Конфлікт Якуби та Саулка – найрезонансніша подія політичного життя Переяславщини на початку 2023 року. Позиція Гайшинського старости – у великому інтерв’ю для Інформатора.
Протягом останніх тижнів найбільш резонансним у політичному житті Переяславщини став конфлікт між старостою Гайшинського старостинського округу Олександром Якубою та міським головою Переяслава Вячеславом Саулком. Якуба у соцмережах опублікував кілька дописів, у яких оприлюднив складну комунікацію із міською радою. Потім на сесії звернувся до депутатів з проханням розглянути можливість ремонту кількох доріг у його старостинському окрузі (цього ж він просив і в міськради у своїх запитах). Наступного дня міська рада приїхала з перевіркою до старостату. Староста написав ще один критичний пост – вже емоційніший. Для багатьох ця ситуація стала неочікуваною, оскільки Якуба був одним із найсильніших представників у команді Саулка.
Що ж сталося? Чому міський голова поступово втрачає своє вірне оточення? Про це журналіст Інформатора поспілкувався із Олександром Якубою.
“Знав, що після децентралізації село буде вразливим”
– Почнімо цю розмову із місцевих виборів 2020 року. Хто і як запропонував тобі піти у депутати міської ради Переяслава?
– Перший свій політичний крок я зробив у 2015 році, коли увійшов до складу депутатів на той час Переяслав-Хмельницької районної ради. Був серед представників останньої каденції районних депутатів. Власне, був одним із тих людей, які хотіли створити окрему Гайшинську громаду. Тодішній голова Гайшинської сільської ради, можна сказати, був некомпетентним у цих питаннях, можливо, недалекоглядним, у нього були свої хворобливі і незрозумілі амбіції і він вводив людей в оману, що село із найбільшим бюджетом у районі ніхто не приєднає, а ми залишимось самі. Хоча особисто неодноразово звертався до нього та депутатів селищної ради, починаючи з 2016 року, щодо цього питання, адже бачив перші проєкти поділу Переяслав-Хмельницького району, які були невтішні для наших сіл. Голови навколишніх сіл – Великої Каратулі, Вовчкова, Гланишева – приїздили до нього, навіть пропонували створити громаду із центром у Гайшині. Він категорично не йшов на діалог. І це тягнулось до 2019 року, коли вже самі люди зрозуміли, що цей процес є невідворотним, а до Переяслава приєднуватись немає сенсу, бо більшість ресурсів у будь-якому разі йтимуть саме на його потреби. Врешті громада мала би бути такою: Гайшин, Дем’янці, Мазінки, Гланишів, Вовчків, Пристроми, Велика Каратуль та Строкова. Ми їздили по селах, все пояснювали. Але все вже було настільки затягнуто, плюс на противагу нам працювали інші громади. В результаті не лишили іншого варіанту, як приєднатися до Переяслава.
Мені пропонували приєднатись до команди під час місцевих виборів двоє найвпливовіших на той час кандидатів. Одним із них був Саулко Вячеслав Володимирович. Я вагався, оскільки розумів, що округ обмежуватиметься не селом, а буде значно більшим, відповідно, значно більше буде й роботи. Взявши певну паузу, погодився.
– Навіщо це було тобі?
– Я знав, що село буде вразливим після децентралізації. На прикладі Норвегії, де мені вдалося побувати щодо питань децентралізації, виникала така ж ситуація, коли маленькі населені пункти приєднувались, скажімо, до міста-стотисячника. Тому я йшов безпосередньо в депутати, у мене не було із Вячеславом Володимировичем будь-яких домовленостей щодо подальшої кар’єри. Прагнув, щоб у депутатському корпусі було більше представників села, бо серед кандидатів рейтингових людей із села майже не було. Врешті, це і показали вибори: перше місце здобув Григорій Порало із Великої Каратулі, друге місце серед усіх претендентів взяв Якуба. Було зрозуміло, що представники міста відстоюватимуть у раді позицію Переяслава, а ми мали стати таким собі балансом.
– Ти набрав аж 171 голос. Очікував такого результату?
– Відразу після того, як зареєструвався кандидатом, відкрив рахунок, закинув туди власні кошти, аби мати певний передвиборчий фонд на агітаційну продукцію. Замовив флаєри, один білборд і пішов до людей. Мені потрібно було знати ситуацію на виборчому окрузі не від двох-трьох людей, а від більшої кількості. В принципі проблеми як і однотипні, так вони і відрізняються категорично у кожному селі, навіть на кожній вулиці. Саме завдяки такій праці я згодом зміг забезпечити висипку дороги на провулку Кутузова на Підварках, бо знав, що там люди просто потопають у багнюці. Коли нам у кожному старостинському окрузі запропонували висипати по вулиці, я відповів, що у Гайшині, Чирському та Греблі потрібен лише капітальний ремонт і, можна сказати, передав це право на Підварки.
Люди були здивовані побачити реального кандидата під час передвиборчої кампанії. Вони спочатку думали, що я просто проплачена людина, яка розносить агітаційну продукцію. А потім дивились на флаєр: “Так це ж ви”. У підсумку приємно здивувався, що набрав таку кількість голосів, за що безмежно вдячний людям. Якщо займаюся будь-яким питанням, то йду до кінця, працюю тільки на перемогу. Мабуть, певною мірою страждаю від цієї позиції. Я пішов до людей, чому мені ховатися? Не люди мають іти до влади, до кандидатів, а навпаки.
– Якщо коротко, ти виправдав очікування всіх цих людей?
– Ні. Зараз не виправдав 100 відсотків.
“Московська церква так просто не здається, вона прагне реваншу”
– Міський голова сам запропонував тобі посаду старости Гайшинського округу. Як він особисто тобі це обґрунтовував?
– Так, як і писали тоді. Є пряма цитата навіть: “Його люди там обрали”. Навіщо шукати когось, коли є людина, яку хочуть люди бачити?
– А ти сам хотів цього?
– Чесно кажучи, я навіть не уявляв, що воно таке. Ішов же у депутати, і тільки після пропозиції почав її розглядати: читав, телефонував до знайомих, друзів, помічників депутатів Верховної ради, до депутатів-обласників. Близько тижня це все тривало. При цьому ще ж навчався в аспірантурі за спеціальностю “фінанси, банківська справа та страхування”, там було моє основне місце роботи. Тобто треба було або поєднувати, або переходити на посаду старости. Довелось поставити захист на паузу.
Друзі, знайомі сказали, що можна йти на старосту: “Із твоїм баченням, прагненням щось змінити, можна йти. Так, у тебе не буде ресурсів, які були у голови сільської ради. Але ми тобі допомагатимемо брати участь у будь-яких проєктах зі співфінансування, плюс грантові програми. Але в тебе є два варіанти: погоджуватися на цю посаду і просто підписувати довідки, отримувати зарплату і сидіти на стільці рівно або ж працювати”. Вони знали, що я сидіти не буду.
Коли погоджувався, то сказав міському голові, що будуть перехідні кошти, і з них хотів би отримати для старостинського округу хоча б третину. Це було близько 5 з половиною мільйона. І наголосив, що йду на посаду тільки працювати. Він погодився: “Ти більше користі принесеш не як депутат, а як староста”.
– “Він молодий, енергійний, завзятий. Практично щодня ми спілкуємось, і я бачу стратегію розвитку села”. Це Вячеслав Саулко казав у одному із перших своїх інтерв’ю на посаді міського голови. Яка була стратегія?
– Передусім потрібно було піти до людей і почути їх. Тоді була проблема із COVID, заборонялись масові збори, тому я намагався локаційно збирати: у Чирському, Греблі, Гайшині. На кожному зібранні наголошував: “Я прийшов сюди, щоб почути вас, але навзаєм прошу почути мене. Остаточне рішення залишається за мною. Всі побажання можу не виконати, але прикладу максимум зусиль, щоб втілити їх”. Потім йшов до голови й доносив ці потреби. Він знав про всі питання, ми сідали, все обговорювали. Комунікація була налагоджена дуже добре.
Скажімо, про село Гребля: я говорив, що там необхідно зробити так, щоб люди могли централізовано переробляти сухі гілки, аби їх не палили. Це просто один із яскравих прикладів. Далі ця справа не просунулась. А люди повірили мені, почали зберігати гілки, чекали на відповідну техніку. Сміттєві баки та адаптовані майданчики під них, автобусне сполучення села Гребля як з адміністративною будівлею в селі Гайшин, так і можливе продовження міського маршруту до цього населеного пункту, випилювання аварійних дерев, які несуть велику небезпеку для людей. Нічого далі не пішло, хоча неодноразово звертався щодо цих проблем.
– Що конкретно за ці понад два роки вдалось покращити у Гайшинському старостинському окрузі?
– (після паузи) Мабуть, це генеральний план. Він був зроблений раніше, у 2020 році затверджений, але надто непрофесійний. Уявіть собі, у ньому навіть не було підприємства “Стейкагро”, одного із основних наших платників податків та роботодавця. Я хотів, щоб у Гайшині на місці центрального стадіону було поле зі штучним покриттям, невеликий стадіончик такий. А коли ми підняли генеральний план, то побачили, що, згідно з ним, у центрі стадіону начебто стояв фельдшерсько-акушерський пункт. Тобто проблеми там були величезні. А після децентралізації люди активно взялись за приватизацію своїх земельних ділянок, бо раніше особливо цим не переймались. Коли ж ми приєднались до міста, злякались, що можуть втратити землю. Почав досліджувати це питання і дізнався, що у нас 75% приватних будинків не були приватизованими! А коли люди приходили, щоб приватизувати ділянку чи будинок, там за планом була промислова зона, капітальне будівництво – цільове призначення зовсім інше. Головний архітектор Петро Львович Пурденко не дасть збрехати, що у тому генеральному плані було безліч недоліків.
Лишень після п’яти років після затвердження генерального плану можна було вносити туди зміни. Оскільки він був 2020 року, я почав звертатись до вищих інстанцій, аби нам дали змогу прискорити цей процес. Обійшовся цей новий генплан нам у близько 800 тисяч гривень, із яких інвесторських 300-400 тисяч. Знаю, що до кінця 2024 чи 2025 року має бути завершена концепція комплексного генерального плану кожної ОТГ на території України. Тож ми свою частину роботи у цьому напрямку вже виконали, зробивши свій генплан, тим самим дали змогу жителям населених пунктів приватизувати свої земельні наділи.
Ще ми розпочали перший етап розчистки озера у Гайшині. До мене звернулася група активістів, запропонували зарибити нашу водойму, яка по-сільському називається “Прірва” (чому “Прірва”? Бо у минулому глибина там була від 8 до 10 метрів), та зайнятись її благоустроєм. Ми неодноразово проводили розчистку цього озера, закупили та запустили туди великий об’єм риби – 200-500 кілограмів. Звернувся до людей, які мають спеціалізовану техніку, щоб розчистити озеро від мулу і водорослей. Близько 100 тисяч гривень від спонсорів коштувало це все. Там, де було 45 сантиметрів, ми зробили 1,80 метра, де було 2, зробили 3, а де 3, стало 4. У цьому році я вперше побачив, що туди повернулись купатись діти.
На наступний етап розчистки просив у міського голови техніку, що працювала на Альті. Він мені відповідав: “Класна ідея. Будемо Альту робити, техніка просто переїде до Гайшина”. У результаті я отримав зовсім інше. Приходжу, кажу: “Техніка вже є, дайте”. Відповідь, яку отримав: “Ти хочеш сказати, що в тебе буде зроблено, а в мене ні? Цього не буде”. З одним із фермерських господарств у мене була домовленість щодо того, що вони розроблять робочий проєкт і оплатять земснаряд, щоб почистити озеро і зробити зону відпочинку, але, на жаль, розпочалась війна. Звичайно, до цього можна буде повернутися згодом. Бо зараз у підприємств зовсім інші пріоритети. Тим паче, війна тим чи іншим чином вдарила по всіх. У мене рука не підніметься втілювати якийсь грандіозний фінансовий проєкт, а не допомогти Збройним силам України.
Також наприкінці 2021 року Гайшинська гімназія отримала новий шкільний автобус від Київської ОДА. Доклав до цього значних зусиль. Переймався цим питанням, ще коли був депутатом районної ради. У Гайшині тоді була не адаптована маршрутка “ГАЗ” 91-го року. Новий автобус використують не лише на території старостинському окрузі, а вцілому по всій громаді. Ним у березні минулого року евакуювали людей із окупованих територій Київщини.
– Ще одне твоє досягнення, як на мене, – це перехід церкви із УПЦ МП до ПЦУ. Ти не просто провів релігійні збори, а й займався оформленням документів для того, щоб все було законно. Можеш розповісти про це детальніше?
– Це питання постало переді мною ще у 2017 році. Я тоді поспілкувався із настоятелем, сказав, що мрію, щоб у Гайшині була Православна Церква України. Помітив, що в нього немає великого бажання. Не відчував підтримки і від громади, люди до цього ще не були готовими. Тому тоді я цю ситуацію відпустив. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, – ми побачили Бучу, Ірпінь, Макарів та інші міста, – для мене це стало сигналом, що потрібно тримати свій фронт, зокрема, і духовний. Я знов повернувся до цього питання, не хотілось мати нічого спільного із будь-чим російським. Звичайно ж, добре, що міський голова також активно займався цим питанням та підтримував цей процес.
Нашого настоятеля під час зборів найбільше серед усіх парафій просили залишитись. Про нього було позитивне враження серед односельчан. Але ми провели збори і перейшли, він відмовився переходити до складу ПЦУ. Всі думали, що на цьому все. Проте попереду була титанічна робота, бо московська церква так просто не здається, вона прагне реваншу. Почав займатися документацією. У парафіян були зауваження, чому після зборів московський патріархат надалі міг співати у “хатинці” при церкві, а ми не виганяли його. Я пояснив, що приберемо їх тоді, коли повністю пройдемо всю процедуру, матимемо офіційну реєстрацію в Єдиному державному реєстрі, отримаємо відповідний витяг.
Був великий спротив. Ви навіть не уявляєте, які люди, що наразі обіймають високі посади, відстоюють позицію УПЦ. З Києва я майже не вибував. Мене познайомили із заступником Блаженнішого Епіфанія Митрополита Київського і Всієї України – Михайлом Лесюком, секретарем Київської Єпархії. Всі ці процеси проходив у тісній співпраці із ним. Також це було під пристальним наглядом юристів ПЦУ.
Без Лесюка та Епіфанія не вдалося б нічого. Нам не давали права реєструватися у обласному ЦНАПі. Тривало це, допоки Блаженніший Епіфаній не звернувся прямо до міністра юстиції, і нам все ж таки дозволили реєструватися у київських міських ЦНАПах. Таким чином всі документи для церков Переяславської громади, які перейшли із УПЦ до складу ПЦУ, розробляв та супроводжував особисто. Окрім цього, допомагав Малій Каратулі, Строкові та Ковалину.
“У єдиній громаді ми маємо йти одне одному назустріч”
– Повернімось від духовного до більш матеріального. У будь-якому разі багато чого залежить від фінансування. За ці два роки скільки грошей із бюджету громади передбачили саме на розвиток Гайшина?
– Захищені статті не беремо до уваги. Лишень співфінансування генерального плану. А так нічого не було.
– На дороги, скажімо…
– Постійно просив і прошу на дороги. Немає. Так, село Гайшин заасфальтоване на 95%. Попередні очільники, мабуть, не знали, як робити щось інше, тому просто його асфальтували. Це круто, але гроші мають робити гроші. Просив зробити у селищній раді комунальне підприємство, купити спеціальну техніку, фінанси це дозволяли. Навіть зараз, коли приєдналися, воно б надалі базувалося у Гайшині, але на балансі ВУКГ. Але насправді заасфальтовані села, як і освітлення, за вибірковим принципом: з ким товаришуємо, біля того ліхтар і зробимо, туди дорогу й доведемо. До речі, за рахунок тих перехідних коштів вдалось покращити ситуацію з освітленням. Було 59 ліхтарів на три села, а в першу хвилю лише у Гайшині ми встановили близько 60 лампочок.
А повертаючись до запитання, чи були передбачені кошти на Гайшин, то тільки на словах. Перший рік був перехідним, тому нам все донесли, було становлення громади, багато тонкощів слід було завершити. Тому готовий був зачекати.
– Якби прямо зараз до тебе звернувся міський голова і сказав, що готовий всіляко сприяти розвитку села, що конкретно ти б попросив?
– У найкращому варіанті було б добре, якби кожен старостинський округ міг розрахувати щороку мінімум на 4-5 мільйонів гривень, умовно, це може бути менше, більше. Можливо, таких сум і не знадобиться, але все одно староста розраховуватиме, що вони в нього є. І таким чином він планує, що можна зробити для своїх сіл: чи то 300 метрів дороги прокласти, чи то зробити ремонт в адмінприміщенні, чи то дитячий майданчик. При цьому я спілкувався із фермерами, які працюють на землях Гайшина, і вони запевнили, що фінансово підтримуватимуть проєкти. Скажімо, якщо у мене буде 4 мільйони, а не вистачатиме 2, то вони б додали решту. Хоча наразі війна внесла свої корективи. Але ж вони не розраховували, що нас взагалі не будуть фінансувати. Доходить до того, що вони обурюються: “Ми ж сплачуємо податки, хоча б частина із них мала б повертатись селу. А ви приходите й ще просите”.
Було б добре, якби кожен старостинський округ міг розрахувати щороку мінімум на 4-5 мільйонів гривень.
Однак, якщо був би такий поділ фінансів, і ми б розуміли, що якомусь селу конче необхідно більше, а в мене, скажімо, нагальних потреб немає, то свої би віддав, аби їм допомогти. Бо ми одна громада, маємо йти одне одному назустріч. Взагалі ж проблем у нашому старостинському окрузі дуже багато: доїзд до Переяслава із села Гребля та до адміністративної будівлі в селі Гайшин, немає контейнерів для вивезення сміття та адаптованих під них майданчиків, молоді немає де проводити вільний час, будинок культури в аварійному стані, інакше могли б там проводити заходи, запрошувати гостей, які наразі приїжджають лише до Переяслава. Багато доріг залишаються недоробленими по 300-400 метрів. Школа у Гайшині потребує великої уваги, її необхідно утеплити, замінити покрівлю, укриття не може мати такий вигляд.
А конкретно щодо наших теперішніх потреб я дав запит на передбачення коштів для розроблення проєктно-кошторисної документації та капітальний ремонт доріг на трьох вулицях: у Чирському – Київська, у Гайшині – Набережна, у Греблі – Миру. Відповідь була такою: внесемо у програму. І що? У програмі вони можуть “висіти” багато місяців чи навіть років. А мені потрібно чітко: сьогодні робимо одну або дві дороги, третю поки що не можемо, зробимо, скажімо, через рік. Добре, я розумію, що є інші села, місто, яке потребує багато уваги.
“Не відмовляюсь від своїх функціональних обов’язків. Але чи дадуть мені працювати?”
– Доводилось чути, що у комунікації між тобою та міським головою щось порушилось не у цьому році, а значно раніше. Чому ж лише зараз це вийшло у публічну площину?
– Я йшов у команді голови. З впевненістю можу сказати, що був одним із трьох-чотирьох людей, які зробили найбільше, щоб претендент став міським головою. Хоча вже зараз, зважаючи на обставини, можливо, особливо немає чим пишатись. Виявляється, під час передвиборчої кампанії я обманув людей, вони повірили йому і мені, так само, як і я. Зазначу, що саме за підтримки сіл кандидат Саулко став мером міста. Але потім сталось щось незрозуміле – головою обрали Вячеслава Володимировича, а почали керувати інші люди. За будь-яким питанням мене постійно тягнули до кабінету керуючої справами виконавчого комітету Тетяни Гич. Нібито там “центр прийняття стратегічних рішень”. Але ж я йшов не з нею, люди голосували не за неї, а за нього. І я, як посередник у комунікації між жителями села та головою, намагався доносити обом сторонам інформацію. Спочатку комунікація була доброю, а чим далі, тим менше її ставало. Я робив зауваження стосовно певних рішень про села: “Тетяно Олексіївно, ви розумієте, що це може негативно повпливати на рейтинг голови?”. Так, усі помиляються. Але людина, яка палець об палець не вдарила для здобуття перемоги на виборах, наразі стала номером 1 у громаді. Мене люди в селі запитують: “Чому ми голосували за нього, а керує вона?”.
У мене були усні звернення щодо потреб сіл. Але не чують. Звернувся до депутатів на сесії. У цьому немає нічого поганого. Просто села не чують, їх не бачать. Я не чув, щоб за ці два роки у селах щось зробили. У Великій Каратулі зробили дорогу, але ж не за рахунок місцевого бюджету, а завдяки ПОА “Україна” та обласних коштів. Міська рада навіть не розрахувалась за співфінансування. Виходить, що зараз це має вигляд міжусобиці Якуби та Саулка. Втім, так лише тому, що інші мовчать.
– А чому інші мовчать?
– Це треба у них запитати.
– А ти запитував? Мовляв, чому я йду на конфронтацію заради спільних інтересів, а ви не підтримуєте мене?
– Не запитував і не хочу. Відповідь для себе я вже отримав. Усіх поважаю, з усіма спілкуюсь та співпрацюю. Всі роблять вигляд, що нічого не відбувається, сидять тишком. Можливо, влаштовує отримувати зарплату й сидіти. Безумовно, без грошей тяжко, але маємо розуміти, чому саме ми йшли на ці посади. Мені соромно перед жителями сіл Гребля, Чирське, Гайшин, соромно перед своїм округом в цілому, бо люди повірили, що ми будемо працювати. Найбільше соромно перед Героями нашої неньки-України, які наразі неймовірними зусиллями боронять нас від ворога-загарбника, віддаючи своє життя за наше життя.
Вирішили немовчазного старосту посадити на місце, увімкнули адмінресурс.
– У відповідь на твій вихід у публічну площину був не крок назустріч, а, скоріше, атака. Поясни, що це була за комісія, яка перевіряла температурний режим у адмінприміщенні старостинського округу.
– Певно, таким чином вирішили немовчазного старосту посадити на місце, увімкнули адмінресурс. Після мого виступу на сесії в той же вечір запитали, який температурний режим у адмінприміщенні. Лічильник електроенергії в нас на балансі культури, але там мінімальні споживання, бо це лише на бібліотеку та аварійний будинок культури передбачено. Іншу частину електроенергії використовує старостат та спортивний зал, у якому займається молодь. Щомісяця передавав показники лічильника і думав, що це ж оплачують відповідні підрозділи. Виявилось, що культура вказувала “нуль”, а ми користувалися, бо там ремонт, його треба зберегти, і люди приходять отримувати послуги. Зрозуміло, що коли чотири стіни холодні, то потрібно більше електроенергії, щоб їх прогріти. Відповідно, накопичився борг. Найкраще було б розділити лічильники: на бібліотеку та будинок культури окремо, а на старостат окремо. Але приміщення наразі не у комунальній власності, нічого робити там не можемо.
Коли ж мені зателефонували із запитанням про температурний режим, я зрозумів, що вони розпочали війну. Два роки мовчали, і ось тобі. У мене не було мети образити голову чи депутатів, лише прохання. Але, як виявилось, цей виступ перенесли у особисту площину. Наступного дня приїхали із термометром робити заміри, фотографувати. Шкода, що мене на місці не було, напередодні за кордоном трагічно загинув мій племінник, тому мав вирішити деякі справи. Після цього приїзду я не стримувався і написав пост – це був із мого боку захист, бо вважаю таку поведінку від голови цинічною.
Пост Олександра Якуби від 20 лютого
– Чому в пості ти назвав його “сонцесяйним”?
– На Дні села ми вручали людям певні номінації. І от коли певна група людей дізналась про цю ситуацію із вимірюванням температури, то запропонувала наступного разу зробити таку номінацію. Якщо вже він так переймається теплом… Образи тут ніякої немає. Хіба що хтось може трактувати це як образу. А політ на повітряній кулі, який запропонували подарувати міському голові, – це взагалі найвища нагорода, яка передбачена у нас при відзначенні цієї події…
– Якщо тобі все ж скажуть, що лічильник накручує надто багато, погодишся зменшити постачання?
– Чому у кожному відділі та у кабінеті голови все добре, а до нас претензії? У нас же немає 30 градусів, я ж не в трусах там ходжу. Невже дешевше буде робити ремонт, коли все цвіте, підніметься підлога від сирості? Вони хочуть, щоб працівники та жителі сіл були в таких жахливих умовах?
– Доводилось бачити у Facebook пост із критикою тебе від, вочевидь, бота. Готовий до подібних атак?
– У того бота жіноче ім’я (посміхається). Так, усвідомлював, на що йду. Думаю, так буде і надалі, але б хотілося помилятися. Виходячи із останніх подій, прослідковується, що вони намагаються розіграти певну “партію”. Якщо вона підтвердиться, звісно, ознайомлю з цим громадськість. І тоді це, безумовно, буде неймовірним соціальним вибухом не лише на території громади, але і країни в цілому.
Я не йшов на конфлікт, я працював. Не відмовляюсь від своїх функціональних обов’язків. Але чи дадуть мені працювати – це вже інше питання.
– А який же ти бачиш вихід?
– Діалог і забезпечення сіл. Я не прошу повернути весь бюджет на села, але забезпечити села фінансуванням, враховувати їхні потреби та проблеми, вони мають бути інтегрованими у громаду. Інакше, якщо виникне соціальна напруга і люди захочуть вийти зі структури громади, то це стане прецедентом на всю Україну. Люди ж бачать, що проблема не у тому, що мені надають ресурс, а я не беру, а в тому, що нам не дають геть нічого. І так кожному старості. Проте не мовчу лише я. Або ж виступити із заявою, що села не потрібні місту. Моя реакція – це вибух, а не просто пости у Facebook. Судячи з останнього допису, який охопив майже 21 тисячу осіб, це турбує не лише мене. Багато хто активізувався. Вийшло, що це стало таким собі збудником для людей, які не наважувалися говорити. Якщо я не один такий, то, можливо, все ж таки проблеми є?
Нагадаємо, що 1 березня у Гайшині побували переяславські депутати. Дізнались про проблеми та запропонували можливі рішення. Репортаж – за посиланням.
Віталій Усик
Фото: Валентин Шеремет
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше ексклюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
