Владислав Столяренко працює над покращенням футболу на Переяславщині, але не хоче надалі очолювати федерацію. Чому так? Розповів у великому інтерв’ю Інформатору.
Попри війну, традиційний футбольний чемпіонат на Переяславщині, хоча й із невеликою затримкою, все ж розпочався. У ньому беруть участь сім команд (понад 200 заявлених футболістів), а матчі у середньому за тур відвідують близько 450 вболівальників. Тобто футбол став віддушиною у ці важкі часи для великої кількості людей. І звичайно ж, значну роль у цьому відіграли організатори – федерація футболу Переяславщини, яку із 2019 року очолює Владислав Столяренко. Після першого кола цьогорічного турніру він дав велике інтерв’ю Інформатору – не лише про чемпіонат, а й про футбол загалом та себе у цьому виді спорту.
“Готовий займатися всім, що пов’язане з футболом”
– Владе, почнімо з простого: як ти зацікавився футболом?
– На перше тренування пішов у першому класі, моїм тренером був Олександр Лукавенко. Потім тренувався у Олександра Варцева та Віталія Поліщука. Я завжди грав у своє задоволення, ніхто не змушував мене цим займатися. А коли мені було 17, у Переяславі створили команду “Костал”, мої батьки її вели. Я почав за неї грати. Ця команда, власне, й досі виступає тим же кістяком, але називається “Переяслав”. Потім я пішов у суддівство, зрозумів, що футбол – це не лише 22 людини на полі. Адже суддівство – це ціла окрема футбольна індустрія.
Я пробував себе у різних ролях у цьому виді спорту, і всім, що пов’язано із футболом, готовий займатися. Коли граю у футбол, то на дві години, протягом яких триває матч, вилітаю із реальності, забуваю про всі проблеми, концентруюся на грі, м’ячі, моїх партнерах. У команді ми про це говорили: подібні емоції відчувають всі.
– А чи багато футболу ти дивишся?
– Зараз менше. Дивлюся багато оглядів, а з матчів обираю англійську Прем’єр-лігу, топові матчі УПЛ та ігри німецької “Баварії”. Якщо брати в середньому, то виділяю цьому близько шести годин на тиждень. А ще ж я багато читаю про футбол. Якщо й це додати, то буде годин 12 на тиждень.
– Раніше ти говорив, що, переглядаючи матчі, аналізуєш дії арбітрів. Тобі це було необхідно для роботи. Зараз це змінилося?
– Ні, немає такого матчу, щоб я не слідкував за діями арбітра.
– Із 2014 до 2017 року тривала твоя кар’єра арбітра. До якого рівня ти дійшов?
– Якщо ти хочеш бути професійним арбітром, цим потрібно жити. Або слід мати гарну фінансову подушку, щоб пережити період, коли дуже мало заробляєш. Я вже працював на матчах аматорського чемпіонату – це третя сходинка. Мав переходити на четверту – це матчі складів U-19 професійних клубів. Але за три тисячі гривень на місяць сім’ю не прогодуєш.
– Якби все розвивалося за планом, коли б ти міг судити матчі української Прем’єр-ліги?
– Є унікальні випадки, як у Миколи Балакіна, який у 27 років обслуговував матчі Прем’єр-ліги. Якщо враховувати, коли я почав, то це було б у 30-31 рік. Років вісім треба, щоб дійти до цього рівня. Але має бути повна концентрація на суддівстві, це має стати життям.
– Тобто ти не продовжив цей шлях через фінансове питання?
– Там було кілька факторів. Фінанси також до них належать.
– А ще які?
– Психологія. Був матч вищої ліги чемпіонату Київщини, де я помилився на 94 хвилині, не призначивши пенальті. Але в мене був досвідчений асистент, який втрутився, сказав мені, що був фол, і я все-таки одинадцятиметровий поставив. Цей момент став дуже скандальним, бо грали команди, які посідали перше і третє чи четверте місце. І в мене почала падати впевненість.
А останньою краплею стала колегія арбітрів, де нас зібралося близько тридцяти, і на практиках розглядали моменти та пояснювали, як у них слід діяти. Перший момент був мій – помилка, другий знову мій – помилка, третій також мій, але вже без помилки. Мене це просто вбило, раніше таких розборів не було, а тут таке… Мені здавалося, що мене просто вбивають, хоча зараз сприйняв би це інакше – як конструктивну критику.
Іще один фактор – нечесна конкуренція. Виходило так, що об’єктивно гірші швидше рухалися кар’єрними сходинками. Хлопчина завалив тест фізичний, його навіть не допустили до практичного. Я при цьому складаю те й інше. А через три місяці його підіймають на лігу вище, я залишаюся в тій же.
– Як відбувається процес звільнення від суддівства? На звичайній роботі ти просто приходиш до начальника й повідомляєш про це. А тут як?
– Я просто попросив не призначати мене, сказав, що зроблю паузу, а далі видно буде. Написав заяву на Асоціацію футболу України з проханням на місяць не призначати мене. А пізніше вже Київська обласна асоціація передала інформацію, що я не є діючим арбітром.
– Повернутися буде складно?
– Знову ж таки треба буде складати фізичні тести, теорію. Але дійти до того мого рівня зараз буде значно простіше. Із теперішнім досвідом “дитячі” матчі я б пролетів й швидко повернувся б до аматорів. Але таких амбіцій у мене вже немає. Хіба що, коли реалізуюся в житті, можна було б для душі попрацювати на матчах обласного рівня.
– Якими футбольними зв’язками ти обзавівся за цей період?
– Передусім це суддівська колегія Київської обласної асоціації футболу. Вона представлена найбільшою кількістю представників у корпусі арбітрів Прем’єр-ліги. Їх до війни було семеро, з яких основні – Балакін, Шурман та Бойко. Познайомився з керівництвом КОАФ. Завжди комунікував із тренерами.
– Ось нещодавно Микола Балакін допоміг формою нашим арбітрам. Чи були ще моменти, щоб ти звертався з якихось питань до цих людей?
– Буває, що деякі футболісти нашого чемпіонату надсилають мені суперечливі моменти з матчів. Але моя думка для них не має авторитету, бо я, мовляв, точно підтримаю арбітра. Тож можу переслати це арбітру із першої чи другої ліги й вони дають своє пояснення епізоду. Потім я це скидаю командам.
Були ще плани провести семінар для наших арбітрів. Можна було б запросити професійного суддю, він би розібрав певний напрямок роботи. Але то коронавірус, то війна заважають це втілити.
“Не висуватиму свою кандидатуру на голову федерації”
– У 2019 році тебе обрали головою районної федерації футболу. Ти свою кандидатуру навіть не виставляв, але це зробили присутні на конференції. Як думаєш, чому так сталося?
– Через те, що я вже мав досвід у суддівстві, бачив, як все організовується на вищих рівнях, у мене було розуміння, куди потрібно рухатися. Чесно кажучи, наш районний чемпіонат був на низькому рівні, порівняно з тими, куди я їздив працювати, – у ті ж Обухівський, Бориспільський райони. І в мене завжди була конструктивна критика до керівництва тієї федерації футболу. Я ставив правильні запитання, бо хотів, щоб все було краще.
– Краще у чому?
– В організації матчів, прийнятті рішень… От були нюанси, коли рішення приймалися не відповідно до регламенту, а членами виконкому федерації. І ось одного разу вони можуть вирішити оштрафувати команду на тисячу гривень, в іншому подібному випадку – просто “ай-ай-ай, так не можна”. Тож слід було все прописати в регламенті, щоб мінімізувати втручання виконкому.
Раніше часто за команди грали незаявлені футболісти. Зараз ми дійшли до того, що про це не йдеться взагалі. Я пояснював арбітрам, що вони передусім відповідальні за це й мають суворо слідкувати. Плюс у регламенті ми прописали, що перевірити будь-якого гравця можна як перед матчем, так і під час чи навіть після нього.
Чемпіонат цифровізувався. Ми створили Telegram-бот, де були всі заявки команд. Зараз він не оновлений. Але до цього можна повернутися будь-коли.
Співпраця з медіа – це взагалі топ, у жодному районному чемпіонаті області такого немає (перед цим сезоном федерація футболу Переяславщини уклала угоду про співпрацю із інтернет-виданням Інформатор. У рамках неї ми готуємо огляди матчів туру, анонси, фоторепортажі, статистично-аналітичні матеріали та інтерв’ю із зірками турніру – ред.).
– Скільки разів ти встиг пошкодувати, що став головою федерації?
– Та, напевно, жодного. Я просто сприймаю всі негаразди як виклики, які потрібно вирішити.
– Коронавірус, війна…
– Навіть коли був COVID, ми розібралися – можна ж грати, але за конкретних умов. Так давайте ці умови створимо. У нас навіть градусники на матчах були. Зараз на Київщині розпочалося менше половини чемпіонатів. Зрозуміло, що у багатьох районах, які були під окупацією, це зробити просто нереально. А у нас, слава Богу, все було нормально, тож оживляти футбольну спільноту, до якої входять сотні людей, було просто необхідно.
– Коли ти прийшов на посаду голови федерації, то говорив, що ця робота має оплачуватися, адже це реально робота. Чи встигли ви це запровадити?
– Ми планували зробити якийсь мінімальний оклад, але відразу почався COVID. Дехто взагалі перестав працювати, у когось знизилися доходи. Я вирішив, що у такій ситуації не варто започатковути таке. Другий рік – COVID триває. Тепер ось війна. І я тепер думаю про те, як зробити якомога меншим заявковий внесок, щоб деякі команди не повилітали. Зате ми можемо похизуватися тим, що на Переяславщині найменший внесок із команди серед усіх чемпіонатів області. Зараз він – 5500 гривень. Для прикладу, Яготинський район – 12 тисяч, Баришівський – до 20 тисяч.
– Тоді у чому для тебе мотивація цим займатися?
– Вона вже падає, важко її шукати. Рухаюся за інерцією. Ти ж бачиш, у цьому сезоні жодних новинок не було, окрім нашої співпраці. Тримає мене лише любов до футболу і всього, що з ним пов’язано. Мене надихають не лише самі матчі, а й закулісні ігри, суддівські справи, медіа, все-все.
– А чому ж падає мотивація?
– Бо це займає багато часу, особливо на початку та в кінці сезону. Навесні наступного року ми проведемо конференцію, де я вже, певно, не висуватиму свою кандидатуру. Хотів би залишитися у виконкомі чи навіть заступником голови федерації, працював би з арбітрами, але ось такої повної відповідальності не хочу.
“Легіонерів має бути менше”
– Навіть якщо майбутнє футболу на Переяславщині будуватимеш вже не ти, все ж обговорити його ми маємо право. Можливо, це буде корисно для твого наступника. Коли ти очолив федерацію, то хотів знайти спонсора для чемпіонату, щоб зменшити внески всіх команд. Уже відмовився від цієї ідеї?
– Так. Насправді меценатів, які готові комплексно підтримувати вид спорту, у нас немає. Є окремі фермери, господарства, компанії, які хочуть підтримувати конкретні команди. Тут грає роль певний патріотизм, уболівальницький момент – допомагати своїм. А от на правому березі Київщини з цим проблем немає, бо там підприємств у рази більше, ніж у нас.
– Як чемпіонат можна розвивати надалі?
– Я прописав би стратегію розвитку на п’ять років. Фінальна мета – збільшення місцевих футболістів. Ще до твоєї статті я знав, що конкурують за перші місця ті, у кого більше легіонерів. А показовим для мене став момент із нашої товариської зустрічі з дівичківським “Дніпром”. На 80 хвилині вони випустили на поле місцевого хлопця 18-19 років, він на дриблінзі пройшов метрів 20 і забив нам м’яч. Запитання: якого біса він сидить на лавці? Бо керівники команди залучають легіонерів, цим самим залишають на заміні талановитих місцевих гравців. Що з цим робити? Змінювати регламент і зменшувати кількість легіонерів на полі. Шестеро легіонерів – це забагато, їх має бути троє.
Так, ми втратимо видовищність. Так, можливо, чемпіонат стане менш професійним, менш технічним. Але у команди залучатимуть все більше молоді. А через два-три роки ми побачимо зовсім нове футбольне ком’юніті Переяславщини. І паралельно до цього необхідно запровадити чемпіонат U-17. У таке можуть вписатися і фермери, адже дітям допомагати вони готові. Таким чином через кілька років почнуть з’являтися нові команди у дорослому чемпіонаті. Ці діти виростатимуть, але хотітимуть продовжувати грати, вони захворіють змагальним духом футболу.
– А які села повинні задуматися про повернення футбольної команди? Де це реально?
– Дем’янці можуть зібрати команду, але там буде багато легіонерів. Перспектива є у Гайшина, якщо заберуть своїх футболістів у Семенівки. Велика Каратуль однозначно повернеться вже наступного року. Переяславське та Студеники можуть зібрати свою молодь. Якщо ще стадіон буде готовий у Переяславському, то взагалі супер.
– А якщо вони скажуть, що не хочуть програвати щотуру, як Лецьки, а шансів поборотися з лідерами у них немає?
– Лецьки для них мають бути прикладом, а не навпаки. Вони просто люблять футбол, а результат відходить на другий план. Тим паче, якщо кілька таких команд заявляться, то можна буде створити першу лігу, де вийде ой яка боротьба.
“Мені подобаються “Бурти” та Лецьки”
– Поговорімо про перше коло цьогорічного чемпіонату. З організаторської точки зору тебе все влаштовує?
– Єдине не влаштовує, що я не відредагував календар так, щоб кожної суботи були матчі у Переяславі. Бо виходить так, що інколи по два, а інколи жодного. А так все навіть краще, ніж я міг очікувати. Я хвилювався, що можуть бути проблеми у військовому плані, могли якось впливати щодо безпеки на матчах. Але нічого такого не було. Щодо суддівства, то я думав, що отримуватиму за них кожного туру, втім, не було нічого такого.
– Можеш охорактеризувати роботу кожного арбітра у першому колі?
– Себе я оцінювати не буду, а щодо інших, звичайно, розкажу. Андрій Середа набрався впевненості, авторитетності, кожне його рішення спокійне та виважене. Він зараз безумовно найкращий арбітр нашого суддівського корпусу. Сергій Бабак два роки тому закінчив школу арбітрів, у якій свого часу навчався і я. Від своїх знайомих дізнався, що є ось такий переяславець, і запросив його попрацювати. Хоча він і молодий, але вже холоднокровний, взагалі не звертає уваги на те, що йому апелюють футболісти. Він прийняв рішення і не відмовиться від нього. У Андрія Полуденного поки що рідше виходить працювати, тому я йому даю досить посередні матчі, але він з ними впорався.
– Які гонорари в арбітрів за матч?
– 500 гривень у Переяславі, 600 гривень – за його межами. Додаткова сотня – це, можна сказати, на дорогу.
– Найрезонансніший епізод першого кола стався у матчі “Матадор” (Переяслав) – Вовчків (Переяславська ТГ). Вовчків розгромно поступився, втратив через дискваліфікацію двох лідерів і почав скочуватися турнірною таблицею. Що там було?
– Для команди Вовчкова не існує нормальних арбітрів, так було завжди. Я неодноразово їх судив, грав проти них. Тож коли мені подзвонили й сказали, що у матчі були проблеми, я відразу сказав: “Що, знову?”. Я вважаю, що лідер Олександр Галицький задає там такий тон спілкування з арбітром, який його команда підхоплює. І через це чиниться серйозний тиск на суддю. Наприклад, у “Переяславі” ні я, ні Павло Лисенко (капітан команди та ігровий лідер) ніколи не сперечаємося з арбітрами, навпаки, своїх заспокоюємо. Так, Павло багато фолить, на ньому багато фолять, але він не апелює, встає і далі грає. Юра Кривенко у “Матадорі” може покричати на арбітрів, але лише коли справді бачить несправедливість. У інших випадках: “Годі говорити, давайте грати”, і цим задає відповідний тон всій команді.
У матчі “Матадор” – Вовчків Олександр Галицький та Олег Розовик періодично словами або жестами висловлювали незгоду з арбітром, за що зрештою були вилучені. І це ще кілька разів арбітр їх пробачив, бо команда й так поступалася, тому емоції ще можна було якось обгрунтувати. Після отримання червоної картки Галицький почав нецензурно висловлюватися до арбітра, підбіг до нього, імітував удари та поштовхи. Жодного разу не вдарив, але імітував, показуючи свою незгоду з рішенням. У цей час підбіг і Олег Розовик, щоб розказати, який арбітр поганий.
Дисциплінарний комітет вирішив нічого не вигадувати і призначив покарання відповідно до регламенту – три матчі дискваліфікації. Хоча один із членів комітету був на матчі, тож наполягав на тому, щоб одному з гравців дати щонайменше п’ять матчів дискваліфікації. Аж настільки це було некрасиво…
– А як тобі чемпіонат у спортивному плані?
– Перша команда – Семенівка – це точно, суперників у неї не буде. Потім йдуть чотири рівні колективи, які позмагаються за медалі: “Матадор”, Вовчків, “Переяслав”, “Дніпро”. “Матадор” зі своєю класною реалізацією та стабільністю все-таки може стати другим. А “Переяслав”, сподіваюся, візьме “бронзу”.
– Хто став для тебе відкриттям цьогорічного чемпіонату?
– Мені подобаються переяславські “Бурти”. Вони зараз залучили молодь, зігруються, триває зміна поколінь. У перспективі стануть сильною командою. Подобаються й Лецьки за своє ставлення до футболу. Решта показують той рівень, який і очікувався.
– А можливо, хтось розчарував? Може, навіть “Переяслав”?
– Так, я очікував кращого результату. Ми б мали бути хоча б третіми після першого кола. Планував взяти не 9, а 10-12 очок.
– Наостанок я вирішив запозичити рубрику у Віктора Вацка й прошу тебе скласти символічну збірну найяскравіших, найхаризматичніших футболістів чемпіонату Переяславщини. Але давай задля справедливості не будемо залучати до неї гравців із ФК “Переяслав”.
Все-таки один виняток Владислав Столяренко зробив – для 15-річного нападника із “Переяслава”. Загалом склад найяскравіших має такий вигляд: воротар – Віктор Войтюк (“Бурти”); захисники (від правого до лівого) – Вадим Митрофаненко (“Дніпро”), Юрій Кривенко (“Матадор”), Олександр Галицький (Вовчків), Владислав Лисенко (“Бурти”); півзахисники – Вадим Видолоб (“Дніпро”), Антон Іващенко (“Дніпро”), Олександр Чабаненко (“Матадор”), Максим Євпак (“Матадор”); нападники – Олег Розовик (Вовчків), Дмитро Чайка (“Переяслав”).
Нагадаємо, що під час цієї кількагодинної розмови ми поговорили й про період роботи Владислава Столяренка у міській раді Переяслава. Чому він зрештою залишив посаду начальника відділу молоді та спорту, читайте за посиланням.
Віталій Усик
Фото: Віталій Усик, Дмитро Кусай, Юлія Кравченко
