижня в рубриці “Інформатор вихідного дня” наш журналіст розповів про серіал “Аватар: останній маг повітря”. Матеріал читайте тут.
Віталій Усик
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
