Роботи Євгенії Демченко прикрашають Переяслав та його заклади. В інтерв’ю Інформатору вона розповіла про себе, творчість та навчання дітей.
Євгенія Демченко – художниця Переяславського центру культури і мистецтв. Чимало її стінописів прикрашають місто, а картини – різноманітні заклади. Окрім написання картин, вона створює декорації, проводить реставрації та робить багато чого іншого. Також навчає малюванню дітей у художній школі імені Петра Холодного. Більше про себе розповіла журналістці Інформатора.
“Навіть не мріяла про художню освіту”
– Мріяти про якусь художню освіту навіть не сміла. І зараз підмічаю, наскільки це не справедливо: загальну освіту сільські діти отримують майже на рівні, тим паче, зараз є всі можливості завдяки інтернету, а от мистецьку – ні, – розповіла Демченко. – Я закінчила “восьмирічку” у рідних Горбанях, ще треба було 10 та 11 клас ходити у інше село, а про те, щоб вчитися якось малювати, то взагалі не йшлося. Мені пощастило. Коли у 1992 році вступала в наш університет, вперше був набір на вчителів образотворчого мистецтва. Я трішки готувалася. За цікавим збігом обставин, по сусідству з квартирою, в якій я жила, мешкав художник з Києва Юрій Легенький. Він писав панно для нашого музею сухопутного транспорту. Я з ним познайомилася і щовечора він розповідав мені ази живопису, малюнку, бо на вчителя образотворчого мистецтва був вступний екзамен “малюнок, живопис”. Оцих уроків було достатньо, щоб я склала екзамен на 4 бали і вступила до університету. Ще пощастило у тому, що оскільки це був перший рік, перший набір, то конкурс на цю спеціальність був невеликий.
Коли закінчила інститут, моєму сину було півтора року, тож я шукала таку роботу, щоб можна було працювати, маючи маленьку дитину. Пішла працювати вихователем у дитячому садочку “Любавонька”. Туди у ясельну групу забрала свого сина. Це були найкращі роки життя. Згадую їх з такою ностальгією і вдячністю за досвід. Я люблю вчити, вчити всьому. У “Любавонці” я здобула перший досвід і практику навчання малюванню найменших. От і зараз спеціалізуюся на тому, що вчу малювати найменшеньких діток. У садочку в нас був гурток малювання, де із середньої групи (це з чотирьох років) дітки вчилися малювати. Ми малювали картини, регулярно робили виставки для батьків. Ті були дуже задоволені, бо малювання допомагає всебічно розвиватися дитині. У “Любавоньці” пропрацювала 12 років. Потім мої менші двійнята пішли в школу, я вже не могла працювати в режимі садочка. Треба було приділяти час власним дітям.
Я працювала в НЦК, теперішній мій прихід – це вже другий. Першого разу тут директором був Ярослав Лиховид. Пропрацювала я тоді 1,5-2 роки. Тоді було 0,25 ставки і я поєднувала з роботою вихователем. Але потім відмовилася від цієї роботи – було велике навантаження, вдома маленькі діти, нічого не встигала. Згодом я вела гурток “Натхнення”. А потім зустріла Людмилу Бездольну і вона мені сказала, що у НЦК (тепер Центр культури та мистецтв – ред.) є вакансія художника. І от я тут вже із 2017 року працюю, здається.
Що таке робота художниці Центру культури і мистецтв? Це декорації, реставрація, художнє оформлення та інше. У нас постійно якісь проєкти. Ми отако живемо в режимі проєктів від заходу до заходу. Також на мені оформлення вистав, різних свят, останнім часом популярні фотозони. Отже, я здійснюю художнє оформлення всіх заходів ЦКМ.
Вже другий рік працюю у художній школі імені Петра Холодного. Навчаю 6-річних дітей, перший клас. Мріяла тут працювати все життя. Я справді спеціаліст у тому, щоб вчити малювати дітей та дорослих. Я не художник, це просто моя посада. Не художник у класичному розумінні цього слова, а вчитель малювання. Коли залишила садочок і шукала роботу, то ходила у відділ освіти. Цікавилась, чи є вакансії вчителя художнього мистецтва, казали, що немає. Також ходила у художню школу. Так за спеціальністю роботи і не знайшла. Пізніше мені подзвонила її директорка і запитала, чи не хочу працювати із саме такими маленькими дітками.
“У дитинстві хотіла малювати, але не вистачало знань”
Я хотіла малювати із самого дитинства, але не вистачало знань. А їх тоді не було звідки взяти. Мені здавалося, що роблю щось неправильно, що не знаю законів малювання. Коли якийсь плакат чи щось таке потрібно було намалювати, то справді могла зробити це найкраще за всіх. Пригадую, потрібно було намалювати до якогось заходу Тараса Шевченка, змалювала його з якоїсь книжки. У Горбанях він і досі зберігається у будинку культури.
У нас в Горбанях на дачі жив Анатолій Постоюк, член спілки художників України. І якось він зайшов до батьків у справах. Батько й каже: “Ви ж художник, ось подивіться, у нас донька малює”. Я дістала якісь листочки, свої ескізи. Потім той каже: “Ану ж покажи, чим ти малюєш”. Я принесла баночку зі своїми пензликами, він так подивився і каже: “Так це ж пензлик для клею”. Мені було так соромно. А він так подивився, скривився і ну нема чого йому було сказати. Батько мій був такий розчарований, а я просто плакала.
Щодо художника Юрія Легенького, з яким познайомилася, коли була абітурієнткою, він взяв у мене адресу і через якийсь час прислав посилку. Це ще були 1990-ті – товарний дефіцит. Прислав папір, ватмани різних форматів, фарби, пензлики, книжечки свої, бо ж він автор посібників для малювання. Один з пензликів був такий універсальний, що я ним пропрацювала всі п’ять років інституту.
Також я займалася лялькарством. Багато років займалася виготовленням тортів на замовлення у співпраці з Оксанкою Корнієнко. Вона пекла, а я прикрашала. Це мені дало досвід пластики, скульптури, ліплення. Потім у мене було захоплення садовими скульптурами. Також робила їх на замовлення. Це називається артбетон.
“На стінописі у “Пундиках” заховано багато квестів”
Найкраща моя робота висить в кабінеті Куйбіди Віктора Віталійовича (декан факультету фізичної культури, спорту та здоров’я Університету Григорія Сковороди в Переяславі – ред.). Я її писала на дипломну роботу у 1997 році, називається “Розплетини”. Також у нас були курсові роботи, і вони мені дуже подобаються. Можна сказати, що це чи не єдині мої живописні роботи, бо після того я вже як не на стінах малюю, так мурали, на тортах тощо.
У кафе “Пундики” – моя найпрофесійніша робота зі стінописів. Працювала над нею щоденно приблизно місяць. Мене попросили із плитки мозаїкою викласти певне зображення. Я запропонувала інший варіант, зробила ескіз кольоровий, показала його власнику і він погодився. Я була дуже задоволена результатом і тим, що втілила свій задум. Це панно називається “Смачно жити в Україні”. На ньому зображене українське застілля, ніби у село до батьків з’їхалася родина. Мати несе вареники, під столом сидять пес із котом та їдять ковбасу. На задньому плані – українське село. Ну таке все наше, рідне.
У цьому панно заховано дуже багато квестів, ігор. Я роздрукувала їх власнику на листочку і запропонувала, аби адміністратори за розв’язані завдання видавали якісь бонуси. Там захована певна кількість ґудзиків, наклеєних і намальованих. Також ребуси, завдання різні, слова, написи. Та у закладі нічого не використовується, можливо, не зберегли мою інструкцію.
Малювала у садочках, все почалося із оформлення груп. У “Любавоньці” чимало було, не знаю, чи ще збереглося. Потім, коли діти пішли до школи, розмальовувала класи, де вони навчалися, коридор у ліцеї імені Володимира Мономаха. Я не сама його робила, тому що люблю, коли це йде як спільна справа. Я підготувала ескіз, керувала роботою, а втілювали всі охочі, працівники школи, зокрема, вчителі, у яких була відпустка.
Цікавий мурал “Наш Переяслав” у інформаційно-просвітницькому центрі “Народний музей”. У ньому ще зроблена анімація, на якій ми оживили всіх героїв. Ми виписали їхні цитати і поєднали в розмову. Таким чином вони нібито перемовляються між собою, але говорять саме тими цитатами, які справді зафіксовані. Також останній у просвітницькому центрі проєкт – розпис однієї із кімнат. Теж ми його робили спільно: я підготувала ескіз, а потім вже всі охочі долучалися для розмалювання.
У парку Тараса Шевченка за другим корпусом Центру культури і мистецтв також є мій мурал. У цьому парку є скульптура матері та дитини, яка багато років стояла пошкоджена – без кінцівок, дитина без носа. І ось це був наш один із перших проєктів. Його робила не я одна, а велика команда. Ми відреставрували скульптуру: зробили руки, відновили обличчя. Я запропонувала зробити її в кольорі, мені дозволили. Було багато критики, казали, що краще, аби вона була золота, біла або взагалі так, як і стояла до того. Але мені хотілося, щоб вона була жива.
Багато у селах, у сусідніх громадах є моїх скульптурних робіт. Чим я люблю займатися – це ліпити із артбетону. Я свій будинок побудувала, можна сказати сама. Коли чоловік загинув, у нас тільки стіни були. Потім, коли залишався цемент, почала скульптури грибочків робити. Побачила, що цей матеріал дуже пластичний, з нього можна ліпити. Після грибочка зробили гномика. А тоді вже почала на замовлення робити. Дитина йшла на день народження, то ми зліпили однокласниці теж садову скульптуру. Почалися замовлення і був період такий, що було досить багато замовлень на такі подарунки садових скульптур.
“Розплетини” Євгенії Демченко
Стінопис у “Пундиках”
“Малюванню можна навчитися, як і математиці”
– Малювання – це такий же предмет, як і будь-який інший, і якщо його вчити, то можна навчити всіх. Хтось може не бути математиком, але табличку множення знають всі, хтось може не бути поетом, письменником, але писати вміють всі. Це саме стосується і малювання. Малювання можна вчити тим самим аналітико-синтетичним методом, яким вчать читати, писати. За цим методом, предмет розкладається на складові, а потім синтезується разом. Скажімо, як процес читання – ти слово розкладаєш на букви, а потім з букв складаєш слово.
Цей механізм працює і в образотворчому мистецтві. Фантазія не може виникнути ні з чого. Що таке фантазія? Це нестандартне, нетипове поєднання типових образів. Коли у голові немає образів, ти не можеш і фантазувати. Для того, щоби було що поєднувати, треба спочатку, щоби була база цих образів. Будь-що можна намалювати, побачивши, що все навколо складається як конструктор із чогось. І коли цього вчити, то можна навчити елементарно зображувати будь-кого.
Я навчаю дітей першого класу у художній школі імені Петра Холодного. У них переважає ігрова діяльність. Тобто все оце потрібно їм доносити через гру. У мене є багато дидактичних ігор.
На індивідуальних заняттях навчаю на основі одного малюнка поступово. Тобто ми розкладаємо на посильні для одного заняття завдання і за 4-5 занять отримуємо картину, яку можна повісити, подарувати. Дітки та батьки дуже задоволені, вони їх в рамочку ставлять. Схема нашої роботи така: придумуємо, що хочемо намалювати, потім придумуємо ескіз і малюємо. Таким чином за певний час юний художник може зробити свою авторську виставку.
Завдяки дітям я йду в ногу з часом. Вони мене підсадили на TikTok. Ми знімаємо разом відео і викладаємо на сторінки. Вони дуже це люблять і самі ролики знімають. Я в курсі дитячих ігор, мультфільмів, вони мені все розказують. На малюванні ми не тільки малюємо, а й розповідаємо одне одному щось. Діти дуже люблять розповіді про нашу історію та культуру, я не уникаю нагоди зайнятися їхнім патріотичним вихованням.
“Коли закінчиться війна, хочу зробити найбільший дідух в Україні”
– Сьогодні (16 січня – ред.) демонтували ялинку, яка стояла у парку Шевченка. Зберігання іграшок є одним із моїх основних обов’язків. Ми просушуємо, реставруємо, якщо були пошкоджені іграшки, які передали учасники конкурсу ялинкових прикрас. Потім я їх упаковую на зберігання до наступного року. Дитячі іграшки, оці всі конкурси – це те, за що я відповідаю. Вони не всі витримують зберігання за рік. Наприклад, ми їх упаковуємо, а до наступного року “дощик” струхає. З іграшок, які стають непридатні, забираю коштовні для мене, до прикладу, намистинки, стрічечки, які зможу десь іще використати, а інше – на утилізацію.
Якщо іграшка зберегла свій вигляд, не пом’ялася, не деформувалася, то знову йде на ялинку. Після ялинки ми знову їх просушуємо і зберігаємо. Також зберігаються найкращі іграшки переможців конкурсу всіх років. Можна і виставку зробити. Погано зберігаються іграшки із природних матеріалів. Буває прикраса і непогана, але на ній живі гілки ялини, то, звичайно, вона зберігатися не буде.
- Читайте також: “Дерево українського народу” від Євгенії Демченко представить Переяслав на обласному конкурсі дідухів
Хотілось би, коли закінчиться війна, зробити найбільший дідух в Україні. Також була мрія зробити наш парк Шевченка біля Центру культури і мистецтв справді парком Шевченка. Щоб він не просто носив його ім’я, а і був ним. Заходиш, а там живі герої його творів, якийсь момент його біографії, якщо водойма, то це “Тече вода з-під явора”, якщо дитячий майданчик – то якась козацька фортеця. Тобто кожен куточок дихав би Шевченком, розповідав про нього.
Нагадаємо, що Леся Кучеренко із Переяслава власноруч створює оригінальні ароматні чаї та смачні соуси. Про свою справу розповіла в інтерв’ю Інформатору.
Валерія Бобровська
Фото надала Євгенія Демченко
Підтримайте Інформатор на Patreon та отримуйте значно більше екслюзивного контенту. Оперативно читати наші новини ви зможете, якщо підпишитесь на канали в Telegram або Viber.
