Інформатор вихідного дня: засноване на реальних подіях “Закляття” змусить вас боятися навіть власного будинку

Плануєте купити підозріло дешевий будинок у хорошому районі? Не поспішайте з рішенням, поки не ознайомитесь з цією історією.

Якщо вам коли-небудь здавалося, що найдешевший будинок у хорошому районі – це подарунок долі, то повірте, “Закляття” Джеймса Вана швидко переконає вас у протилежному. Цього разу поговоримо про знайому історію з переїздом родини у будинок з демонами, але цікаво розкриту та подану. Про враження від фільму “Закляття” розповім у традиційній рубриці Інформатор вихідного дня.

Продовжуючи власне знайомство з фільмами жахів, мій вибір впав спочатку на “Монахиню”, яку я колись намагався дивитись, але так і не осилив. Повернувшись до стрічки нещодавно, я зрозумів, що це лише частина цілої франшизи та історії, яку варто дивитись спочатку. Тому знайшов “Закляття” та почав дивитись.

У моїй уяві фільми жахів – це коли після перегляду тобі страшно спати, страшно залишатися самому в кімнаті або після яких починаєш із параноєю дивитися на двері шафи чи темний коридор власного будинку, в якому прожив 20 років. І ні, розуміння того, що це лише фільм, а тобі вже давно не десять років, – не допомагає.

“Закляття” Джеймса Вана вийшло саме таким. Якщо не помиляюсь, то у якійсь із рецензій я писав, що не люблю банальні сюжети типу старого будинку, сім’ї, яка туди переїзджає, якийсь підвал і все у такому роді. Тому що це банально, вже приїлось і немає відчуття сюрпризу, який, на мою думку, все ж є ключовим, якщо ти дивишся хоррор, аби злякатись. Якщо ж не писав – озвучив думку тепер. Що ж, формула сюжету наче знайома. Проте у “Заклятті” відбувся “збій у матриці”, і такий варіант “проканав” навіть для мене.

Режисер майже не намагався здивувати глядача чимось принципово новим. Але є одна маленька деталь – як я вважаю, ключова у цій історії, – яка частині глядачів, особливо вразливій, додасть зовсім інших відчуттів при перегляді. Історія заснована на реальних подіях. Не знаю, як там скримери, а от цей напис перед початком фільму кожен раз задає мені правильний настрій. Вже дивитись з думкою, що “це лише на екрані і не має нічого спільного з реальністю”, не виходить, еге ж? Тим паче, що, звісно, у стрічці все показано гіперболізовано, але ж мозок то сприймає все, що бачить, за реальність, яка колись дійсно відбувалась. Отака от магія однієї фрази. Але менше з тим.

По сюжету маємо родину Перронів, яка переїжджає у великий заміський будинок. Місця там багато, природа навколо прекрасна, діти бігають подвір’ям. Здавалося б, американська мрія. Але є одна проблема: будинок дуже дешевий. А безкоштовний сир буває лише ми знаємо де. І досвід десятків хорорів підказує, що коли нерухомість продають підозріло вигідно, краще не питати, скільки кімнат у помешканні, а варто спитати, скільки людей тут уже померло, як давно і в який спосіб.

Герої таким питанням не задаються, тож незабаром у будинку починають відбуватися дивні речі. Вони кажуть: “Мабуть, нам просто здається”. Я у цей момент по інший бік екрану так і хочу крикнути: “Ні, вам не здається. Замінуйте будинок і тікайте з села”. Починається, як зазвичай, із дрібниць. Нетиповий холод, дивні звуки, незрозумілі удари, речі, які опиняються не там, де їх залишили. Потім усе це поступово переходить межу, коли виправдовувати ці явища вже не виходить збігом чи галюцинаціями.

Джеймс Ван чудово розуміє, що глядач боїться не монстра, якого йому показали, а того, що може бути за дверима, які поки що залишаються закритими. Бо де не побачиш – там додумаєш. А сюди додається постійне напруження під час перегляду, і от ти вже сам себе залякав до достатнього стану, аби на режисері залишилась лише задача розкрити сюжет. Напруга накопичується поступово, а коли нарешті приходить момент розплати, глядач уже достатньо наляканий власною уявою.

Взагалі у сучасному хорорі є якась спокуса постійно лякати. Гучна музика – скример. Різкий монтаж – скример. Хтось вискочив у кадр – знову скример. Так, “Закляття” використовує скримери. Куди ж без них? Але на відміну від багатьох дешевих хорорів, де весь сценарій можна замінити словом “БУ!”, тут різкі моменти працюють у контексті загальної атмосфери. Ван спочатку створює напругу, а вже потім використовує її.

Погодьтесь, коли фільм десять разів поспіль кричить тобі у вухо, на одинадцятий ти вже просто втомлюєшся його дивитись. А от коли він десять разів змушує тебе думати, що щось може бути в темряві, а ти ще й не знаєш, коли воно вилізе, то на одинадцятий раз ти вже готовий самостійно з’їхати навіть з власної квартири, не кажучи вже про фільм.

Потойбічні сили у “Заклятті” все ж хитріші. Нам можуть кілька секунд показувати звичайну кімнату, де нічого не відбувається. Ну, тобто абсолютно нічого. Ти дивишся і починаєш думати: “Ну добре, де воно? Я ж відчуваю, що щось зараз буде”. Але вже потім розумієш, що режисер саме цього від тебе й хотів.

І ніби звичні для нас речі, як-от темрява у власному будинку, дзеркало, двері, шафа чи якась лялька, яку вам подарувала мама, самі по собі не страшні. Але автор дуже вдало наділяє їх таким сенсом, що починаєш на них дивитись із певним острахом. Бо ж ми пам’ятаємо… засновано на реальних подіях.

Хочеться відзначити також ще одну важливу перевагу фільму – Ед і Лоррейн Воррени. Це не типові “мисливці на привидів”, які прибувають у будинок, кричать щось латиною і за десять хвилин перемагають зло. Їхні персонажі значно людяніші. Вони і мають досвід, але паралельно розуміють, наскільки небезпечним може бути те, з чим працюють. І у них також є власне життя та історія. Тобто це не другорядна роль рятівників, до яких нуль емоцій.

Особливо цікава Лоррейн. Віра Фарміга грає її не як декоративну “жінку, яка бачить привидів”, а як людину, для якої надприродне – не абстрактна страшилка, а щось дуже особисте. А це дає більш емоційний центр для глядача та розкриття героїв. Бо нам важливо не просто дізнатися, чи виживуть герої. Нам хочеться, щоб вони залишилися разом, ми співпереживаємо їм.

Звичайно, “Закляття” не є ідеальним фільмом. Деякі персонажі прописані досить типово, а окремі сюжетні ходи можна передбачити задовго до того, як вони відбудуться. А критикам особливо може не сподобатись момент, по типу того, як герої замість того, щоб виїхати з будинку за якоїсь страшно підозрілої активності невідомо чого, починають лізти у якісь темні закинуті підвали, ще й вночі та по одному. Ну камон, ви що, не дивились жахи? Їй-богу. Загалом, типова, на мою думку, помилка, коли фільм вперто пропускає базові істини – від класичного “не ходи туди” до очевидного правила “якщо в будинку щось дивне, краще не залишатися там”.

А ще фільм нагадує важливе правило нерухомості: якщо будинок коштує підозріло дешево – можливо, проблема не в районі. І якщо продавець каже: “Тут раніше жила чудова сім’я”, краще уточнити, чому саме вона звідти виїхала. Бо одного разу ви можете прокинутися о третій ночі від стуку в стіну. А потім виявиться, що це просто труби. Але спати ви все одно вже не будете.

Нагадаємо, що минулого тижня у рубриці “Інформатор вихідного дня” наша журналістка розповіла про фільм “Я працюю на цвинтарі”. Матеріал читайте тут.

Єгор Данильчев

Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.